Золоті рубежі Андрія Котка

Ветеран СГПП «Случ», один з перших колгоспників Тинного, півстоліття невтомно виготовляв цеглу, з якої збудували всі виробничі приміщення господарства й півсела хат. Андрія Володимировича шанують не тільки за працелюбність, а й принциповість, вірність хліборобській справі та твердість у вірі. Сьогодні він відзначає 80-річний ювілей.

Як і переважна більшість селян, родина Котків за часів панування Польщі жила бідно. Малий Андрій навчався декілька років у місцевій школі, а про продовження освіти не могло бути й мови: не вистачало найнеобхіднішого, адже власної землі мали тільки 2 гектари. Тож батько вирішив їхати в Парагвай з надією на кращу долю. Тоді еміграція незаможних сімей у Південну Америку набула масового характеру й більше двох десятків родин із Тинного налаштувались туди перебратися, розпродавши майно й отримавши потрібні документи.
Друга світова війна, однак, перешкодила здійсненню цих планів. Андрій Коток і досі пам’ятає, як застав зненацька поляків напад фашистської Німеччини, а незабаром і Радянського Союзу. 17 вересня 1939-го над Тинним на захід пролетіли десяток літаків із зірками на крилах, а невдовзі в село вступили радянські війська. Нова влада взялась за створення колгоспу. ин примусили об’єднатись у колективне господарство, у розпорядженні якого було 219 га землі. Однак війна Німеччини з СРСР і окупація села влітку 1941-го зупинили процес колективізації. І відновився він тільки в 1947 році. Андрій Коток був тоді 18-літнім парубком і вступив в артіль разом із батьком, який завідував поштою, повернувшись з фронту інвалідом внаслідок тяжкого поранення в бою. Під час фашистської окупації селянам-колгоспникам погрожували репресіями. Радянська ж влада, навпаки, робила нестерпним життя тих, хто відмовлявся вступати в артіль. Згадуючи ті часи, співрозмовник так оцінює перші роки колективізації в Тинному:
- Більшість колгоспників були бідняками. І тільки об’єднавшись у колективне господарство вперше змогли наїстись хліба досхочу. Чи погрожували їм повстанці? В основному голові Нестору Лазарцю, не раз стріляли по ньому. Я ж працював кучером, возив на бричці керівника артілі, тому загроза вбивства існувала й для мене. Утім, думаю, якби бандерівці хотіли знищити голову, то без зусиль зробили б це. А так стріляли по бричці здалеку для страху й кулі свистіли над головою. Під час засухи та неврожаю в Україні 1947 року саме колгосп дав змогу вижити селянам. Зі східних областей в Тинне прибувало чимало людей, рятуючись від голодної смерті, й знаходили в нас прихисток, працювали за харчі…
Пам’ятає Андрій Коток не лише першого голову колгоспу, а і його наступника Григорія Омельковця, за ним - Арсена Омельковця, Сергія Котка, яких теж возив на бричці. І в усіх користувався авторитетом, пошаною за дисциплінованість, працелюбність. У квітні 1947 року йому довірили першому на підводі урочисто виїхати в поле на сівбу. Поряд сидів уповноважений райкому КПУ, на другій підводі комсорг Степан Чайка вигравав на гармошці бадьорі мелодії. Сіяли гуртом вручну, дбайливо, як вчили старші люди, батьки, і земля дарувала щиру віддачу.
У селі молодих колгоспників агітували вступати в комсомол, потім передовиків виробництва – у партію комуністів. Чимало з них стали прихильниками або ж провідниками комуністичної ідеології, але Андрій Коток неодноразово відмовлявся. Він сповідував віру християн євангельських, як і його батьки, згодом навіть проповідував на зібраннях у Домі молитви.
На життєвому шляху зустрів гарну дівчину Єву, одружився. У любові та злагоді подружжя прожило 52 роки. Єва Коток теж сумлінно трудилась у колгоспі, була ланковою на вирощенні технічної культури кок-сагизу, з якої тоді виготовляли на заводах каучук. У 1950 році Андрія направили на річні курси майстрів сільського будівництва в Дубно. Із 120 однокурсників лише він не був комсомольцем. Після їх закінчення мав чоловік зайняти посаду бригадира. Однак його безпартійність завадила цьому призначенню. «Доручіть мені пару волів, буду ними їздити на будь-яку роботу», - просив голову колгоспу випускник курсів. А той у відповідь: «Підеш на цегельню, там нелегкої праці багато».
Невелике підприємство з виготовлення цегли, збудоване ще в ХІХ столітті, розміщувалось на хуторі Бердуха, за чотири кілометри від села. Воно було зовсім занедбаним, коли став там завідувачем Андрій Коток. Рахувався старшим робітником (директором міг бути лише партієць). Від свого дядька Дем’яна Ковальця перейняв особливості виробництва, працював біля печі на рівні з усіма й одночасно вів облік, дбав про зберігання продукції, організував чергування біля вогню тощо.
- У гумових чоботях і влітку, і взимку ходив на роботі, - згадує Андрій Володимирович. – Палили печі дровами, їх самі ж заготовляли в лісі поблизу Чабеля, а з настанням тепла виготовляли цеглу. Щорічно випускали від 400 до 800 тисяч штук. З неї збудували ферми, контору, склади, гаражі колгоспу. Згодом мене обрали членом правління і довелось вирішувати гострі питання по всьому господарству.
Складна ситуація, наприклад, виникла внаслідок того, що за наказом начальства Андрій Коток розібрав вузькоколійку. Хтось доніс у райком, що то прояв шкідництва і за це треба судити. Голова колгоспу відмовився підтвердити, що давав наказ на демонтаж колії, і просив підлеглого взяти вину на себе, пообіцявши викупити його з тюрми через два-три роки… На щастя, ра- йонним керівникам вистачило здорового глузду детально розібратись у ситуації та впевнитись у правильності зробленого чоловіком.
До 1999 року Андрій Володимирович самовіддано трудився на цегельні: після пенсійного рубежу ще десять літ виконував потрібну для колгоспу роботу. Наступного дня після 70-річного ювілею приніс заяву на звільнення. Роки беруть своє, здоров’я не те, що в молодості. Однак упродовж усього трудового життя – а це більше півстоліття! – не зрадив принципи людські, християнські, жив по совісті, подавав зразковий приклад не тільки своїм десятьом дітям, а й колегам по нелегкій хліборобській праці. Шість років тому відійшла у вічність його вірна дружина. Діти вже дорослі, мають власні сім’ї. Тішать ветерана сімнадцять онуків, шість правнуків. Дочка Оксана продовжує династію хліборобів Котків, працюючи в СГПП «Случ» головним економістом. З великою пошаною до життєвого та професійного досвіду ветерана ставиться і керівник господарства Олексій Хомич. Бо саме завдяки таким людям, як Андрій Коток, СГПП стало одним із кращих у районі й на Рівненщині.