Опубліковано СН
Автор фото Едуард Колядич.
Ще рік тому, вітаючи чоловіків із Днем Збройних сил України, звичайно ж щиро, але виголошували завчені фрази, банальні побажання. Нині зичення миру й спокою, повернутися живими сповнені невимовною сердечністю та сенсом. Бо ж невідомо, що було б, якби не українські герої – захисники Вітчизни!
Сторінки історії української нації поповнилися кривавим підтекстом. Водночас вони вносять корективи в ті, що були написані в часи радянської влади. Приміром, нещодавно, на свято Покрови, 14 жовтня, у день, коли запорозькі козаки поклонялися Богородиці, покровительці українського війська, ми віншували захисників України. Незабаром, 6 грудня - День Збройних сил країни, що відзначаємо з 1991 року. Та більшість військовослужбовців зустрінуть його на блокпостах, у бліндажах, окопах, під звуки бомбардувань, обстрілів. Країна переживає страшний період в історії – анексію Криму, антитерористичну операцію на сході держави, а звідусіль тільки й чути, що в нас практично немає армії, бо на початку дев'яностих попередня влада не зробила відповідних кроків для створення сильного та потужного Українського війська, яке змогло би захищати власну державу. Кажуть, що вже тоді сили ззовні (від північного сусіда) та внутрішні вороги починали робити чорну справу.
Але попри кровожерливі настрої ворогів, маємо патріотичних захисників Вітчизни серед військовослужбовців, Національної гвардії, добровольців і волонтерів, які, ризикуючи життям, протистоять ворожим «Градам», «Ураганам», «Смерчам», аби відвернути від нас біду, намагаються дати нам упевненість у завтрашньому дні, віру в Перемогу. Серед них і прапорщик Олександр Бородавка, який 15 років служить у військовій частині А-0153, а нещодавно повернувся із зони АТО, де пробув понад два місяці.
Олександр із народження живе в Сарнах. Оскільки родину знаю особисто, з упевненістю можу сказати, що батьки Галина й Петро Бородавки синів виховали бездоганно: добродушні, справедливі, чесні й відважні. (До речі, про його брата Сергія Бородавку, знаного спортсмена, неодноразово писали «Сарненські новини»). Відвідував середню школу № 1 (нині НВК «Школа-колегіум»). Здобув вищу освіту у Львівській комерційній академії. Та, звичайно ж, влаштуватися за спеціальністю не вдалося. Тож далі - строкова військова служба. Після неї й вирішив продовжити військову кар’єру в рідному містечку.
Наразі Олександр із дружиною Тетяною, вихователем місцевого ДНЗ, виховують троє діток: Аню, Дмитрика й Матвійка. Як і більшість родин, намагаються створити щасливе майбутнє для них. Отож, коли країною пронеслися страшні події, зокрема Олександра вони надто насторожили. Військовик відразу відчув, що так просто все не закінчиться. На жаль, так і сталося. Вже в другу ротацію йому довелося супроводжувати колони в зоні АТО. Там в основному здійснювали супровід й охорону автівок, що доставляли боєприпаси. Маршрут їх здебільшого пролягав на Дебальцеве.
Відчуття від перебування там у бійця неоднозначні. Зокрема багато місцевого населення в Дебальцевому покинули рідні домівки, залишалася тільки п’ята частина, а днями були новини, що місто знову нещадно бомбили бойовики… Ставлення до українських військових різні. Якщо деякі жінок, перехрещуючи, благословляли колону, то інші демонстрували негативну поведінку. В дорозі, розминаючись із жителями, не знаєш, хто перед тобою – ворог чи однодумець. Найгірше, що там платять за зраду. Проросійськи налаштовані мешканці видають сепаратистам інформацію, що їх цікавить, приміром, здають позиції наших хлопців. Тож попри обстріли, там ще й морально дуже тяжко. Багато хто все ж приязно й позитивно сприймає захисників, намагається чимось допомогти. А вони, у свою чергу, також надають їм посильну поміч. Зауважив Олександр і на згуртованості та єдності військових, а особливо тієї команди, з якою був на сході. Відзначив і вагому допомогу волонтерів. Тяжко уявити, як би захищали державу без таких патріотів, їх моральної та матеріальної підтримки, без них захисники не змогли б протистояти ворогові. Відчутно сприяє воякам наближати перемогу на сході «Спілка підприємців Сарненського району», головою якої є Сергій Лаврущенко.
Звичайно ж, не могла не запитати, як новину про від’їзд у зону АТО сприйняли в родині.
- Не признався, що їду на схід. Сказав, що ремонтуватиму техніку у в/ч «Десна» на Чернігівщині, - розповів Олександр. – Але дружина відразу відчула, що кажу неправду. Тож тільки вона знала, де я насправді. Був упевнений, що батьки переживатимуть за мене, водночас і мені буде нелегко. Але вже за декілька днів і їм розповіли, тож з іншого боку їх молитви й оберігали мене в небезпечні моменти.
Безперечно, в державі потрібні зміни, акцентує Олександр Бородавка, але шкода, що в такий безжальний спосіб. Адже стільки загинуло золотої української нації. Передивляючись новини по телевізору, неможливо передати реальність подій, що відбуваються. Тільки перебуваючи там, розумієш всю сутність неоголошеної війни, через тебе проходять людський біль, розгубленість, безпорадність.
Те, що в наших домівках зараз тепло, затишно, маємо хліб і до хліба на столі, заслуга таких воїнів, як Олександр Бородавка. Думаю, не зайве сердечно подякувати доблесним українським воякам за їх героїзм, звитягу, що, не жаліючи життів, на передовій відвойовують довгождану перемогу, а відтак наші незалежність і спокій під теплим сонечком і мирним небом. Мріє Олександр тільки про безтурботне майбуття діток, про їх радісне й забезпечене мирне життя. Й особисто він для цього зробить усе від нього залежне.
Тож, дорогі чоловіки, захисники Вітчизни, хай Бог береже вас і якнайскоріше допоможе встановити мир у державі, щоб ви повернулися всі живі й неушкоджені в рідні домівки, родини. А ми не маємо права опускати руки й зневірюватися, бо наша моральна й матеріальна підтримка їм дуже потрібна. Упевнена, українцям допоможе віра: в милість Господа, національну свідомість і поразку підступних ворогів.
Вікторія КОЛЯДИЧ.