Піднята цілина Івана Зіненка

Найвизначніший у районі господарник зустрів 90-річний ювілей

Він створив потужне колективне господарство й успішно керував ним понад чотири десятиліття. Феномен Зіненка – вмілого організатора, дбайливого господаря, щирого патріота оновленого поліського краю – унікальний приклад для вивчення, наслідування сільгоспвиробниками нинішнього та наступних поколінь.

Цьогоріч виповниться шістдесят років, як Іван Зіненко приїхав у Велике Вербче з Полтавщини й очолив місцеву артіль. Прийняв від попередника, місцевого селянина Івана Робейка господарство з кількома головами худоби та 5 тисячами гектарів угідь, переважну частину яких становили перезволожені та заболочені землі. Навколо - сотні гектарів непрохідних боліт, де в’язла худоба та клубочилися хмари мошкари, рівнини, порослі осокою та чагарниками. Поліська цілина та й годі. Не порівняти з рідним селом Старий Іржавець Оржитського району, де почав свій трудовий шлях ще підлітком, пасучи колгоспну череду. Згодом Іван Зіненко став обліковцем рільничої бригади, а в 1939 році його призвали служити в армію.
- Був хорошим солдатом. Не ховався від випробувань, досконало оволодів артилерійською справою, тож призначили командиром потужної гармати, - згадує юність Іван Лаврентійович. – Наш полк прибув воювати з фінами в 1940-му і якраз у той день, 13 березня, бойові дії закінчились.
А от Велику Вітчизняну, що почалася наступного року, старший сержант Зіненко пройшов з першого і до останнього дня. З хвилюванням розповідає про героїчну оборону Москви й участь у розгромі німецько-фашистських військ під російською столицею в сорокаградусний мороз, бої за міста Ржев, Великі Луки, визволення Білорусі, країн Прибалтики. У неймовірно тяжких умовах, часто на грані загибелі (якось у гармату Івана Зіненка влучив ворожий снаряд, її розбило, а командир дивом залишився живий), втрачаючи побратимів, крок за кроком ішов до перемоги. І таки дожив до того світлого дня. Через декілька тижнів після кровопролитних боїв за Кенігсберг і взяття цього міста-фортеці в полк, в якому служив Зіненко, прилетіла звістка про повну капітуляцію ворога. Славний шлях захисника Вітчизни у воєнне лихоліття засвідчують численні бойові ордени та медалі. Через рік демобілізувався, повернувся в рідне село. Там фронтовика обрали головою сільради.
У числі добрих справ, зроблених Іваном Лаврентійовичем на малій Батьківщині, - посаджений з його ініціативи великий парк, що й понині прикрашає довкілля вже розкішними шістдесятилітніми деревами. Тоді ж знайшов особисте щастя: одружився на місцевій дівчині Надії, з якою живе в злагоді та любові вже шістдесятий рік. А потім був виклик у Полтавський обком КПУ і направлення на роботу в Рівне інструктором тамтешнього обкому партії. Пробув тут недовго: ініціативного, розумного фронтовика рекомендували знову на трудову передову – піднімати колгосп у Великому Вербчому. Тоді в лісах ще діяли окремі загони УПА, однак, за словами Зіненка, він їх не боявся, а повстанці його не чіпали. Мабуть, бачили, що чоловік дбає про спільне благо, про реальне поліпшення життя поліщуків.
Нагальним завданням колективного господарства Іван Зіненко вважав великомасштабну меліорацію, зокрема, осушення споконвічно заболочених земель, хоча з боліт брали мул для удобрення присадибних городів. Відтак колгоспники самотужки почали копати канави, корчувати чагарник, крок за кроком відвойовувати ділянки орної землі. У цьому отримав всебічну допомогу влади на місцевому й всеукраїнському рівнях. Особливо великого розмаху меліорація земель на Поліссі набула з середини 60-х років минулого століття. Очолюваний Іваном Зіненком колгосп «Перше травня» об’єднував три села: Бутейки, Вирка та Велике Вербче. Болота й чагарники перетворювали на понад 3400 гектарів угідь. З усіх 2586 гектарів ріллі в колгоспі меліоровані землі становили 80 відсотків! Причому дві третини їх осушено гончарним дренажем, що набагато ефективніший, ніж спорудження мережі відкритих осушувальних каналів.
Іван Лаврентійович зумів добитись, аби ці роботи виконували високоякісно, а кожна сотка освоєних земель давала щедрий урожай сільськогосподарських культур. Завдяки меліорації набагато зміцніла економіка господарства як результат - стрімке зростання виробництва як рослинницької, так і тваринницької продукції. Адже значні площі меліорованих угідь використовували для вирощування трав і під високопродуктивні пасовища.
До осушення заболочених і перезволожених земель у «Першому травні» одержували в середньому 8-9 центнерів зернових з гектара, 3 цнт льоноволокна, а сімдесятицентнерний урожай картоплі вважався рекордним. Новоосвоєні землі виявились родючішими, ніж староорні. Зусиллями трудового колективу на чолі з Іваном Зіненком і завдяки великій допомозі держави постійно нарощували врожайність сільгоспкультур з усіх без винятку колгоспних полів. Запровадили науково обгрунтоване застосування мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин, поповнювали парк новою технікою. Керівник першим у районі ввів у господарстві прогресивні технології та форми організації праці, аби кожен трудівник був зацікавлений зробити більше з належною якістю.
1971 рік став знаменною віхою в історії господарства: вперше зібрали 27-центнерний урожай пшениці й одержали 220 центнерів картоплі з гектара, 8 цнт - льоноволокна. Вдалося значно перевищити планові завдання, скоротити строк окупності зроблених затрат на меліорацію та вирощення продукції. У середині 80-х колгосп «Перше травня» став багатогалузевим господарством з розвинутим рослинництвом і тваринництвом.
- Вважаю вершиною розквіту колгоспу час, коли збирали по 30 і більше центнерів зерна з кожного гектара, - каже Іван Лаврентійович. - У 1978-му досягли врожайності 38 цнт/га пшениці, 33,3 - жита, 44,5 - ячменю, 41 - вівса.
Успішному виконанню планів виробництва та реалізації продукції була підпорядкована структура посівних площ як на меліорованих, так і на староорних полях: 42 відсотки всіх площ займали зернові, 9 - льон-довгунець, 11 - картопля, майже 38 - кормові культури, овочі. У колгоспі налічувалось 42 трактори різних марок, 41 автомобіль, 10 картопле- і 6 льонозбиральних комбайнів, чимало зерноочисних машин, ґрунтообробних та інших знарядь, що гарантувало проведення всіх польових робіт в оптимальні строки.
Іван Зіненко зранку і до пізнього вечора поринав у роботу, яка ладилась, яку любив. Однак уже в перші роки керівництва відчув брак спеціальних знань, тому без відриву від виробництва вступив до технікуму. Згодом здобув і вищу освіту в Житомирському сільськогосподарському інституті. Поряд сумлінно трудились керівники середньої ланки господарства: заступник голови Іван Робейко, бригадири Семен Гольонко, Федір Колдун, а згодом – Василь Колос, Олександр Давидюк, Степан Куліш, агроном Степан Гоч і багато інших, про яких згадує з теплотою та вдячністю. Наприклад, механізатори на чолі з Олександром Климцем щороку вирощували картоплю по 260-280 центнерів на кожному з 105 гектарів закріпленого за ними поля! За це бригадира нагородили орденом, а в 1980 році комітет Виставки досягнень народного господарства СРСР преміював новеньким «Москвичем».
Розвивалась і тваринницька галузь: у колгоспі «Перше травня» утримували майже чотири тисячі голів ВРХ, з них понад тисячу корів, стільки ж овець, дві тисячі свиней, 6 тисяч голів птиці. На місці непрохідних боліт створили культурні високопродуктивні пасовища. Комплексно, на перспективу вирішували питання вирощування, заготівлі та зберігання кормів. У середньому на кожні сто гектарів угідь у колгоспі виробляли 700 цнт молока та 100 цнт м’яса. На той час це були найкращі показники в районі. На базі зростання виробництва колгосп збільшував обсяги продажу державі продукції полів і ферм. Так, щороку «Перше травня» здавав понад дві тисячі тонн картоплі, 290 т овочів, 180 т льоноволокна, 23 тис. т молока, 4,4 тис. т м’яса, 120 тис. штук яєць. Люди перетворили колишні неугіддя в родючі ниви, а ці ниви зробили їх заможними господарями на рідній землі. Десятки юнаків і дівчат за рахунок колгоспу закінчили вузи та технікуми й стали фахівцями з обслуговування техніки з рослинництва чи тваринництва в рідному краї. Багато випускників місцевої школи залишались працювати в тракторній бригаді, автопарку, ланках, на фермах. Іван Зіненко особисто турбувався, аби для молодих людей створити всі умови і праці, і навчання без відриву від виробництва, і змістовного відпочинку. За кошти колгоспу у Великому Вербчому заасфальтували вулиці, збудували двоповерховий Будинок культури, середню школу, у бригадних селах – клуби, бібліотеки.
Осушення й освоєння поліської цілини сприяло стрімкому підвищенню рівня добробуту трудівників сіл. Колгоспники звели сотні нових просторих будинків, а їх колишні хати з солом’яними стріхами тепер можна побачити тільки на фото в місцевому музеї. Навіть іноземців дивували разючі зміни в селах: колгосп «Перше травня» підтримував дружні зв’язки з кооперативом у Болгарії, обмінювався делегаціями, вивчав досвід господарювання тамтешніх селян. Іван Лаврентійович умів усе краще з побаченого в колег у державі й з кордоном перейняти та використати у своїй роботі.
Опорою йому в житті та багатолітній невтомній діяльності була і є вірна дружина Надія Денисівна. Батьківською стежкою пішли їх сини Микола, який став досвідченим агрономом, і Володимир, учений, кандидат сільськогосподарських наук. До бойових нагород Івана Зіненка додалось чимало трудових орденів, медалей. Його двічі обирали депутатом Верховної Ради СРСР, присвоїли звання заслуженого працівника сільського господарства України. Державних нагород удостоєні й 167 колег-колгоспників.
Ювіляра приїхали й тепло привітали голова РДА Петро Рухер, депутат облради Олександр Юркевич, начальник агропромислового розвитку РДА Микола Мельник, директор районного центру зайнятості Віктор Пацьола (в минулому голова колгоспу), керівники місцевої влади та сільгосппідприємств району, друзі. Було багато приємних, щирих побажань, спогадів, вдячних слів Івану Лаврентійовичу, людині, все трудове життя якої – подвиг в ім’я спільного блага, кращого майбутнього поліського краю, високий приклад відданості хліборобській справі та справжнього патріотизму.