Back to top

Слов’янськ залишився в моєму серці

Автор фото Василь Сосюк.

З Миколою КОЛОЇЗОМ познайомилася, побувавши в минулому році на великому родинному святі в селі Тріскині на Святу Трійцю.

Вперше за останні 30 літ уся сім’я зібралася разом. Для цього чимало зусиль доклав саме він, наймолодший син. Найстаршу подружню пару, яка прожила разом 60 років: Миколу Фомича та Ганну Михайлівну Колоїзів - добре знають у населеному пункті. Вони збудували власний дім, народили й виховали 8 дітей, мають 32 онуки, 12 правнуків. Ганни Михайлівни вже два місяці як не стало, розповів Микола. До речі, він не тільки славний будівельник, а й має активну життєву позицію, а нещодавно повернувся зі Слов’янська. Тож запитала, як потрапив туди.
Почалося все із зустрічі з відомим співаком із діаспори США Джорджем Давидюком і його колективом, що не так давно приїжджали на Сарненщину. Під час виступу до присутніх звернувся старший пресвітер Житомирської області, пресвітер Карпилівської церкви християн віри Євангельської Володимир Бричка, який повернувся зі Слов’янська. Розповів історію вдів дияконів церкви Преображення Господнього, яких закатували терористи. А родини, сподіваючись, що живі, цілий місяць чекали на їх повернення. В однієї на руках залишилося 8 дітей, найстаршій із них 16 років.
Також повідав, що громади християн віри Євангельської Рокитнівщини сформували три бригади будівельників, які трудились упродовж тижня. Але там усе зруйновано, говорив із болем у голосі, тож попросив сестер, аби відпустили своїх чоловіків чи синів на схід допомогти у відбудові житла постраждалого від обстрілів людям, які самі не в змозі це зробити – малозабезпеченим, стареньким та інвалідам. Незабаром у Цепцевичі приїхала й сама жінка-вдова з дітьми, про яку розповідав пастор. І саме тоді Микола Колоїз із Тріскинь прийняв остаточне рішення їхати в Слов’янськ. Церква, дружина й родина благословили в дорогу. Разом з ним поїхали два юнаки - Петро Нікітчук і Павло Філончук, які знають будівельну справу. У бригаді, де старшим був пресвітер з Карпилівки Володимир Маркович, трудилися 8 чоловік. Двоє з цього ж населеного пункту, що й пастир, ще двоє з Познані, один із села Старики й троє наших земляків. Дехто прибув до Слов’янська вже втретє.
Які ж враження й відчуття переповнили душу Миколи Колоїза? Найперше - вдячність Богові за те, що туди потрапив, що Господь дозволив приїхати й допомагати постраждалим. Люби Господа Бога свого і ближнього свого, як самого себе – навчає найбільша заповідь Божа. Як, здавалося б, просто: виконуй її – і будеш жити. Відкрий серце своє вірі, що чинна любов’ю, – і будеш щасливим! Та чи любимо? Чи живемо? Чи щасливі? Робіть добро всім, поки маєте час, акцентує увагу Микола Колоїз, просто так, безкоштовно. Ділиться сокровенним: «Таке духовне благословення одержав для душі, що молився, плакав і співав. Часто думаємо, що радіємо, коли нам допомагають. Незрівнянно ж більша радість - підтримати інших». Тож закликає приєднатися до благодійників і чинити добродійні справи людям і Богові, який навчає милосердю.
У будинок багатодітної родини, який взялися відбудовувати, потрапило 5 снарядів, ще 4 розірвалося у дворі. Сергій і Наталія, які виховують четверо дітлахів, розповіли, як рятувалися. Упродовж трьох днів сиділи в підвалі, нічого не їли й боялися навіть виглянути назовні (бойовики бомбили). Навпроти жив віруючий диякон. Коли три снаряди влучили в дім сусіда, їхній заходив ходором. Тоді вже вдруге почули голос: «Утікайте!». За дві хвилини зібралися, взяли, що встигли, й залишили місто. Через деякий час зателефонував сусід і повідомив, що їхня оселя зруйнована. Господар повернувся подивитися, чи можна хоч щось врятувати, але дарма, не вціліло нічого. Тоді родина розділилась і тепер живуть у родичів, а будівельників із Західної України, які відновлюють будинок, дуже просять до зими зробити хоча б одну кімнату й кухню. Бригада мешкає й харчується в Благодійному центрі під назвою «Церковь Божия «Добрая весть» (християнський Божий дім).
Спілкувався Микола Миколайович і з очевидцями подій, які свідчили про звірства окупантів, дуже знущалися чеченці й росіяни, розповідають (ґвалтували й убивали молодих дівчат), хоча й серед них зустрічалися непогані люди. Місцеве населення просило сепаратистів не стріляти з 9 ранку до першої години дня, щоб можна було вийти в магазин чи на базарринок і купити харчі. Ті пообіцяли, що виконають просьбу, але об 11.00, коли найбільше слов’янців зібралося на місцевому продуктовому ринку, їх накрило мінометним і гарматним вогнем. Багатьох убили, стояли калюжі крові. Не встиг затихнути гуркіт снарядів, звідки й узялися натовпи російських журналістів із камерами й машини з сепаратистами, які нібито надавали допомогу пораненим, що благали про неї. Але їх не забирали й нічого не робили до того часу, поки на камеру казали, що по них стріляли українські воїни. Згодом відвозили в лікарню, звідки живими вони не поверталися (начебто помирали під час операції).
Розмовляв Микола і з чоловіком на ім’я Геннадій, який два дні був у полоні в терористів за те, що допомагав біженцям. Його арештували й засудили до смертної кари (розстрілу). Дві доби просидів у підвалі Слов’янського СБУ з зав’язаними скотчем головою й руками, й дві днини церква молилася за нього. А потім один із сепаратистів на прізвисько «Особист» сказав: «У мене сьогодні хороший настрій і я дарую тобі життя». Машину, що мав Геннадій, забрали, а його відпустили. Але тепер він знову разом з іншими віруючими намагається вивезти людей із гарячих точок на сході України, де відбуваються бої, насамперед дітей, яких допроваджують спочатку в Благодійний центр, а потім розподіляють, куди можна, по Україні. Один із таких християн-благодійників навіть збирається на телевізійну програму до Савіка Шустера.
- Не можу спокійно спати, холоднокровно сидіти вдома, - каже Микола Колоїз, - знаючи, що люди потребують допомоги. Слов’янськ уже залишився в моєму серці назавжди. До будівельників звертаються також мешканці Горлівки, Макіївки, Красного Луча й інших населених пунктів, щоб і їм посприяли у відбудові житла, коли закінчаться бої. В селі Семенівка не залишилося жодного вцілілого будинку. Окрім того, дерев’яні загорожі світяться, як решето. Школи, дитячі садочки, лікарні, заводи - усе розбито дощенту, адже сепаратисти в першу чергу знищують інфраструктуру міста, що вкрай необхідна людям.
Наші земляки-трудівники на сході країни розвіюють пропаганду про західноукраїнських «бандерівців» добрими вчинками. Їх зустрічають і проводжають дуже добре. А дехто чесно зізнається: «Ми б до вас ніколи не поїхали після того, що чули змалку». Але нині поступово змінюють думку. Якщо раніше переважали сумніви й боязнь, то тепер люди радіють, що українська армія визволяє їх, про що свідчать вдячні плакати.
Не доведи, Господи, прощаючись каже Микола Колоїз, переживати подібне горе. Тож краще допомогти комусь, ніж щоб підсобляли тобі. Микола Миколайович після короткого перепочинку вдома знову зібрався в Слов’янськ.
Марія КУЗЬМИЧ.

Схожі матеріали

Моя ріднесенька, найкраща й найдобріша на цілому світі! Про Вас, мамо, хочеться говорити, співати кожного дня, за Ваше розуміння, турботу, любов і...
За образним висловом одного з сучасників, бухгалтерія – серце будь-якого підприємства. Серце державного закладу «Вузлова лікарня станції Сарни...
При слові «фармацевт» уява пересічного громадянина, вочевидь, малює таку картину: людина в білому халаті з точністю до грана зважує на спеціальних...
Нема межі технічному прогресу: колись повідомлення посилали поштовими голубами, нині ж і дошкільнята знають, що таке месидж. У не такому вже далекому...
Дітей в Україні з кожним роком народжується все більше. Воно й не дивно: у країні, де більшість населення перебуває за межею бідності, впровадження...