Опубліковано Анатолій Кардаш
Фото Василя Сосюка.
Усе трудове життя бригадира будівельної бригади СГПП «Случ» Леоніда Лопанчука наповнене сумлінною працею на рідній землі. Понад 36 років він незмінно очолює колектив. У великому передовому господарстві нині немає жодної будівлі, яку б не споруджував або ж капітально не ремонтував виробничий підрозділ Леоніда Федоровича. Практично й село Тинне оновилось завдяки звершенням його бригади, бо колгоспники звели тут майже всі установи, заклади, магазини. Не зогледівся будівничий, як дійшов рубежу пенсійного віку: 30 березня зустрічає 60-річний ювілей.
Коли спілкуєшся з енергійною, життєрадісною людиною, то переконуєшся в цілющому впливі на її долю зроблених нею ж добрих справ, що, здається, додають оптимізму, сил, натхнення творити. У Леоніда Лопанчука навіть у розмові відчувається оте завзяття майстра, що ґрунтується на великому фаховому досвіді та прагненні ділом покращити життя людей. А будівництво є необхідною умовою зростання спільного добробуту хліборобів. У «Случі» воно поряд з рослинництвом і тваринництвом стало базовою галуззю, що забезпечила йому міць і розвиток.
- У період так званого реформування АПК, розпаду колгоспів сільгосппідприємство вистояло й навіть примножило свої здобутки. Бо постійно дбали не тільки про вдосконалення технологій землеробства, а й споруджували сучасні виробничі приміщення. Причому робили це власними силами, за своєю ініціативою, а не чекали вказівок чи допомоги зверху, - каже співрозмовник.
Витоки його переконань про визначальну роль праці в досягненні будь-яких успіхів, благополуччя та щастя людини сягають дитинства. Зростав Леонід у багатодітній сім’ї. Мати Софія Власівна трудилась телятницею в колгоспі й сама виховувала восьмеро дітей, бо чоловік загинув на фронті. Ще школярем шостого класу хлопець на канікулах чи після занять почав працювати на облаштуванні щойно прокладеної шосейки чи на косовиці в артілі. Тож уже тоді знав ціну заробленої копійки. Юнаком, після закінчення Тинненської середньої школи, долучився до суцільної електрифікації села й усієї округи: трудився електромонтером механізованої колони № 22, споруджував лінії електропостачання. Було нелегко, але відчував свою причетність до історичної місії забезпечення електрикою краю, яку тоді називали передумовою побудови комуністичного суспільства з щедрим добробутом і рівністю всіх людей у державі. У травні 1968-го Леоніда призвали в Радянську Армію. Служив у Московському військовому окрузі, спочатку в мотострілецькому полку, а згодом за сумлінність і відмінну технічну підготовку його призначили командиром взводу будівельного батальйону. То була хороша школа і дисципліни, і культури стосунків, і відповідальності за службові обов’язки. Пройшов він її на «відмінно». Тож не дивно, що солдатові рекомендували поступати на навчання в офіцерське училище. Однак тяжкі сімейні обставини змусили демобілізуватись і повернутись у Тинне, щоб стати опорою великої родини, допомагати вже старенькій матері.
У колгоспі мав намір влаштуватись на роботу, але тодішній голова Іван Павловський запропонував здобути професію будівельника в Рівненському сільськогосподарському технікумі. Колективу потрібні були кваліфіковані кадри. То був перший набір, відтак через три роки – перший випуск. Будучи студентом, підробляв вантажником, практикувався в рідному селі й з дипломом повернувся працювати бригадиром. А фронт будівельних робіт розширювався, бо колгосп споруджував нові ферми, гаражі, комори тощо. У бригаді Леоніда Лопанчука трудились до 80 чоловік, він не соромився вчитись секретів майстерності в досвідчених робітників, умів спільно з ними знайти вирішення складних технічних питань. Звичайно, попередньо обговорювали та планували, що і як треба будувати, з головою господарства. Згадує ті часи з вдячною посмішкою:
- Поталанило мені на керівників. 14 років працював пліч-о-пліч з Іваном Павловським, наступні 22 – з Олексієм Хомичем. Обидва - з хазяйською хваткою, я б сказав, з непересічним талантом господарника. Правда, Олексій Максимович став головою незадовго до тяжких випробувань у сільському господарстві, руйнівних реформ у ньому. Їх треба було пережити, доклавши титанічних зусиль, аби не збанкрутував колгосп, як майже всі в районі й державі в цілому. Горджуся, що разом з ним працюємо, не рахуючись з особистим часом, на розвиток підприємства. Скажімо, добре й не раз міркували, як спорудити корівник чи телятник, щоб худоба утримувалась комфортно, а доглядати її людям було зручно й неважко. У «Случі» першими в районі збудували найсучасніші виробничі приміщення. До нас приїжджали переймати досвід з усієї області, тут провели всеукраїнський семінар, на якому відзначали важливу роль зокрема й будівельників.
Приємно здивували поважних гостей, представників АПК з усіх регіонів України літній табір утримання ВРХ, маслоробний цех, пекарня, інші об’єкти, збудовані місцевими майстрами під керівництвом Леоніда Лопанчука. А ще – заасфальтовані на фермах широкі під’їзні дороги, приміщення реконструйовані так, щоб технікою роздавати корми, вигрібати гній тощо. Утім, Леонід Федорович разом з керівником СГПП прагнуть іти далі й мріють у перспективі збудувати доїльний зал за європейським зразком. З цією метою їздили на Київщину, де знайомилися з сучасним агрокомплексом «Терезине». Вартість тамтешнього доїльного залу – понад 2 млн. грн., а у весь агрокомплекс інвестори вклали 12 мільйонів! «Случ» нині таких коштів не має. Згадав бригадир репліку одного з учасників семінару, мовляв, якби дати належну підтримку сільгосппідприємству в Тинному, то воно без проблем досягло б європейського рівня виробництва.
Новобудови з роками виростали й у селі. Там майже всі громадські об’єкти зводили колгоспники. Будували нову церкву теж з допомогою СГПП, Леонід Лопанчук був за виконроба. До півтори сотні людей приходили на роботу, й кожній групі давав завдання, слідкував за якістю виконаного. Свято відкриття й освячення храму стало пам’ятною подією для всіх віруючих. І молитовні будинки в Тинному звели з поміччю сільгосппідприємства.
Мріє Леонід Федорович про гідну підтримку хліборобів з боку держави, яку мають у Польщі й інших розвинутих країнах. Тоді здійснили б плани модернізації, створили б найсучасніші аграрні комплекси, селяни мали б достаток у всьому, були б упевнені в завтрашньому дні, майбутньому своїх дітей. Разом з активом села бригадир уже два десятиліття клопочеться про спорудження нової школи в Тинному. З дружиною Тетяною Іванівною, яка теж багато років трудилась у колгоспі, виростили восьмеро дітей. Зразкового сім’янина неодноразово обирали депутатом районної ради, головою батьківського комітету місцевої одинадцятирічки, тож добре знає, в яких умовах навчаються учні. По-доброму заздрив жителям Балашівки на Березнівщині, коли їздив туди, де звели за державний кошт не тільки чудову школу, а й плавальний басейн, заасфальтували 17 км дороги. У Тинному ж потреба в такому будівництві набагато більша.
Напередодні 60-річного ювілею Леонід Лопанчук висловив надію, що належний порядок у державі, її справедливе ставлення до селян таки запанують. Усього довелось пережити в нелегкий час змін і реформ, але будівничий безмежно любить свою роботу. Адже спрямована вона на покращання життя трударів, тих, хто прийде на виробництво зі шкільної парти. Переконаний, що молодь з глибокою пошаною та вдячністю згадає великі звершення знаного земляка.