Опубліковано СН
З ветеринарною службою, і відповідно із сільським господарством, своє життя пов’язав практично вже 40 років. Добре пам’ятаю часи Радянського Союзу, лозунги КПРС: «Тваринництво - ударний фронт», «Кадри вирішують усе» - переломні етапи й періоди, зміцнення та піднесення колгоспів. Але найбільше падіння в селі, на мій погляд, почалося з реформ періоду перебудови, що перейшли в так давно очікувану незалежність. Нікого згоди не питали й реформували сільське господарство «на благо народу» так, що замість перевірених часом об’єднань, колективних господарств (в які зараз формується Європа і в мудрій нації Ізраїлю створені «кібуци») на Україні запровадили СТОВ (сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю). З такою обмеженою, що можна ще додати літеру «К» - кримінальною безвідповідальністю.
Бо за той розвал ніхто не відповів і не відповість, просто розвели руками, залишивши народу новий афоризм: «Маємо те, що маємо».
А взятися мене за перо змусило побачене й почуте від своїх односельців на Тернопільщині, звідки недавно повернувся. Довелося спілкуватися і з колишнім керівником господарства, і простими людьми – колгоспними пенсіонерами. Всі в один голос заявляють - гине село. Ні худоби, ні ферм. Поголів’я корів, свиней, птиці, якими було багате господарство, безслідно зникло. Ферма немов після ядерного вибуху - без вікон і дверей, із зірваним дахом, а де й зовсім стіни розібрані до цеглини, як колишній добротний зернотік і тракторна бригада. Кажу землякам - зробили ви це самі, своїми руками. Не приїхали ж ні з району, ні з області, ні з Києва забирати останнє колесо чи цеглину з «комуни». Погоджуються і жаліють, що на той час ніхто не напоумив, яких тільки спроб не робила керівник - жінка, яка понад 20 років очолювала господарство. З погрозами за 2-3 роки розтягнули все, що десятиліттями було набуто важкою працею.
Можна погодитись лише в тому плані, що так званий «колгоспний рай», особливо на зорі його становлення, далеким був від досконалості. Методи керівництва, шляхи ведення господарств, впровадження нових технологій в основній їх масі не відповідали вимогам. Проте зайнятість населення та сталий заробіток в останні роки до реформування були очевидними. А скептикам з цього приводу хотів би сказати, що з 13 січня 2009 р. набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення». Тобто з цього числа члени особистих селянських господарств (власники паїв) належать до зайнятого населення. Отож такі особи будуть зняті з обліку в центрах зайнятості. Лише ті з них, хто підтвердить довідкою сільської, селищної, міської рад, що вони не є членами особистих селянських господарств, і надалі матимуть статус безробітних. Не секрет, що більшість зареєстрованих на біржі праці становить саме сільське населення. Людям у селах було ви-гідно працювати на своєму полі, ще й отримувати допомогу з безробіття. Тож варто задуматись, чи потрібно тягнути на своє обійстя останню цеглину з ферми чи залізо з автотракторного парку з тим, щоб, здавши його, пустити виручені незначні гроші на вітер?
Далі. Прийшов у село інвестор. Віддали колишні колгоспники в користування новим господарям свої паї. І коли земля перейшла до них, то зобов’язань утримувати тваринництво на відповідних гектарах ніхто не поставив. І не подумав про закислення та збіднення грунтів без гною при дорожнечі мінеральних добрив. Надіялися, що приватник і фермер нагодують народ. Тільки забули дати, чим ту землю обробляти, залишивши власника зі старою лопатою, вилами та косою. Вітчизняні зерно- та бурякозбиральні комбайни порізали на метал, як і цукрові заводи. Закупити іноземні «Джондіри» не кожному по кишені.
Коли в царській Росії реформу проводив Столипін, то до наділів прикладали реманент, тяглову силу на общину, молотарки та млини, надавали пільги селянським родинам, звільняли від служби в армії, сплати податків. У селах будували земські лікарні, школи у два поверхи, які стоять і досі. На жаль, зараз там нікого вчити, учнів скоротилося на дві третини - їх звозять із навколишніх невеликих населених пунктів. І працювати нікому. Село вимирає: «На одного з сошкою - семеро з ложкою». Весілля стають рідкістю. Більше похоронів. Жах: прогресує сумна статистика - на п’ятеро померлих - один народжений. При проведенні реформ, мабуть, не враховували стан села, його перспективу, наявність населення. Достовірно відомо, що за радянських часів у двох колгоспах: «Перше травня» (с. Велике Вербче) та ім. Леніна (смт. Степань) - худоби було більше, ніж зараз маємо в усіх господарствах району.
З розпадом колгоспів утратили роботу зооветспеціалісти, економісти, агрономи, механіки, енергетики. У село перестали їхати випускники інститутів сільськогосподарського призначення, сфери обслуговування. Сільська інтелігенція почала поступово старіти та зникати. Дитячі садки, ФАПи, контори, школи, лікарні, клуби - руйнуватись. Усі, хто при здоров’ї, зайнялися бізнесом, торгівлею, виїхали в далеке та ближнє зарубіжжя. Лишилися лише ті, яким із різних причин (так сталося) і діватись нікуди. Батьки, не бажаючи такої долі своїм дітям, відправляють їх на навчання, роботу в міста, а нерідко й самі їдуть у світ за очі, не бачачи перспективи. Ось таке сьогодні моє село на Тернопільщині, в якому було колись колективне господарство й роками важко трудилося не одне покоління земляків. Дай Боже, щоб така доля не спіткала нас.
Або ще таке. Коли почали зникати колгоспи, переважна частина тваринників (доярок, фуражирів, телятниць, свинарок) зостались не тільки без роботи, а й доступу до ферми, силосної ями, звичайної соломи, що розкидалася за комбайном. При вартості зерна до 800 гривень за тонну, закупівельних цінах майже рівних собівартості, молочне скотарство і свинарство стало економічно збитковим. І тримають у селі корівчину літні люди, поки є ще сили, швидше традиційно, або щоб вторгувати копійчину на хліб. При цьому гадають, чому літр молока коштує дешевше, ніж пляшка газованої води? Село практично кинуте напризволяще, а точніше, на вимирання.
Весняні виводки худоби для проведення ветеринарних досліджень у 2008-у свідчать, що корів у порівнянні з попереднім роком різко поменшало. Як і загалом великої рогатої худоби на фермах в господарствах району. Новонароджених телят у молочному віці по 3-4 голови ставлять на легковий причіп і везуть після забою на реалізацію до ближнього міста. Ще й табличку причеплять на склі авто: «Куплю все, що рухається. Дорого! Бичків, корів, коней, телят, кіз». Ось такі реалії сьогодення. І немає закону, який би забороняв забивати маленьких телят. Як же тоді нарощувати поголів’я, проводити відтворення стада? Чи доцільно запроваджувати штучне осіменіння худоби з тим, щоб, одержавши теля, його тут же зарізати?
Описана картина не для жаху. Погляньте на прикладі нашого району: там, де збереглося тваринництво, залишилися, як правило, робочі місця і тваринницькі приміщення. І хоча вони числяться як майнові паї, все ж таки збережені. І жевріє надія, що з часом відродяться. Бо хіба ж то діло, коли імпортуємо м’яса та всього непотребу з нього більше, ніж виробляємо у своїй державі. Вже сьогодні 70% яловичини та свинини постачають на ринок індивідуальні власники. Але чи забезпечать вони виробництво тваринницької продукції найвищої якості та продовольчу безпеку українському народові? Зовсім ні. З тієї простої причини, що дотримуватись європейських стандартів, вимог просто немає змоги.
Або ж такий приклад. Приїжджаю у своє рідне село, а люди ставлять на перший погляд просте запитання: де можна осіменити корову? Виявляється, немає тут ні пункту штучного осіменіння тварин, ні фахівця, який це може зробити, ні транспорту, щоб завезти сперму, ні, зрештою, безпородного бичка. Мабуть, щось не те робиться в державі, десь не допрацьовують. Та й немає винного в такому стані у тваринництві.
І насамкінець. З ініціативи управлінь агропромислового розвитку РДА та ветмедицини в Сарненському районі розроблена й буде запроваджуватись Комплексна програма стабілізації та розвитку тваринництва. Під її реалізацію з районного бюджету виділено майже 20 тис. грн. На сесії райради прийнята ще одна програма - покращання громадських пасовищ на 2008-2015 роки. Вираховано потребу на забезпеченість місцевих рад пасовищами згідно з наявним поголів’ям. Можна було б наводити ще приклади в роботі, яку проводять задля стабілізації тваринництва в господарствах усіх форм власності. Не розвалити, а зберегти та примножити – ось питання, над якими нині спільно працюють спеціалісти АПК і Держветмедицини.
Сьогодні на перше місце влада ставить моральність людей, які працюють у державному секторі, на друге – їх фаховий рівень. Вірю в те, що більшість спеціалістів сільського господарства є моральними, державними й відповідальними та з розумінням ставляться до проблем, які є на селі, особливо в умовах фінансової кризи, й у міру можливостей вирішують їх.
Ігор ЗАПУХЛЯК.