Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
Фото Василя Сосюка.
прожили Єва й Пилип
Жуки з Чудля
Задушевна музика котиться полем аж за село. Гості віншують старожилів зі славною подією - золотим весіллям. Сват Григорій виводить на гармошці знайомий весільний мотив. Велика родина повниться кумами й друзями.
А ось і дружка Любов Мельник. Схвильовано сприйняли зустріч з нею винуватці торжества.
- З Любкою дружила багато літ, - каже ювілярка. – Либонь, тому, що завжди простою була, доброю.
Присівши на лаві біля будинку, подруги довго пригадували подію, що відбулась 28 вересня далекого 1958 року: того осіннього дня Жуки побралися. Рідні та знайомі бажали тоді молодятам прожити в парі багато літ. Судилося. Непрохані сльози помітно зрошують бліде обличчя бабусі Єви. Підходять онуки. «Треба молоду нарядити», - кажуть і, взявши під руки, ведуть у будинок. Повернулася до гостей у фаті, як і годиться нареченій…
Присутніх чекав щедро накритий стіл, тому не зволікали. Хороші тости за «молодят», традиційне многая літа й сльози щастя дітей і їх батьків. Скільки ж пережито за цей час! Єва Сергіївна охоче розповідає про босоноге дитинство, що назавжди закарбувалось у пам’яті. Народилась у багатодітній сім’ї. У роки війни їх будинок згорів, а 13-літню Єву разом з батьками й молодшими братами й сестрами відправили в Сибір. Страшні то були часи. Голод. Холод. Дивом залишились живими, адже траплялося не раз, що не було чим харчуватись. Безжально мордувала чужина, та судилося повернутися на Батьківщину. Одразу працевлаштувалась у колгосп дояркою, згодом телятницею. Заміж не квапилася.
– Невродливою була, - зізнається пенсіонерка. – У ранньому дитинстві перехворіла недугою, яка досі нагадує про себе рубцями на обличчі. Та в кожного своя доля. Коли познайомилась з Пилипом, було за 20. Пам’ятаю, пряли з дівчатами в хаті нитки, а він пас неподалік свиней, часто приходив напитись води. Гадки не мала, що буде мені чоловіком. Та коли запропонував вийти заміж, погодилась, хоч і молодший на декілька років.
Жили у свекрухи, а коли накопичили грошей, придбали стареньку хатину. Як і кожен у селі, тримали велике господарство, обробляли багато землі. Обоє трудились у колгоспі, помалу зводили новий просторий будинок, ростили синів і донечок, які соловейками розлетілись із сімейного гніздечка. Коли Єва Сергіївна народила останню дитину, старша донька - першу. Бувало, годувала онука своїм молоком. Є що згадати, бо життя - то злети й падіння. Всього вистачало, але жінка вдячна Господу, насамперед, за мирне небо над головою. «Дай Боже, - каже, - щоб наші діти не бачили й не стерпіли те, що пережила. Спогади пронизують серце надто болісно…».
Півстоліття розділяє свою печаль і радість із коханим чоловіком, який несміло розповів і про своє, не краще ніж у дружини, дитинство. Йому ледь виповнилося 6 років, коли почалася війна. У ті буремні роки осиротів, пам’ятає якою ціною давався тоді кусень хліба. Стерпів. Вижив. Після війни весь час сумлінно трудився, щоб мати копійку на прожиття, але платили мізер. Легше стало, коли одружився. Розуміння й підтримка дружини окрилювали, додавали снаги.
Обоє давно на заслуженому відпочинку, та без роботи не сидять, господарюють. Радо зустріли ювілей подружнього життя, який удався на славу. Понад шістдесят осіб гостей, багате застілля, весела музика. Бабуся навіть «розтанцьовувала» фату зі своїми подругами, організували й танок для кухарок, яким дякували за смачні страви й, звичайно, ділили весільний коровай. За давнім звичаєм, онуки викрали в нареченої туфель. Одним словом, усе було як п’ятдесят років тому. А ще винуватцям торжества діти й онуки подарували золоті обручки та ланцюжки в знак подяки за батьківську турботу й любов.