Головне – повертайся живим

Коли зустрічаюся з бійцями антитерористичної операції, щоразу усвідомлюю одну істину: додому з війни ці хлопці повертаються абсолютно іншими, ніж ішли туди.

Після пережитого їх світогляд докорінно змінюється. Під час багатогодинних обстрілів ворожої артилерії вони, як ніколи раніше, усвідомлюють усю цінність миру, свободи, життя. Бійці АТО розуміють, що на війні щастя — дожити до вечора. Побачення з Андрієм МЕЛЬНИКОМ із Сарн була випадковою, однак дуже бентежним. Він - боєць 3 батальйону 72 окремої аеромобільної механізованої бригади. Приїхав у 10-денну відпустку, днями знову підправився в зону АТО. Познайомилися в Сарненській РДА. Парубок не був багатослівним, говорив спокійно і по суті. Про пережите там більше розказали його очі. Добрі, ласкаві, сумні. Він жодного разу не проявив у розмові слабкості, безумовно, мужній і сміливий, але його погляди оповиті гіркою печаллю, в них стільки болю, що ледве стримувала емоції. Знайомства з бійцями АТО незабутні.
І весна не весна, коли в Україні війна. Весь час думки про неї роєм снують у голові. Мій маленький син ледь не щодня запитує: «Мамо, хто перемагає - Україна чи Росія?», «Там убивають усіх, навіть діток?», «А війна вже закінчилася? А вона далеко від нас?». Моторошно стає від цих запитань. Іноді здається, що багато хто з нас досі недооцінює рішення окремих чоловіків іти в зону АТО й боротися за Батьківщину, рідний край. Чому ти йдеш туди? Навіщо це тобі? Ці пусті й безглузді запитання часто ставлять тим, хто рішуче налаштований поповнити лави Збройних сил України і безпосередньо їхати на війну. Андрій Мельник, коли отримав повістку з райвійськкомату, не розмірковував, іти чи ні, хоча теж чув подібні зауваження. Його відповідь на них, то є слова справжнього сина й батька: «Я там, щоб вороги не прийшли сюди, до моїх батьків і дітей».
Андрія Валерійовича призвали в серпні 2014 року, бойову підготовку проходив на Мукачівському військовому полігоні. Затим його батальйон відправили на передову в Донецьку область. І саме там пройшов справжній вишкіл молодого бійця. АТО – неоголошена війна. І те, що там відбувається, з екранів телевізорів нагадує нам голлівудські бойовики, от тільки відмінність надто болюча – у зоні АТО вбивають по-справжньому. Там не запитують, скільки тобі років і які плани мав на життя. Ворогам не цікаво, хто ти за професією і яка твоя найзаповітніша мрія. Російські окупанти знищують патріотів і захисників України. У боях Андрій втрачав братів по зброї й духу. Кожного шкода до сліз, до істерики, особливо молодих хлопців і тих, на кого вдома чекають маленькі діточки. Що їм війна? Їм невідоме ще доросле життя, вони просто хочуть побачити тата. А скільки таких татусів повезли додому в домовинах?! Вони зараз на небі, в раю, бо пекло побачили на землі, потрапивши в зону бойових дій.
Хотіла, щоб Андрій розповів щось особливе, про що, можливо, мало пишуть ЗМІ, і на чергове таке прохання відповів: «Що Вам розповісти? Те, як збирав по полю руки й ноги розірваних снарядами хлопців, чи як нутрощі їхні зішкрібав докучі, щоб батьки мали що похоронити?». Аж слів забракло від почутого. У душі защеміло і дуже захотілося плакати, а ще виникло палке бажання обійняти бійця й безмежно подякувати за відданість своєму народові, сміливість, за те, що готовий віддати життя, аби ми та наші дітки залишилися в живих і жили сьогодні під мирним небом.
- Останній бій тривав понад 7 годин, - повів неквапно розмову солдат. – Обстрілювали з танків, артилерії та мінометів. Він достеменно пам’ятає всі атаки ворога. І той ранок, коли разом із побратимами після чергування в «секреті» поверталися на блокпост і в чистому полі потрапили під мінометний обстріл. Залишився в живих, кажуть, народився в сорочці. А потім розповів ще один випадок, коли смерть дихала прямісінько в обличчя. Стояли удвох із побратимом, спілкувалися, аж раптом товариш упав – снайпер влучив у голову, хоча й був у касці. Загинув миттєво.
Нелегко воювати з проросійськими окупантами, особливо коли є різниця в співвідношенні живої сили й техніки. По той бік до зубів озброєні вороги, а в наших бійців ледве вистачає, щоб бодай відстрілюватись. Ворог має майже все, навіть якусь і новітню зброю. Андрій Мельник велику образу таїть у душі на українську владу, яка, вважає, бездіє в найважчі хвилини життя держави. Про їх 72 бригаду, як зазначив боєць, фактично забули, так ніби її зовсім не існує. Відсутність належного військового спорядження є причиною загибелі багатьох воїнів. А скільки поранених! Андрія контузило вибуховою хвилею, лікувався в Дніпропетровському госпіталі, затим знову повернувся на схід до побратимів. А в цілому хлопець вже давно має проблеми зі здоров’ям - 4 спинні грижі, але навіть вони не завадили патріотові взяти до рук зброю й стати на захист країни.
У розмові Андрій зауважив, що тільки-но приїхав у відпустку, його одразу відшукав заступник голови РДА Руслан Серпенінов і запропонував допомогти вирішити наболілі проблеми. Андрій попросив працевлаштувати дружину, адже живе його сім’я нині на 1000 гривень, що надходять з його місця роботи. З них 500 віддають за квартиру (сім’я знімає житло), решту - на комунальні послуги й прожиття. І навіть при тому, що підтримують рідні, коштів не вистачає, щоб утримувати дружину й двох діток. А ще боєць попросив нову каску, стару подарував музею Сарненської ЗОШ № 4, де навчався. Андрій Мельник дякує волонтерському руху «Сарни» за надану допомогу, а також депутатові райради Ігорю Голяці за спецодяг і кошти, якими забезпечив солдата перед другим відрядженням на гарячий Донбас.
Хочете знати правду про АТО, подивіться в очі бійцям, які виконують там свій військовий обов’язок. У них прочитаєте все. Андрій Мельник – людина, віддана своїй державі та її народові до останнього подиху, хоча реалії війни болем випалюють йому душу. Не запитувала його, чи хоче йти на війну знову, бо в розмові почула: «Я не можу залишити там хлопців, з якими пов’язує міцна військова дружба». Треба подякувати батькам за те, що виховали такого сина. Спасибі всім, чиї діти нині на передовій. Завдяки їм у нас немає війни.
Якось у мене запитали, що в моєму розумінні є щастям? «Україна без війни», - відповіла. Знаю, ще півтора року тому відповідь моя була б іншою. Молімося, щоб мир був усюди. Щоб не гинули молоді люди. Бо так хочеться жити, коли молодий. Це дуже велике щастя - просинатися вранці й чути за вікном спів птахів, а не вибухи снарядів, ридання, бачити зруйновані школи, дитсадки, вбитих людей. Хлопці, будь ласка, повертайтесь додому живими, головне – живими!