Опубліковано СН
Михайло Дзюрко народився в 1918 році. Під час Першої світової війни сім’я його проживала на Катеринославщині (тепер Дніпропетровщина). Там батько працював на військовому заводі.
Родина була дружною й мала непогані статки. Після встановлення радянської влади та завершення війни Дзюрки повернулися в Західну Україну, в селище Клесів, де в каменоломнях планували заробити грошей. З собою везли ящик знецінених банкнот, що стали лише папером. У дорозі померла мама. На новому місці родина опинилася в дуже скрутному становищі.
Із раннього дитинства маленький Михайлик захопився музикою. Він ходив на весілля, щоб послухати музик. Ті бачили, що хлопчина цікавиться їх грою, вирішили навчити і його. Це були перші уроки, що дали Михайлові музиканти-аматори. Найбільше ж вабила скрипка, але купити її не було за що. Отож вирішив змайструвати сам. Це йому вдалось і згодом уже грав на власноруч виготовленому інстурменті. Старший брат Василь, побачивши старання й охоту Михайла до музики, купив йому фабричну скрипку. Це було справжнім святом!
Михайло грав у поїздах. І тут сталося невеличке диво. В одному з потягів разом із донькою їхав професійний актор. Він, а особливо дівчина, зацікавився юнаком і його професійним виконанням мелодій. До всього, це був актор найвизначнішої театральної трупи «Заграва», створеної Володимиром Блавацьким, яка працювала в Західній Україні. Він запропонував юнаку роботу у своєму театрі. Порадившись удома з батьками, Михайло поїхав туди. Хоча в той час театр переїздив на гастролі в інше місце, його все ж вислухали. Акторів вразив талант хлопця й вони прийняли його в трупу. Юнак не тільки грав на скрипці, а ще й танцював. Колеги полюбили скрипаля і, як могли, допомагали. Одного разу, коли в нього захворіло горло, артисти оточили його такою увагою й теплом, даючи ліки, мед, молоко, що незабаром він знову вийшов на сцену. Керівники театру думали, як підтримати юний талант. Надто допомогла піаністка Г. Савачева, яка завдяки приятельці Л. Кривіцькій посприяла Михайлові у вступі до Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові по класу скрипки, директором якого був Ростислав Людкевич, відомий композитор. Щоправда, за навчання потрібно було платити. Де взяти гроші? Л. Кривіцька звернулася до українського мецената, митрополита Андрія Шептицького, який і оплатив навчання. Михайло вдало склав іспити й у 1936 році став студентом. Навчання йому давалося легко. Здавалося б, усе стало на свої місця, але життя внесло власні корективи.
Настав 1939-ий. Радянська влада з недовірою ставилась до навчальних закладів, громадських, благодійних товариств, що діяли в Західній Україні за Польщі. Їх часто закривали, не жалували й студентів. Михайлові залишалося всього декілька місяців до закінчення вузу, як зі студентської аудиторії в 1940 р. його призвали до лав Червоної армії. Важко звикав до армійської служби, але справжнє пекло розпочалося після 22 червня 1941 року. Разом із військами молодий червоноармієць відступав від західного кордону вглиб Росії. Яскрава сторінка його бойової біографії - участь в обороні російського міста Орел.
Сталін не довіряв українцям, особливо вихідцям із Західної України, тому всіх західняків направили в так звану трудову армію. Так Михайло Дзюрко опинився в Прокоп’євську Кемеровської області на величезній вугільній шахті. В піснях, творах, кінофільмах, створених тоді, прославляли героїчний шахтарський труд, але насправді все було по-іншому. Там люди зазнавали надзвичайного травматизму від тяжкої виснажливої праці під землею, отримували мізерний раціон харчування. Доводилося просити в місцевого населення лушпиння з картоплі, щоб зварити й поїсти. В роки війни це ще приймали як належне, адже всі терпіли скруту, та навіть після завершення боїв нічого не змінилося. Важко працювали, не бачили просвітку, а додому не відпускали. Ввірвалось терпіння Михайлові. Прагнув учитись грати на скрипці. Отож написав лист друзям і попросив їх, щоб допомогли повернутись у Львів. Через певний час мрія здійснилась і його відпустили з шахти. Щоправда, у Львів Михайло не поїхав, а вирушив у Сарни, до старшого брата Василя. Приїхав не сам, а з молодою дружиною, з якою побрався в Прокоп’євську. Василь навчив брата ремонтувати годинники й допоміг влаштуватися на роботу в дистанцію сигналізації та зв’язку, де мав слідкувати за станом роботи годинників на залізничній станції. Потім працював електромеханіком на цьому ж підприємстві аж до виходу на пенсію.
Незабаром народилась донька. Дружина через хворобу не працювала, й главі сімейства доводилося одному утримувати родину. Відрадою була гра на скрипці в естрадному оркестрі на танцмайданчику в Залізничному парку або в клубі «Жовтень» (тепер «Залізничник»), а ще це давало невелику фінансову підтримку. Крім того, брав активну участь у художній самодіяльності. Заклад очолював Михайло Фельдман, який, незважаючи на хворобу, всю силу й енергію віддавав клубній справі. Тут зібрався потужний творчий колектив, який славився далеко за межами району, а його душею вважали художнього керівника Ігоря Равлушка - людину цікавої й нелегкої долі. Адже Ігор Іванович, провівши 10 років у таборах, не втратив людяності, любові й тяги до життя й творчості, грав на різних музичних інструментах, разом із дружиною Тамарою були задіяні в усіх театральних номерах і виставах, що відбувалися в «Жовтні».
Саме в той час розпочалася сценічна кар’єра Едуарда Кардаша, Володимира Печинського. Тодішні мешканці вул. Залізничної донині пам’ятають натхненний спів Едуарда, який лунав довкола, коли повертався додому. З особливою шаною ставилися до Івана Ковальчука, керівника хору в клубі. Яскравою зіркою на сцені був Іван Огородніков, який талановито відтворив образ Івана Карася в опері Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». З цією постановкою гуртківці об’їздили майже всю Рівненщину. Наприкінці 50-х років минулого століття клуб постійно відвідував самодіяльний актор Микола Іуткін, який зіграв роль Миколи Кузнєцова в п’єсі «Сильні духом». Усі музичні супроводи проводив оркестр, де провідною скрипкою був Михайло Дзюрко. Досить професійно грав на балалайці Володимир Онуфрієнко, на баяні - Григорій Дударик, на гітарі - Ігор Равлушко. Характерною рисою тоді був великий творчий ентузіазм сарненських самодіяльних акторів, в яких переважала притаманна тяга до удосконалення творчості, досягнення вищої професійності. Більшості з них уже немає серед нас, але в пам’яті старожилів міста вони залишили найкращі спогади.
У 1957 році в Сарнах відкрили музичну школу, де серед перших учителів був Михайло Дзюрко. Зі Львова йому прислали документи про те, що навчався в інституті й мав незакінчену вищу освіту. Це давало право викладати в муззакладі. Проживши досить нелегке життя, Михайло Михайлович проніс у душі велику любов до мистецтва й музики. Скрипка ж завжди була його вірною подругою.
Олег ПАНЬКО,
член Національної спілки краєзнавців,
Раїса ТИШКЕВИЧ,
завідувачка Сарненським історико-етнографічним музеєм, член Національної спілки краєзнавців.