Радість і втіха Ольги Котисько

Її життя розпочалося в мальовничому селі Стрільськ, де й закінчила початкову школу. Ще з дитинства любила доглядати за домашніми тваринами, знала, як нагодувати, випасти. Згодом, коли подорослішала, у 1957 році життєві дороги привели Ольгу Котисько в Любиковичі.

Тут освоїлась, народила дітей і досі живе, не хоче покидати домівку, хоча й батьківщини, теж ніколи не забуде. Трудилась жінка на місцевому маслозаводі лаборантом, згодом заступником директора операторного пункту села, а тридцять три роки, майже половину життя, віддала Стрільському споживчому товариству, працювала продавцем. Та замість того, щоб заслужено відпочити, відчуваючи в собі ще неабиякі сили, не хоче покидати домашнього господарства. Це її радість, втіха, доля.
Ось і зараз активна семидесятирічна бабуся простує невелелюдною вуличкою в напрямку лугу. Надворі хороша погода, сонце щедро розкидає жовтогаряче проміння на її обличчя. Вона утримує великий статок, доглядає за садом, городом. Зізнається: у такому віці це непросто. Тим більше, що вже десять років порається з вівцями, з їхньої вовни виготовляє добротні теплі ковдри та шкарпетки, до того ж – лікувальні. Тож в окрузі її знають як добру майстриню. Жінка говорить, що шерсть цих тварин має доволі хороші цілительні властивості. У народі кажуть, якщо накритися такою ковдрою – сон стане набагато міцнішим і солодшим. На жаль, овець нині тримають рідко. Наприклад, у Любиковичах вона єдина.
Ольга Артемівна живе неподалік мальовничого озера, відразу за ним – луг. Тож ніяких проблем щодо випасу не виникає. Тварини довіряють господині (не перший рік їх доглядає), тому уважно прислухаються до голосу, спиняються від кожного хазяйського оклику. Щоранку жінка взуває чоботи – і жене улюбленців на пашу, додому ж, коли звечоріє, приходять самі. Тим паче, що йти зовсім недалеко. Чудовий краєвид відкривається прямо за будинком господині: річка круто в’ється між вербами, під музику вітру гойдаються шовкові трави. А на серці радісно й сонячно, це можна побачити в теплому погляді матері чотирьох дітей і вісьмох онуків, котрі так люблять навідатись на подвір’я до бабусі. Де височіє, обплетений пишними соковитими стеблами винограду будиночок, де в кожному куточку ховається таємниця.
Тим часом чую голосний перегук свиней, що безтурботно порпаються у хлівці. Півні, виблискуючи червоними гребенями, гордо кукурікають, намагаючись перекричати один одного. Вечоріє… Скоро повернуться і корівка, і вівці, і водяна перната птиця. Господині треба готувати «бенкет» – то завжди клопітка та морочна справа, але Ольга Котисько виконує її сумлінно, бо любить своє господарство, звикла до нього, не хоче розлучатись…
На двір не пропустять породисті пси-вартові, які голосно висварюють кожного незнайомого гостя. Кажу господарці, що знаю про неоціненність овечої шкури, м’яса, а яке ж на смак молоко, що з нього можна зробити, як використати? Ольга Котисько на хвилинку задумується, потім розповідає, що молоко дійсно смачне, з нього можна виготовити хороший сир-бринзу. Щоправда, сама не пробувала. За її словами, доросла вівця важить приблизно від сорока до дев’яноста кілограмів. Можливо, трохи більше, але то в рідкісних випадках. Барани - від сімдесяти до ста п’ятидесяти, а висота їх сягає метра. Стрижуть тварин два рази на рік. Шерсть використовує для пошиття теплої вдяганки, ковдр, продає свої вироби в місті. Каже, що це важко, а особливо нині, робота потребує багато часу, майстерності й особливої уваги, хоча умілиця вже навчена до такого діла.
Петро КАТЕРИНИЧ.