Back to top

Останній перший дзвоник

Автор фото Василь Сосюк.

Для вчителя, який віддає школі та своїм учням усього себе, завжди трагедія, коли він залишається без улюбленої роботи. 2013-ий став останнім навчальним роком у житті Тамари СТАНКОВОЇ, вчителя англійської мови Сарненської гімназії. У дні перед святом першого дзвоника Тамара Володимирівна тільки й жила спогадами про своє вже минуле освітянське життя.

…Він мелодійно задзвенів у руках першокласниці на плечі випускника, й десь у глибині її душі щось спочатку зажевріло, потім почало розгорятись, зростати й раптом спалахнуло невгасимою ватрою, кольнуло в грудях, запекло, але не спопелило, лише розлилось теплим щемом по всьому тілу, а мозок свердлила думка: це ж мій останній перший дзвоник… Дев’ятим валом нахлинули спомини, поспішаючи загасити той нестерпно пекучий біль аж до відчаю: а що ж завтра?
Народилася Тамара в звичайній родині. Мама – домогосподарка, тато – електрик. Але матусю всі вважали майстринею з тонким чуттям прекрасного, а батька – й місцевим Кулібіним, і Лівшею, й Ломоносовим в одній особі. Від батьків у неї й зародилось творче начало. Окрім життя, вони дали донечці свою любов та увагу, життєву мудрість і досвід, власний приклад. А ще поряд жила старша на два роки двоюрідна сестра, від якої діставалось дівчинці все: з дитинства - якась одежина, потім – шкільні підручники, портфель і формені платтячка з фартушками. З нею й читати навчилась. Отож, коли малій мав виповнитися шостий рочок, батько відвів її до бібліотеки, бо вдома все перечитала. Непростим був перший вибір книги – те, що їй пропонували, було давно знайоме. Нарешті підібрали щось новеньке й радісні повернулися додому. Спершу юна читачка ходила в книгозбірню по декілька разів на день. Їй пояснили, що так не можна й давали не по одній, а по дві-три книжечки, а відтак підбирали й солідніші видання. Так любов до літератури Тамара Станкова пронесла крізь усе своє життя.
Пам’ятає свій перший шкільний дзвінок, бо саме їй випало покликати всіх школярів на урок. Давно було, але ще й досі пригадує який він, той дзвоник: красивий, блискучий, але такий великий і важкий. Маленька ручка ледве-ледве могла ворухнути ним, блискуча кулька всередині ледь гойднулася і вибивала тихенький звук. А до того ж ще так боязко було проходити повз довжелезну шеренгу незнайомих учнів, які з кожним кроком ставали все вищими, а в кінці стояли вже тьоті й дяді. Їй так хотілося тихесенько залишити того дзвоника на столі й дременути подалі звідти, сховати обличчя в маминій спідниці або в тата на грудях і заплакати. Але не можна – вона ще мала сказати слова до всіх школярів, які вивчала з ненькою вдома, тож переборола свій страх і сказала дзвінко, так, як навчила її вчителька. Здійснила першу перемогу над собою.
Нарешті відкрився шлях до країни знань, про яку так давно мріяла. Скоро прийняли в жовтенята, обрали командиром зірочки. Після першого класу на святі останнього дзвоника випускниця-відмінниця передала їй символічну п’ятірку – велику, вирізану з фанери й пофарбовану в червоний колір, на високому держаку цифру п’ять. Їй, теж відмінниці, чиє фото прикрашало Дошку пошани.
У третьому класі Тамара стала піонеркою, головою ради загону, в четвертому - дружини. Того ж року із старшою вожатою їздила до Рівного, де її промову про роботу шкільної виробничої бригади записали на радіо й потім транслювали в програмі «Пионерская зорька». Тоді вперше побачила поїзд і велике місто. Потім виступала з трибуни на першотравневій демонстрації, районних піонерських зльотах, навіть декламувала вірш на заключному концерті обласного конкурсу-огляду учнівської художньої самодіяльності зі сцени Рівненського обласного драмтеатру.
Шкільне життя було бурхливим й цікавим. Створила куточок інтернаціональної дружби, бо мала багато друзів по листуванню не лише в Україні, але й Білорусії, Росії, Таджикистані, Польщі, Чехословаччині, навіть на далекій Кубі. Обмінювались листівками, фото, сувенірами. А листи кубинського друга Хосе Антоніо, які він писав іспанською, додумалась для перекладу надсилати в редакцію газет «Зірка» та «Пионерская правда», які передплачувала й навіть інколи дописувала.
Саме тоді з’явилося в дівчинки палке бажання не тільки опанувати іноземні мови, але й навчати інших. Усі предмети давались легко, вивчала їх із задоволенням. Ще й досі ревно зберігає нагороди з районних олімпіад з хімії, фізики, математики. Школу закінчила з золотою медаллю. Відразу після випускного вечора майнули з подругою здійснювати свою мрію до Київського державного педагогічного інституту іноземних мов. Легко й успішно склала іспити й поїхала додому чекати виклику. Його довго не було. Вже й навчальний рік розпочався. І от коли прийшло повідомлення, в якому говорилось, що вона не пройшла за конкурсом, але їй пропонують навчатись на заочному.
Це потім, через роки, прийшло усвідомлення, що то була чистої води підстава, бо безперечно 19 балів із можливих 20 за чотири іспити мало б вистачити для зарахування, але кому в столиці потрібна була дівчина з провінції, в якої не було ні багатих батьків, ні «волосатої руки». Знали, що ніхто не приїде й не стане розплутувати той клубок, щоб знайти кінці. Потужила, поплакала та й поїхала працювати старшою вожатою в одну з шкіл району. Зустріли насторожено: мовляв, у нас уже була одна вожата з ваших країв – спляча красуня. Але швидко стала загальною улюбленицею. Закипіла робота: цікаві позакласні заходи, пошукові екскурсії, волонтерство, зв’язки з шефами. Її портрет на районній Дошці пошани як кращої вожатої… Та якось (до речі, в день першого дзвоника) до школи завітав завідуючий облвно. Після лінійки підкликав до себе і сказав: «Потрібен учитель англійської в школі, де ви навчалися. Я зараз їду прямо туди – можу відразу вас відвезти». Дівчина розгубилася: що робити? Вже третьокурсниця – це шанс наблизитись ще на крок до омріяної мети, але як покинути цей колектив, що став рідним? Як дивитиметься в ті оченята дітлахів, що довірились їй? Допомогла заступник директора: «Як завуч, я б ніколи вас не відпустила, бо в нас ще не було такої вожатої, але як мати раджу – їдьте».
І досі вдячна їй за те доленосне рішення. Від пропозиції мчати негайно відмовилась – потрібно було зібратися з думками та й закінчити деякі справи, тому від’їзд відклала на завтра. Здивуванню не було меж, коли наступного дня прийшла на залізничну станцію, а перон ущерть заполонили дітлахи. Навколо - море квітів, галасу, палких обіймів, маленьких подарунків і сліз. Прощання залишилось незабутнім. Потім ще не раз поверталася туди – то проводжати юнаків до армії, то на весілля. Там зустріла й кохання свого життя.
Незвично почувалася, повертаючись у рідну школу не школяркою, а вчителькою. Боялась зайти в учительську. Але рідні шкільні стіни ще не встигли забути її й випромінювали тепло дитинства. Учителі теж зустріли радо свою ученицю. Через декілька днів і самій уже здавалось, що тієї трирічної перерви не було – з головою поринула у звичну життєву круговерть: секретар учительської комсомольської організації, голова молодіжної секції товариства «Знання», депутат місцевої ради… Творче начало й активна життєва позиція були їй притаманні завжди.
Згодом і свого первістка привела на свято першого дзвоника. На роботі все ладналося – не в одній дитячій душі засіяла зерна любові до своєї професії. Цінували її не тільки в школі, а й районі та області. Під час чергової перевірки райвно інспектор з англійської (вчителька однієї з шкіл райцентру), ознайомившись з роботою і відвідавши уроки, сказала: «Ви будете наша». Тепер згадує її Тамара Володимирівна з вдячністю. Так і сталося – чоловіка вже тоді перевели до райцентру, і свято першого дзвоника зустріла в новій школі.
Тамара Станкова ніколи не була ремісником від науки, жила за принципом: «Горіти самій, запалити інших». Їй це вдавалося. Відродила роботу клубу інтернаціональної дружби. Їздили на фестивалі у Володимирець, Литву, приймали гостей у себе, листувалися з ровесниками всіх союзних республік, донькою Валентини Терешкової, екіпажем теплоходу «Сарни», проводили мітинги солідарності з борцями за свободу, акції боротьби за мир і ще багато чого цікавого. Пропагували українську культуру - на фестиваль у Литву вся делегація дбайливо везла нашу українську бандуру, що була вища, ніж сама бандуристка Наталочка. Окрім того, українські костюми, і в подарунок литовським друзям – погруддя Т.Г. Шевченка та його безсмертний «Кобзар».
Народний засідатель у районному суді, заступник директора, засновник учнівського наукового товариства, ініціатор вступу навчального закладу в організацію «Відроджені гімназії України», а колег - у Міжнародну організацію TESOL, завкафедрою учителів іноземних мов у школі, голова районного методичного об’єднання, керівник районної школи молодого вчителя, п’ятиразовий регіональний переможець та двічі фіналіст програми Американських Рад «За досягнення у викладанні», відмінник народної освіти… Перелік можна продовжити. Одно слово, Тамара Станкова – людина неспокійної вдачі. І «перший дзвоник» для неї не просто слова, а віхи життєвого шляху, бо дзеленчав він для двох її дітей, трьох онуків, буде й для менших нащадків. Тому словосполучення «останній перший дзвоник» таке недоречне, ріже вухо, заставляє завмирати серце. Але ось його знову чути – її останній перший дзвоник, і серце рветься з грудей, а душа благає: нехай не замовкає він довше, бо так лякає невідомість тієї тиші, що настане після нього.
Марія КУЗЬМИЧ.

Схожі матеріали

Прохолодний березневий вітерець хвилею прокотився поліською землею, і до Поліни Онанко завтра завітає славне 85-річчя. Домівка наповниться...
Кажуть, поганий учитель подає учням готову істину, а хороший - вчить, як її знайти. Саме творчий пошук істини, розвиток мислення та відкриття для...
- так кажуть про церковного старосту й художника Василя Щевича Найцікавіше те, що здібний нині художник й іконописець у дитинстві мріяв стати…...
Заклопотані повсякденністю, рідко замислюємось над справжньою сутністю буття, не знаходимо часу, щоб подумати про душу. Але ж справжній підмурівок...
Роман НАБУХОТНИЙ у царині юриспруденції – не новачок. З 1999 року працює в юридичному відділі апарату райдержадміністрації, нині - провідний...