Опубліковано СН
На Львівській залізниці трудиться чимало працьовитих людей. Серед них і династії, коли від прадідів любов до професії передається синам, донькам, онукам, правнукам, які все своє життя присвячують улюбленій справі. Є такі й на Сарненщині.
Якось, перегортаючи сторінки гарно ілюстрованої книги «Перша колія», приуроченої до 150-річчя утворення залізниці, прочитав про місцевий відокремлений підрозділ Сарненської дистанції сигналізації та зв’язку. Зокрема про те, що значного технічного розвитку та визнання як дисциплінованого, працьовитого й високопрофесійного колективу дистанція досягла за часи керівництва Віктора Кузьмича, який очолює підрозділ із листопада 1986 року й донині. Аби поспілкуватися з досвідченим керівником і ближче познайомити читачів із ним, вирішив завітати до його кабінету.
Так сталося в біографії Віктора Костянтиновича, що день народження (5 жовтня) співпав із днем створення (1939 р.) дистанції сигналізації та зв’язку. А з’явився на світ герой моєї розповіді 1954 року в с. Шпанів Рівненського району, що за п’ять кілометрів від обласного центру, в сім’ї залізничників.
«Мій батько, Костянтин Кирилович, усе життя працював на станції Рівне, ненька, Надія Максимівна, – на дистанції колії, - згадує Віктор Костянтинович. – Залізничком був і дід Максим. Дитинство та юність пройшли в цьому гарному селі. Ще у шкільні роки дуже зацікавила родослівна рідних, любих моєму серцю людей. Вивчав архівні матеріали. Так з’ясував, що прадід Юхим родом із Чернігівщини. У 1885 році приїхав сюди на будівництво залізничної колії від Рівного до Вільно. Заробив трохи грошей, купив у Шпанові землю, збудували дім. Працював теж на залізниці.
Ще в дитячі роки мріяв піти їх стежкою, стати залізничником. У 5 класі по суботах і неділях відвідував курси, що організували на базі Рівненської дитячої залізниці, жадібно засвоював знання, де вивчали будову паровоза. У вільний від навчання час часто заходив на роботу до батька, допомагав йому. Найбільше ж захопила мрія стати машиністом локомотива. Пригадую, одного дня, приїхавши на заняття дитячої залізниці, дізнався, що захворів помічник машиніста. Потрібна була заміна. Звичайно, мені, молодому хлопчині, ще не довірили виконувати такі відповідальні обов’язки, але кочегаром був. Відчув велике задоволення від того, що вкидав у топку паровоза дрова, вугілля. Біла сорочка, старанно випрана та випрасувана маминими руками, стала чорною.
У 1968 році сім’ю спіткало велике горе. У ранньому віці пішов із життя батько. Здавалося, весь світ перевернувся, адже дуже любив його. Як міг, допомагав у всьому мамі. Прагнув, щоб вона відчула, що можу виконувати всю чоловічу роботу.
Швидкокрилим птахом пролетіли шкільні роки. Настав час здійснення заповітної мрії. Після закінчення восьмирічки Віктор хотів піти вчитися в Рівненський автотранспортний технікум, але дізнавшись, що там немає потрібної спеціальності, передумав. Здобувши середню освіту й отримавши скерування у Львівський технікум залізничного транспорту, вступив туди на спеціальність автоматика-телемеханіка. І нині, каже Віктор Костянтинович, не жалкує. Робота цікава, потребує знань з електротехніки, розуміння багатьох схем. Аби поглибити набуте, згодом закінчив і Дніпропетровський університет залізничного транспорту. Не зрадив обраної професії. Бачачи організаторські здібності, керівництво Львівської залізниці призначило його керівником Сарненської дистанції сигналізації і зв’язку, якою керує ось уже майже три десятки років.
«Кращого спеціаліста за Віктора Костянтиновича, - каже начальник служби сигналізації та зв’язку Львівської залізниці Роман Залізняк, - важко знайти. Наполегливий, трудолюбивий. Хоче завжди опанувати щось нове для впровадження в роботі, тож постійно в пошуку. Мало того, прагне передавати все молодому поколінню, тож вчить фахівців усьому, що знає сам». До речі, знайомі вони з 1969 року, відтоді, як поступили в технікум. Якби таких спеціалістів було побільше, зазначає Роман Залізняк, то Львівська залізниця процвітала б. І додає, що постійно відвідують разом школи передового досвіду. Всі раціональні зерна, почерпнуті там, Віктор Кузьмич сіє в себе ще набагато краще від побаченого та почутого. Тому серед 11 дистанцій залізниці Сарненська завжди серед кращих.
Сьогодні ВП «Сарненська дистанція сигналізації та зв’язку» обслуговує пристрої на п’яти напрямках: Сарни-Рівне, Сарни-Ковель, Сарни-Удрицьк-державний кордон із Білоруссю, Сарни-Олевськ й одну з найбільших вузькоколійних залізниць Європи - Антонівка-Зарічне. Загальна протяжність становить 409,3 кілометра. Пристроями електричної сигналізації обладнали 19 станцій, 4 – ключової залежності.
Упродовж багатьох років організація посідала призові місця в дорожньому та галузевому змаганнях. У 2005-ому отримала почесний прапор Укрзалізниці, має також почесний диплом лауреата Міжнародного конкурсу 2003 року та міжнародну премію «Бізнес-Олімп» із присвоєнням золотої торгової марки. І це той не весь перелік нагород, що здобув колектив.
Віктор Кузьмич є не тільки хорошим керівником, але й бере активну участь у житті райцентру. Він - депутат міської ради, на сесіях якої порушує актуальні проблеми життєдіяльності міста. З дружиною Валентиною Степанівною, яка теж працювала на залізниці, виховали доньку й сина. Лише додам, що вони пішли стежкою своїх батьків. Микола трудиться в Києві, а Оксана – в Сарнах економістом на дистанції колії. У родині панують злагода й любов. На запитання про найтяжчий випадок у житті, коли треба було приймати неординарні рішення, Віктор Костянтинович пригадав:
- У 1988 році вводили нові пристрої від Сарн до Олевська Південно-Західної залізниці. Будували систему автоблокування для управління рухом поїздів на перегонах. Тоді дружина й повідомила страшну звістку: після вживання риби захворіли на сальмонельоз Оксана та Микола, були у важкому стані. Адже, лікарі не могли нічого вдіяти, бо не було необхідних ліків. Діяти треба було швидко й рішуче. Дзвонив куди тільки міг, та безрезультатно. Антибіотиків ніде не було.
Їдучи додому, біля Рокитного побачили аптеку. Зайшовши туди, зі слізьми на очах попрохав ліки. Фармацевт, бачачи мій розпачливий стан, сказала: «У мене є одна упаковка. Я її вам дам». Вона, по суті, врятувала моїх дітей. Приїхавши в Сарни, зателефонував до лікаря Павла Римарчука, який зробив ін’єкції, хворим через деякий час покращало, а згодом вони подолали недугу. Не знаю, чи Бог зглянувся над нами, чи щось інше вплинуло на ситуацію. Але ж, страшно подумати, що було б, якби не трапилася дорогою та аптека…
Пригадую, минулого року на урочистому засіданні, приуроченому до Дня залізничника, преосвященніший архієпископ Сарненський і Поліський, владика Анатолій нагородив Віктора Кузьмича грамотою й орденом святого князя Володимира, на якому викарбувані слова: «За віру, вірність і труди!». Що може бути вище за ці слова? А ще сказав: «Аксіос!». Слово грецького походження, що означає «достойний».
Нещодавно досвідчений залізничник відсвяткував 60-річний ювілей. Тож разом із професійним святом щиро вітаємо його, зичимо щастя, міцного здоров’я, миру, Божого благословення та довголіття.
Як і вчора, сьогодні й завтра поїзди так само рушатимуть від перонів, вокзалів, за вікнами вагонів, як завжди, тисячі рук миготітимуть у прощальному помаху, а десь далеко вже інші вокзали зустрічатимуть своїх подорожніх… Усе це станеться завдяки злагодженій, такій суспільно необхідній праці залізничників. Тож зі святом вас!
Михайло МАЛАФЕЙ.