Опубліковано Петро Катеринич
74-річний полковник, доктор філологічних наук, професор кафедри середньосхідних мов Військового університету Міністерства оборони Російської Федерації, автор численних наукових робіт і дисертацій, першовідкривач декількох екзотичних мов Володимир МИКОЛАЙЧИК приїжджає на рідну Рівненщину часто, адже тут народився і виріс, здобув перший життєвий досвід, тут живе його рідня і звідси його перше кохання.
Полісся видатний земляк не проміняє на жодні лаври, бо, як каже сам, воно пахне дитинством. Саме поміж цієї благодатної та цнотливої природи і виріс майбутній мовознавець. Народився в 1940 році у Володимирці. Сім’я володіла землею у 9 гектарів, купленою дідом. Батько Володимира Йосиповича був поляком, мати — українкою. Займалися сільським господарством. У роки Великої Вітчизняної батька призвали до лав Радянської армії. Служив у Війську Польському, що воювало в складі Червоної армії. Коли війна закінчилася, голову сім’ї дружна родина Миколайчиків із фронтових баталій так і не дочекалася. Отримали сповіщення, що пропав безвісти 7 травня 1945-ого, якраз напередодні заповітної перемоги. Може, кинулися б шукати, але ж не відомо, куди і як, до того ж, війна тільки закінчилася, тож єдине, що лишалося, - чекати й вірити.
Сім'я користувалася пільгами родини загиблого червоноармійця. Дідусь таки повернувся. Почав тримати крамничку з товарами. Тоді все було в дефіциті, особливо продукти, тож мали певний прибуток. Також обробляли свій наділ. Закінчення Великої Вітчизняної в наших краях ознаменувалося колективізацією. Після націоналізації землі дід Володимира Миколайчика працював головою райспоживспілки.
Семирічну хлопець закінчив у Любиковичах, а повну середню освіту здобув уже в Сарнах. Тут отримав срібну медаль за досягнення в навчанні. Як на ті часи, це було ознакою не просто високих знань, а й бездоганної дисципліни та громадсько-політичного вишколу. Володимир Йосипович хотів вступати на факультет журналістики Львівського національного університету. Тоді ця спеціальність була дуже престижною і студіювали фах журналіста в основному чоловіки. Проте прийом медалістів без іспитів скасували, а тому вирішив не ризикувати, бо такий крок можна вважати авантюрою — для вступу поза конкурсом треба мати власні напрацювання або ж навіть стаж роботи у сфері.
Класний керівник Володимира Миколайчика Йосип Мудрик написав, що хлопець має досягнення в точних науках. Однак чомусь юнакові ідея вивчати їх видалася непривабливою. Розповідає, що зараз, може, і ризикнув би, але тоді, коли в жилах текла молода кров, покинув думку про навчання і вирушив на Донбас. Володимир Йосипович каже, що молодь намагалася виїхати з досить перенаселеного й у цілому малоперспективного, як на ті часи, переважно сільськогосподарського регіону, в інші, більш перспективні області, де можна хоч якось реалізуватися. Тож сарненець вирішив стати шахтарем, напрацювати стаж. У шахті дуже сподобалося, особливо маркшейдерська служба (гірський інженер або технік), тож Володимир Миколайчик надумав здобувати саме таку професію. Але юнака призвали в армію, де, власне, служить і досі, хоч, як жартують колеги, у цивільному званні.
— А колупатися в морфемах виявилося не менш цікавим заняттям, ніж проектувати й прокладати багатокілометрові складносконструйовані підземні тунелі: штреки, штольні, квершлаги, бремсберги…,— каже нині професор.
У 1959 році потрапив служити в місто Володимир, у навчальний танковий полк. Прослужив два роки, прийшла рознарядка для вступу до ВІІМ (Військового інституту іноземних мов). Володимир Миколайчик поїхав, склав іспити: російську мову (усно та письмово), історію, географію. З російської спершу писали диктант, згодом — твір. Після диктанту більшу частину абітурієнтів відсіяли. Запам'яталася Володимирові Йосиповичу оцінка «відмінно» за твір.
- Через якийсь час після вступу прийшов до книгозбірні й заповнив свою картку. Бібліотекар вигукнула: «А, вы Миколайчик?! Помню, я проверяла ваше сочинение. У вас было шесть ошибочек, и можно было поставить двойку, но мне так понравилось содержание, что я поставила «пять». З 25 можливих балів під час вступу набрав 22. Іноземну мову (німецьку) склав на трійку, згадує Володимир Йосипович. Проте викладачі виявили в молодому солдатові неабияке відчуття мови. Згодом, згадує Володимир Миколайчик, його викликали в приймальну комісію. Бал був хороший. Але якість зору не відповідала установленим вимогам, які до здоров'я були жорсткими. І голова комісії оголосив, що в прийомі відмовлено у зв’язку зі станом здоров’я. В її складі був замполіт факультету, полковник Черніков. Він слухав виступи на іспиті з географії. Володимир Миколайчик вступив із ним навіть у невелику полеміку. Полковнику сподобався кмітливий хлопчина, він запротестував і запропонував колегам направити його в поліклініку на додаткову перевірку по зору. Зрозуміло, що направлення на повторну медичну комісію за рекомендацією замполіта не могло не справити враження на медиків.
— Загалом, в основному, завдяки двом людям: бібліотекарю і замполіту - замість маркшейдера з мене вийшов лінгвіст, — згадує у своїх мемуарах на сайті ВІІМ нині відомий мовознавець Володимир Миколайчик. — Коли дізнався, що вивчати буду перську, позитивно здивувався, оскільки до цього взагалі не знав про існування такої. Пам'ятаю, що не дуже хотілося потрапити на якийсь із досить поширених напрямків європейських мов. Душа і розум прагли чогось оригінального, неординарного. Мабуть, східні мови саме те.
У 1962 році Володимир Йосипович став курсантом і почав вивчати перську. Першим і головним викладачем у хлопця був новатор і геніальний дослідник східних мов Анатолій Іванович Арсланбеков. Уже на той час учений мав з півсотні наукових робіт і продовжував дослідження. Студентам відкривав таємницю предмету поступово, за методом повільного засвоєння. У ті часи факультет іноземних мов був під протекцією Академії Радянської Армії. Начальником його призначили генерал-майора Малахова. Коли інститут виокремився від академії, керував ним. Потім його очолив генерал-полковник, Герой Радянського Союзу Андрій Андреєв.
Перші два курси Володимир Миколайчик жив у казармі, а згодом почав знімати квартиру з однокурсниками Павлом Бартєнєвим і Володимиром Шабаліним. За тодішніми розцінками та стипендією слухачів ВІІМ хлопці могли собі таке дозволити. Живучи на квартирі, харчувалися в їдальні енергетичного інституту за талонами, які там купували відразу на місяць.
Вчився Володимир Миколайчик 6 літ — із 1962 по 1968 р. Один рік був із однокурсниками на стажуванні в Афганістані (1966–1967 рр.). Цей період не входив у загальний термін навчання. Зазвичай перед відправкою до Афганістану викладач Анатолій Арсланбеков давав короткий курс мови дарі: військовий переклад, особливості й стилістичні характеристики кабульського діалекту. Володимир Миколайчик потрапив на інженерно-хімічний факультет військового університету в Кабулі (Харбі Пухантун), здійснював переклад на теоретичних і практичних заняттях. Спочатку були складнощі. Але десь місяців через 6 почувався досить упевнено.
Після закінчення інституту знову направили до Афганістану, де прослужив три роки. Потім вступив до ад'юнктури. При вступі в 1971 році Арсланбеков, як керівник колективу викладачів перської мови, порадив спеціалізуватися на дарі. Володимир Миколайчик охоче погодився. Після закінчення ад'юнктури в 1974 році працював на кафедрі викладачем. Брав участь у складанні дарі-російського словника, видаваного Інститутом сходознавства АН СРСР. У 1975 р. послали на стажування до Кабульського університету. Стажувався на факультеті філології та гуманітарних наук майже рік. Там удосконалював дарі, збирав матеріали за темою наукового дослідження. Усе це стало в нагоді для подальшої науково-дослідницької роботи.
Зосередившись на дарі, упродовж декількох років свідомо уникав контакту з перською, яка для іраністів кафедри була основним навчальним предметом. Володимир Миколайчик розповідає, що якось довів себе до того, що взяв іранську газету і йому здалося, що там написано якоюсь чужою, незнайомою досі мовою. До того, як науковець розпочав вивчення дарі, як самостійну мову її не визнавали. Знаменитий дарі-російський словник створювали в Інституті сходознавства Академії наук СРСР. Володимира Йосиповича, як експерта, залучили до роботи. А вона була грандіозною і займала багато часу. До того ж, усе на громадських засадах. Керував сектором великий сходознавець Микола Дворянков.
Це був перший дарі-російський словник. Уже згодом разом із колегами видали кишеньковий словничок. Так і почалася «дарізація». Фахівці в цій галузі стали затребуваними. Наступний словник готували теж під егідою Інституту сходознавства Академії наук. Окрім Володимира Миколайчика, до авторського колективу ввійшли експерти Лідія Кисельова та Юрій Потапов. Планувався великий словник на 40 тис. слів, готувалися до друку у видавництві «Російська мова». Але у зв’язку з політичними подіями друкарню, де набиралися тексти на арабсько–перській в'язі, закрили, тож роботу не довели до кінця. Хоча сам рукопис, після другої авторської правки, готовий до друку. Після грандіозних відкриттів у східному мовознавстві товариші стали називали Володимира Миколайчика батьком дарійським. У 80-ті науковець, спільно з колегами, допомагав готувати перекладачів для Афганістану, в якому тоді точилися запеклі бої. Це був один із найнапруженіших періодів життя.
Кожен, хто закінчив ад'юнктуру й захистив кандидатську дисертацію, зазвичай, твердо має намір продовжувати займатися наукою. Але Володимир Миколайчик на посаді заступника, а потім і завідувача кафедри часу для науки мав обмаль, бо на плечі лягала відповідальність за весь колектив. Тим часом із мови дарі потрібно було на порожньому місці створювати навчальну літературу. Тому думку про докторську дисертацію довелося відкласти на невизначений термін. Тільки після створення комплекту навчальних посібників за своїм аспектом у 2000 році Володимир Йосипович повернувся до вже майже забутої думки про докторську. До того часу в різних фахових виданнях вийшло 12 авторських наукових публікацій із обраної наукової теми, тому підготовка до дисертації завершилася швидко. І у 2002-ому Володимир Миколайчик захистив науковий ступінь доктора наук.
Навіть зараз Володимирові Миколайчику доводиться регулярно брати участь у наукових конференціях, писати статті, бути опонентом на захистах дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата чи доктора наук дослідників, що спеціалізуються на різних мовах Сходу (арабська, таджицька, дарі... ). Коротше кажучи, звичайна круговерть, в якій не знаходиться часу на те, щоб глибше замислитися над сенсом усього, що відбувається. Роботи, як говорить науковець, непочатий край, адже він «екзотичний» фахівець. Проте про рідну домівку не забуває, навідується і до рідного міста, і до села. Володимир Миколайчик нагороджений орденом «За службу Батьківщині у Збройних силах СРСР 3-го ступеня», медаллю «За трудову доблесть», знаком «Почесний працівник вищої професійної освіти».
До теми
Дарі́ (східноперська мова) — одна із офіційних мов Афганістану (до 1936 року — єдина офіційна; опісля — разом із пушту). Найближчі родичі — перська і таджицька. До 1964 року щодо мови дарі найчастіше вживали два терміни: фарсі (в Афганістані) та фарсі-кабулі (у Європі). У 1964 році офіційно введено термін «дарі», що, імовірно, походить від назви класичної персько-таджицької мови — parsī-yi darī («придворна перська»). Його відродженням наголошено на прямому зв'язку між сучасною мовою дарі та класичною перською мовою X—XVI ст. Належить до південно-західної групи іранських мов, поширена головним чином у центральних, північних і західних провінціях Афганістану. В основі літературної мови лежить кабульський діалект (кабулі). Поза тим виділяють дві групи діалектів: говірки районів Ґерата, Лоґара, Ґардеза та Хазараджата, що є близькими до діалектів північно-східного Ірану; говірки Бадахшану, Панджеру, Кохістану та Кабула, що мають чимало спільних рис із південними діалектами таджицької мови.
У лексиці найбільше запозичень із арабської мови та пушту. Остання вплинула також на фонетику дарі.