Опубліковано Анатолій Кардаш
Фото автора.
На початку січня ветеран колгоспної праці Іван Момоток власноруч закінчив обшивку дощечками своєї хати, полакувавши кожну з багатьох десятків, прибитих по всьому периметру будівлі. Будинок він теж збудував сам шість десятиліть тому. Цьогоріч виповнюється також сімдесят років з часу, як почав Іван Тимофійович свій трудовий шлях…
У Тутовичах шанують діда Івана за працелюбність і високий професіоналізм, бо столяром трудився з юних літ і досі, у 86-річному віці, продовжує займатись улюбленою справою. З його племінником Віктором, до речі, теж столяром, не без захоплення розглядаємо красивий фасад оселі.
- Дошки стругав сам, приміряв, щоб щільно прилягали одна до одної. Робота копітка, але маю верстати, з ними легше, - розповідає Іван Тимофійович. – Не те було колись: усе вручну мусили робити. Двері, вікна, підлогу та багато іншої столярки довелось виготовляти. Майже в кожній хаті села є мої вироби, і жодного разу не чув нарікань від людей. А столяром почав працювати з 1948 року, коли в Тутовичах організували колгосп.
Навчився Іван Момоток ремесла у свого батька Тимофія, а той переймав науку у свого, тобто Іванового діда. Ще один син Тимофія Яків теж був славним столяром і передав секрети майстерності старшому сину Віктору.
Іван Тимофійович добре пам’ятає часи польського панування. Коли ж Червона армія прогнала поляків, пішов працювати у військову частину, що дислокувалась у Городці, нині Володимирецького району. Тоді до нього та лежали й Тутовичі. Утім, невдовзі почалася війна з Німеччиною. Воювати не довелось, бо травмувався на роботі, тож трудився в рідному селі, на власній землі поряд з батьком.
- Бойових дій чи якихось великих потрясінь у нас не було ні на початку війни, ні під час визволення краю від німців, - згадує ветеран. – Дорога від Сарн до Тутович - польова, розбита, тож війська рухались кращими шляхами через сусідні Великі Цепцевичі, по автотрасі на Городець, Ковель.
Через рік помер батько, разом з братами Яковом та Олексієм опікувався чималим власним господарством. Крім того, Іван Момоток влаштувався в Сарненський райпобуткомбінат, обслуговував млин у Тутовичах. З утворенням колгоспу його передали артілі. А перед тим, як і в більшості односельців, за-брали в колективну власність усе цінне з господарства Момотків: 6 гектарів ріллі, великий сінокіс, пару коней, віз, плуги, борони, віялку тощо. І досі ветеран з болем згадує ту колективізацію та погрози колгоспного голови Гузенка вивезти його в Сибір, як заможного хазяїна-куркуля. Але добрий столяр конче потрібен в артілі: Іван Момоток був незамінним фахівцем у будівельних роботах, які щороку здійснювали в усе більших обсягах. У село провели електрику, зводили нові ферми, гаражі, інші господарські приміщення, і в кожному вкладена вагома частка праці умільця. Трудився вдома, у майстерні, де поставив деревообробні верстати. Згадує пам’ятну подію підведення трифазного струму, коли запрацювало обладнання та прийшло полегшення важкої ручної роботи. Незамінним майстром деревообробної справи пропрацював Іван Тимофійович до пенсійного віку іще 12 років опісля на уклінні прохання керівництва. І не думав, що побачить, як розвалиться велике колективне господарство, куди його затягли силоміць у перші місяці створення…
Отож уже півтора десятиліття пенсіонер Іван Момоток на заслуженому відпочинку. Його дружина Одарка теж до пенсії сумлінно пропрацювала в колгоспі: була ланковою в рільничій бригаді, дояркою на фермі. Нині тяжко хворіє. Виростили трьох дочок, у них свої сім’ї. Тож спадкоємцем родинної столярної справи залишився племінник Віктор, старший з восьми синів брата Якова.
Віктор Момоток - передпенсійного віку, до тонкощів знає, як зробити високоякісні вироби з дерева, добре пам’ятає батькову науку. Вчився на токаря в Донецькій області, служив у Радянській армії зв’язківцем. Працював у тутешньому колгоспі завідуючим млинним двором, трактористом, токарем, пилорамником. Не раз їздив на заробітки, як каже, по всьому Союзу: в Тюмень, Москву, Карелію, Київ. Усюди будував, але з широкого спектру освоєних ним спе-ціальностей столярство було на першому місці. Бо з творчим вогником підходив до виготовлення дверей чи вікон, не рахуючись з особистим часом думав-міркував, аби зробити річ якнайкраще. І саме якість роботи, за словами Віктора Момотка, є для нього мірилом профе-сійної честі: або добре, або не берись!
У домашній майстерні Віктора Яковича серед численних інструментів є рубанок, яким працювали дід і батько. Утім, узимку тут тиша, бо для повноцінного робочого циклу потрібні сушарка, інше спецобладнання, без чого хороший виріб не вийде, зітхає майстер. А ще йому, як і дядьку, нема кому в спадщину передати ремесло: син здобув вищу освіту - фахівець з комп’ютерних технологій.
Залишиться в оселях мешканців Тутович гарна міцна столярка умільців Момотків, а в історії села - добра згадка про їх золоті руки та споконвічну селянську працелюбність, що цінувались у народі колись і донині.