Опубліковано СН
«…В своїй хаті своя правда, і сила, і воля»
Тарас Шевченко.
Останнім часом у районному часописі ведуться дискусії про те «кому де і як молитись». Згідна з тим, що кожен має обрати свій шлях до Бога. Але, шано¬вні віряни, у своїй державі повинна бути своя церква. У І Посланні до кориф'ян апостол Павло у гл. 14 каже: «А тому, хто говорить незнайомою мовою, то хоч і дух мій молиться, але розум мій лишається безплідним», або «…але в церкві хо¬чу краще п'ять слів сказати розумом моїм, щоб і інших наставити, ніж тисячі слів незнайомою мовою». Ще наш пророк і мислитель Тарас Шевченко писав: «…і чужого научайтесь й свого не цурайтесь». Тож звернемося до історії, до правдивої історії, а не тієї, яку пропагують наші північні сусіди, спираючись на велико¬державний імперський шовінізм.
Ми, українці, довгий час перебували під владою завойовників і були позба¬влені права у формуванні свідомості, національної гідності, своєї правдивої істо¬рії. Останнім часом з боку Росії звучить риторика про історичну спадщину Київ¬ської Русі. Версія про те, що Московія і Київська Русь мають спільні історичні корені і тому вони мають «спадкові права» на Київську Русь, неправдива. Давай¬те розберемось у цьому.
Початок розповсюдження християнства на наших землях пов'язаний з іме¬нем Андрія Первозванного, який у І ст. після Різдва Христового проповідував Євангеліє в Північному Причорномор'ї. За свідченням літопису «Повісті минулих літ», з кримського Херсонеса апостол Андрій з учнями рушив по течії річки Дніпро на північ. Він благословив місцевість, де пізніше з'явився Київ, встановив тут хрест і сказав учням: «Чи бачите гори ці? На цих горах засяє благодать Божа, тут буде місто велике, і Господь воздвигне багато церков». Тому святий апостол Андрій Первозванний, якого традиційно називаємо першим єпископом Константинопольським, вважається основоположником Української право¬славної церкви.
Московські, а пізніше й російські царі розуміли, що без великого минулого не можна створити велику імперію. Тому й привласнили давню історію Київ¬ської Русі, її славне минуле із Хрещенням Русі і створили міфологію Російської імперії. Впродовж багатьох століть людям вбивали в голови, що Російська держа¬ва і російський народ беруть початок від Київської Русі. Звідси версія, що Київська Русь - колиска трьох братніх народів: українців, росіян і білорусів. Але росіяни тут виступають у ролі «старшого брата» і мають спадщину на Київську Русь.
Відомо, що в часи існування Київської Русі про Московську державу не бу¬ло й згадки. Московське князівство заснував хан Менгу-Тімур у 1277 році, а Київська Русь вже існувала понад 300 років. Жодних доказів (ні археологічних знахідок, ні писемних джерел) про зв'язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель, а пізніше Московським князівством і князівськими землями» немає (чит. роман-дослідження В. Бєлінського «Країна Моксель або Московія» К. Вид. О. Теліги, 2008, 2009 рр.). Ці дослідження в основному базуються на російських історичних джерелах.
Коли в 988 році відбулося Хрещення Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані. То чи є «російський брат» старшим? Нещодавно, виступаючи в Москві на прес-конференції (18.12.2014 р.), ро¬сійський президент В. Путін висловився, що князь Володимир «крестил у Херсонесе наш народ, отсюда и походит земля русская». Як же хочеться перекрутити історію, привласнити заслуги іншого народу в розповсюдженні християнства, духовності, культури на Русі!
Не слов'янські народи становили основу Московії, а народ моксель: мордва, чудь, меря, весь та інші племена. Сюди в 1137 році прийшов молодий син київсько¬го князя Мономаха - Юрій Довгорукий і очолив Суздальське князівство. За досить короткий термін на кожне поселення був посаджений князь з роду Рюриковичів - уродженець від морянки, муромчанки, моксинки. Так з'явились Володимирське, Рязанське, Тверське та інші князівства, куди проникали окремі місіонери й розпо¬всюджували християнство, на базі якого формувалася мова, що й стала російською. Отже, версія про те, що Росія - це Київська Русь, хибна і брехлива. Це не що інше, як привласнення великої стародавньої історії Київської Русі для «великодержави» Росія.
Тепер перейдемо до історії релігії. Історично Українська православна церква від хрещення Руси-України була Митрополією Константинопольського Патріархату. У 1448 році від Київської митрополії відокремилась Московська єпархія. Лише через 141 рік (1589 р.) вона отримала визнання Константинопольського патріархату. То хто ж, шановні віряни, був розкольником? Чи не московські високопреосвященні отці?
Далі пішло й поїхало. У 1584 році Московська патріархія, вже маючи кано¬нічні права, звернулась до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Київську митрополію, але отримала відмову. Через два роки Константинопольський патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Москов¬ському патріархату Української церкви, але саме за це у 1687 році його було засуджено на Патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування визнали актом хабарництва і скасували. Але амбіції прогресували, і наступ на Укра¬їнську церкву продовжувався. У 1689 році Московська патріархія заборонила Києво-Печерській лаврі друкувати книги без їхнього дозволу. За рік по тому Московський собор піддав анафемі «киевские новые книги», тобто твори Петра Могили, Кирила Ставровецького, Лазаря Барановича, Антона Радивиловського та ін., написані тодішньою українською літературною мовою. Відповідно українсь¬кі книжки не мали права ввозити до Москви. Отже, вже в ті часи Українська православна церква не змогла набути самостійності від РПЦ.
Уже в радянський період, в 1924 році, було ухвалено декрет Вселенської патріа¬рхії за підписом патріарха Григорія XII та 12 митрополитів про не канонічність передачі Київської митрополії Москві. Ухвалою Архієрейського собору РПЦ у 1990 році у відповідь на звернення українського єпископату до святійшого патріарха Московського і всієї Руси Алексія II і всього єпископату РПЦ за блаженнішого митрополита Київського і всієї України Філарета Українській православній церкві надали незалежність в урядуванні та права широкої автономії.
Під час офіційної зустрічі делегації Вселенського патріархату з Президентом України 24 березня 2005 року голова делегації передав послання патріархату: «Материнська церква - Константинопольський патріархат, вважає, що її донька - Московський патріархат - має ту канонічну територію, яка існувала в неї до 1686 року. Підпорядкування Київської митрополії Московській церкві було здійснено Патріархом Діонісієм без згоди та затвердження Святим і Священним Синодом Вселенської Церкви Христової».
Сьогодні маємо українську незалежну самостійну державу. Маємо її атри¬бути: кордон, грошову одиницю, армію. Але все це хоче знищити наш північний сусід і особисто президент В. Путін, який вирішив, що він «собира¬тель земель русских». Тому й не залишає в спокої Україну, бо тільки покора її фі¬нансово, економічно й духовно заспокоїть його. Не може він втратити духовний вплив на Україну. В одному із виступів у Москві російський президент сказав: «если мы потеряем церковь в Украине, мы потеряем Украину», і не дивно, адже тут, в Україні, 11393 парафії Московського патріархату, коли в усій Російській Федерації – 17 тисяч. Добре знаємо, які кошти йдуть від парафій, продажу книг, ікон, іншої церковної атрибутики до Москви. То де ж патріарх Московський Ки¬рило потерпить, щоб московські парафії України здобули незалежність і відділи¬лись?
Цинічним є те, що воїнів Російської православної армії споряджає й благословляє патріарх Кирило і йдуть вони воювати на Донбас, вбивати наших патріотів, які захищають свою землю. А ви молитесь за його здоров'я, бо так пи¬ше Канон! То в якій церкві треба молитись і за кого? Ми не проти, щоб в Україні була Російська церква, тому що в нас живе багато росіян, але нехай вони не лукавлять і не обманюють народ, бо це - РПЦ. І як іноземна церква, нехай платить в Україні податки і править службу так, як їм гласить Закон.
Л. КОСТЕНКО,
парафіянка УПЦ-КП.