Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Перша людина на землі була будівельником. Захищаючись від стихійних лих, палючого сонця, пронизливого вітру, дощу та снігу, вона звела хатинку: споруду зі стінами, дахом, входом, заклавши елементи будівель майбутнього.
Першим учителем будівничих стала природа, що їх оточувала. Дерево, що впало через струмок, розкривало принцип балочного перекриття, випадкові лісові завали виявилися прообразом перших куренів — у майбутньому шатрових і купольних конструкцій. Подумайте, чи може сучасна людина обходитися без послуг будівельників? В якій би галузі вона трудилася, їй неминуче доводиться користуватися результатами їх роботи.
«Від старожилів села Тутовичі можна почути: Петро Шеремет вдався у свого діда Кузьму. Той, бувало, таку столярку зробить, що аж усміхається хата. А рибальські човни, верстати які майстрував! І ось тепер такої ж слави зажив його внук – Петро Степанович. Уже не майстер-одинак, а ватажок комплексної бригади Сарненської міжгосподарської пересувної механізованої колони об’єднання «Ровнооблагробуд» удостоєний ордена «Знак пошани». Так писав про лауреата Державної премії СРСР 1987 року Петра Шеремета кореспондент «Сільських вістей» О. Григор’єв. Майже через 30 років, як були надруковані ці рядки, зустрілася з Петром Степановичем у тих же с. Тутовичах.
Сховавшись від спеки під деревом, розмовляємо про життя-буття, минуле. 10 років виповнилося хлопцю, коли в село в 1944 році прийшла війна. Вночі з’явилися наші солдати, яким батько постелив солому на долівці, аби вони могли відпочити. Через 2 тижні попрямували на Ковель. Були в населеному пункті і євреї (5-6 сімей). Мали приватні магазини, займалися комерцією, ладнали з людьми. Якщо в місцевих жителів не було грошей, щоб розрахуватися за товари, віддавали борг яблуками, соломою тощо. Донині Петро Шеремет пам’ятає їхні імена: Зіцкель, Мошко, Гершко, Лейба… Німці їх забрали в гетто, а через місяць стратили.
Юність настала швидко. Три роки прослужив в армії в Іркутську (Східний Сибір), пробував свої сили на видобутку торфу в Чемерному, потім почав їздити на будівництво. Скоро освоїв професію й став навчати інших, тож обрали бригадиром, яким залишався впродовж 18 років. Навчився кваліфіковано читати креслення, в чому допомагали досвідчені інженери. В основному зводили контори, клуби, школи, гаражі, господарські приміщення. Їх можна перераховувати довго: Тутовицька сільська рада, тваринницький комплекс у Стрільську, нова школа в Немовичах, закінчували будівництво закладів освіти в Люхчі, Любиковичах, Карпилівці. Одно слово, часто бувало, що хтось починав споруджувати об’єкт, а для того, щоб здати його остаточно, запрошували бригаду Шеремета.
Тепер заслужений будівельник України може розповісти й те, про що раніше не прийнято було говорити. Так, він сам добирав собі працівників: молодих, здорових і сильних, переважно непитущих. Останніх колись не тільки називали «штундами», а й ставили на облік за віру в Бога. На що молодий бригадир, якого не раз агітували вступити в партію, зауважував: «Краще б алкоголіків обліковували». Петро Шеремет ніколи не боявся сказати правду в очі, дотримувався лінії справедливості, розповідає, не ображав людей.
Разом із дружиною народили й виховали трьох дітей. Аби дати всім освіту, трудилися не покладаючи рук. Катерина Миколаївна все життя працювала в колгоспі, завідувала й дитячим садком. Їздила з іншими жінками також у Бєлгородську область, звідки привозила і гроші, і цукор, і зерно. Тепер діти завдячують батькам за те, що стали людьми.
Донька Валентина, за фахом бухгалтер-економіст, нині завідувач поштовим відділенням у Цепцевичах. Упродовж 28 років працювала головним бухгалтером у сільській раді. Василь закінчив фізико-математичний факультет Рівненського педагогічного інституту ім. Мануїльського з відзнакою, служив в Афганістані, тепер приватний підприємець. Син Микола – начальник управління агропромислового розвитку райдержадміністрації. Його доньці Оленці виповнилося 7, коли в Тутовичах відкривали середню школу, до якої доклав руки і її дідусь. Тепер вона вчителька, а друга дочка Миколи Петровича, Юля, - податківець.
Навперебій подружжя Петра й Катерини Шереметів розповідають про своїх сімох онуків, якими пишаються. Троє з них закінчили Національний університет Державної податкової служби України. В Московському державному технічному університеті імені Баумана навчається син Василя - Тарас. Максим закінчив Київський національний університет будівництва й архітектури. Мав Президентську стипендію як найкращий студент вищого навчального закладу.
Але навіть усі разом не можуть позмагатися з Петром Шереметом за кількістю отриманих нагород. Серед них «Знак пошани», значок «Заслужений будівельник України», медаль «Лауреат Державної премії СРСР»… До речі, Державна премія СРСР у 1987 році становила 5 тис. крб., її розділили на 12 будівельників. У власному архіві чоловік зберігає чималу кількість листів-подяк, грамот, дипломів, газет, які писали про нього («Червоний прапор», «Будівник комунізму», «Сільські вісті» й ін.).
А ще подружжя Шереметів і в поважному віці може бути взірцем для молодих і навчити їх господарювати. На подвір’ї господи, як і городі, - лад і порядок. Кожна річ має своє місце. А за столом, під розлогим каштаном, гостинні господарі зустрічають велику родину та гостей. Тоді хазяїн обов’язково виносить із хати ікону, подаровану хористами Свято-Михайлівської церкви, де він також співає. Нещодавно Петру Степановичу виповнилося 80, і, як і багато років тому, його й досі поважають односельці.
Молодий, але вже знаний
Кажуть, найкращий дім - власний. А чи нині будівельникам важче працювати, аніж, скажімо, п’ять років тому? Так, значно важче. Бо колись будівництво дуже активно розвивалося, й фактично люди вкладали в нерухомість гроші незалежно від того, потрібне чи не потрібне їм було житло. Бо знали, що воно дорожчатиме. Нині настав такий час, що його, зазвичай, купують тільки тоді, коли вкрай потрібне. Сьогодні серед будівельних фірм виживають сильніші, зокрема ті, що мають власний ресурс, не завжди розраховують і на гроші пайовиків.
Зараз покупець значно обережніший, аніж декілька років тому. Перед тим, як віддати свої гроші, він упродовж місяця-двох вивчає діяльність підприємства, приходить безпосередньо на будівництво, спостерігає, як, що і наскільки швидко робиться, і аж тоді купує квартиру. З одного боку — покупець, з іншого — організація, що зводить житло та забезпечує потреби покупця.
Тепер багато говорять про застосування новітніх технологій у будівництві. Це надзвичайно широке поняття, але добре відоме молодому поколінню будівельників. Зокрема майстру виробничого навчання Сарненського ВПУ-22 Денисові Ткачуку. Він ще дуже молодий, але вже знаний будівничий. На Всеукраїнському конкурсі фахової майстерності серед викладачів, майстрів виробничого навчання та учнів регіональних навчально-практичних будівельних центрів КНАУФ за професією монтажник гіпсокартонних конструкцій його команду, яка брала участь поза конкурсом, журі визнало переможницею. Організатором самих змагань стало ДП «КНАУФ Маркетинг» за підтримки Міністерства освіти й науки України.
Не можна сказати, що хлопець мріяв про цю професію з дитинства. Просто після закінчення Сарненської ЗОШ І-ІІІ ступенів разом із однокласниками вирішили вступити на будівельний факультет ВПУ-22. Проте згодом жодного разу про це не пошкодував.
Упродовж 5 років вивчав спеціальність. Далі 4 місяці трудився в Луцьку на будівництві фірми, але тягнуло додому, в Сарни. Так сталося, коли освячували гранітний пам’ятний знак, присвячений світлій пам’яті воїна-інтернаціоналіста Ярослава Губені, випускника училища, на території професійного закладу освіти, Денис допомагав священику Віталію Кузьмичу здійснити обряд. Саме цього дня директор закладу Володимир Городнюк, який інтуїтивно вміє розпізнати талант, запропонував юнакові роботу майстра.
Пораділа за нього мама, Валентина Володимирівна, яка виховувала обох своїх синів вимогливо й по совісті, за що тепер обидва їй вдячні. Старший брат Дениса - Віталій, який з дитинства знав про своє покликання, настоятель храму в селі Ржищев Волинської єпархії. Онуки Даринка й Дмитро дуже люблять гостювати в бабусі, яка закохана у квіти. Багато років поспіль прикрашені ними оселю та подвір’я гарної господині міська влада визнавала одними з кращих. Тож у Валентини Ткачук свої заслужені нагороди. Вона навчалась і працювала в Ризі впродовж 5 років, де закінчила бавовняно-прядильне училище, бувала в Юрмалі. Бачила прибалтійську культуру, що припала до душі, й перенесла її на своє помешкання.
У конкурсі в одній команді з Денисом пліч-о-пліч трудилися викладач спецтехнології Ольга Шкляр і учень Віталій Єремейчук. Щодо Віталія, то він бере участь уже в п’ятому попсіль, розповідає Денис, і першим його наставником був відомий не лише на Сарненщині майстер Юрій Набухотний. Так, на початку липня 2013 року в Нижньому Новгороді в рамках міжнародної конференції Академії КНАУФ СНД відбувся також міжнародний конкурс професійної будівельної майстерності. А учасниками стали команди освітніх закладів Росії, України, Азербайджану, Узбекистану, Казахстану, Таджикистану. У заходах взяли участь директор професійного закладу Володимир Городнюк, майстер виробничого навчання Юрій Набухотний та учні Олександр Каленик і Віталій Єремейчук. Обидва - вихованці Юрія Набухотного. Сарненці перемогли.
Це не перший здобуток ВПУ-22 на міжнародному рівні. Весною того ж року на базі Львівського ВПУ дизайну та будівництва Юрія Набухотного удостоїли першого місця в Міжнародному конкурсі фахової майстерності серед майстрів та учнів регіональних навчально-практичних будівельних центрів КНАУФ за професією «Монтажник гіпсокартонних конструкцій». Тоді змагалися 24 команди з різних регіонів України та зарубіжжя: Грузії, Азербайджану, Росії, Казахстану, Білорусі… Але перемогли професіоналізм і вміння майстра виробничого навчання та учня Олександра Каленика.
У Дениса Ткачука це перше досягнення й перша гіпсокартонна конструкція. Подібну Віталій Єремейчук робив, готуючись до Міжнародного конкурсу в Чехії. Як виконувати роботи з монтажу та ремонту гіпсокартонних конструкцій, які основні види матеріалів потрібні для їх збирання, типи продукції, правила її упаковки, транспортування та зберігання, способи шпаклювання швів, поверхонь, призначених для облицювання - усьому цьому молодий майстер виробничого навчання вчитиме юнаків у Навчально-практичному будівельному центрі «КНАУФ» Сарненського ВПУ-22. За два місяці хлопці отримають спеціальність, що знадобиться в їхньому житті.
Будівництво, переконаний Денис, - фундаментальна галузь економіки, і якщо в державі вона належно функціонує, то нормально працює й уся країна. Попри проблеми, нині перспективи великі, каже, нам є що будувати, щоб піднімати економіку держави.
Свята бувають різні, але те, що підносить на вищий щабель значення професії, важливе для кожного, хто обрав фах будівничого. Такий нелегкий, але вкрай потрібний людям. Бо ж хто не будує, той і не живе.
Так, нині важко, але недалекий той час, коли оживуть завмерлі будівельні інвестиції, а підприємства будуть забезпечені необхідними матеріалами й фінансовими потоками в галузь. День будівельника – це також перше професійне свято в житті Дениса Ткачука, в яке він бажатиме своїм друзям здоров’я, гідної заробітної плати й миру.
Марія КУЗЬМИЧ.