Служіння Богу та краєзнавство –

сенс життя сільського священика Павла Дубінця

Уже пішов 17 рік, як отець Павло служить у храмі святої великомучениці Параскеви, що в селі Морочне Зарічненського району. Саме сюди в дитинстві привела мене вперше бабуся, жінка напрочуд добра та світла. Залишившись вдовою з шістьма маленькими дітьми, зуміла в роки воєнного лихоліття та важкі післявоєнні самотужки виростити їх достойними людьми. Саме бабуся Катерина неквапом, тихо розповідала нам про життя Ісуса Христа. І ці розповіді тоді здавались чудовою казкою. Адже то був час, коли й у церкву невільно було ходити, та й учили нас, що Бога не існує, що й казати, - атеїзм. Та храм уцілів і тоді, коли святині масово знищували, ніколи не закривав свої двері й донині дарує людям світлу духовну благодать.

Морочненському храму -
майже два століття

Збудований він у далекому 1815 році за кошти поміщика Терлицького, якому того часу належали великі земельні угіддя в Зарічненському районі біля сіл Річиця, Перекалля та Морочне.
- Це за історичними відомостями, які вдалось знайти, - розповідає отець Павло. – Особливостями архі-тектури храму з дзвіницею, який збудований без жодного цвяха, є те, що він зберігає композицію хатньої церкви з деякими елементами готичного напрямку. Про що свідчать, наприклад, високі башти. Ні за часів радянської влади, ні до того церкву не закривали, її не зруйнували.
Тут зберігається церковний дзвін, подарований імператором Олександром І у 1818 році. Саме тоді в нього народився син-спадкоємець престолу й щасливий батько на його честь дарував західним губерніям церковні речі. А от Євангеліє, подароване російським письменником і журналістом Іваном Аксаковим у 1866 році, до цього часу використовують під час відправлення служб. Відомостей про те, що спонукало І. Аксакова зробити такий дар, знайти не вдалось. І це не всі реліквії морочненського храму. Минулого року добрі знайомі отця Павла - священики, які здійснюють паломництво у святі місця, передали ковчежець із мощами святих угодників Божих руської церкви православної. Таких у районі тільки три.
За час функціонування в Морочному храму тут змінилось багато священиків. Серед них найдовше, з 1936 по 1967, прослужив Навроцький. За ним - отець Павло: 17 років, як йому запропонували очолити парафію. То був час, коли відбудовували церкви, тож священиків не вистачало. Оскільки трохи знав церковну діяльність, то й отримав відповідну рекомендацію. Владика Іреней, тодішній архієпископ Рівненський і Острозький, забрав на випробування, йому ж складав іспит, він і рукоположив на сан диякона. Через півроку, пройшовши ще одне випробування, став священиком. А в Морочному було вільне місце, та й додому, в Нобель, близько. З того часу й осів, збудував дім, тут народились троє дітей (зі старшим Олексієм уже приїхали в село).
- У житті ставлю такі вимоги: не люди мені потрібні, а я людям, краще своє віддам, ніж у когось щось візьму. Як каже святе письмо, для священика на першому місці – служіння Богу й людині. Ось так і живу, - ділиться думками отець Павло. – Виконую все по чину, щоб людям принести якомога більше користі.
До речі, свого часу в храмі служив архімандрит Феофан. За три роки він провів парове опалення, позолотив іконостас, відремонтував фундамент. Мріє отець Павло, щоб храм узяла під опіку держава. Адже потребує капітального ремонту, на який коштів місцевий бюджет не має.

Бучинська ікона Божої Матері

На кордоні Зарічненського та Любешівського (Волинська область) районів є село Бучин. Місцевість там болотиста, й от саме на болоті стоїть храм. Унікальний він тим, що в ньому є чудотворна ікона Божої Матері. Туди, щоб помолитись, прикластись до святині, восени з’їжджаються багато паломників. Її точна копія є і в храмі села Морочне. Адже, як повідав отець Павло, спочатку, за переказами, які почув з трьох різних джерел, ікона була явлена в Морочному. Коли ангели принесли сюди образ, його першим побачив п’яничка, який саме вийшов з корчми, що була поряд. Він, не повіривши в диво, став насміхатись над ними й тоді Божа Матір образилась на все село і, знявшись у небо, ангели перенесли образ за 30 км на захід у Бучин. Знаючи цей переказ, парафіяни просили привезти ікону в Морочне, аби могли покаятись, попросити прощення. Сталося це 13 грудня 2002 року. Того дня місцеві жителі, незважаючи на холод, зустрічали святиню за селом.
- Такого піднесення, такої радості ще не бачив: люди на руках пронесли святий образ через село. Усю ніч у храм ішли парафіяни - і дорослі, і діти. А коли ікону повертали, побачив, наскільки Господня благодать торкнулась людського серця, бо плакали всі, і це йшло з глибини душі. Не міг стримати сліз і я, адже то було народне покаяння за те, що декілька століть тому Морочне не прийняло образ. Та це не вся історія, пов’язана з іконою Бучинської Божої Матері, - веде розповідь далі отець Павло. - Якось замовив луцькому фотографу її копію. Але негатив вийшов невдалим і потрібно було сфотографувати знову. От і написав бучинському священику листа, аби дав дозвіл. І в день, коли він зачитав його під час служби, ікону викрали. Сам тодішній міністр внутрішніх справ Цушко взяв під контроль хід слідства. Та ні викрадачів, ні сліди реліквії відшукати не вдалось. А знайшли її випадково. І де б ви думали? На смітнику в Дольську. Сталось це в Лазареву суботу, перед Вербницею. І в цьому вбачаю Божий промисел. Чому? Ось яку історію почув у Бучині. Ікона потребувала реставрації. Майстри з Луцька та Львова запропонували обновити її прямо в храмі, та люди відмовились, мовляв, вона чудотворна, нехай сама себе обновить. А через декілька місяців, у першу неділю великого посту, ікона й пропала, покинула церкву, а знайшли її там, звідки дорога була тільки на реставрацію. І вже оновленою повернули реліквію в Бучин.

Ікону знайшли…в хліві

- Нещодавно в храм повернулась ікона, яку колись викрали, – розповідає священик. - На ній зображені картинки з подіями земного життя Господа нашого Ісуса Христа. Подарував її в 1845 році олександрійський купець другої гільдії Іоан Баранов, про що свідчить надпис. Довгий час вона зберігалась у дзвіниці. На жаль, не приділяв їй належної уваги як ціннісній реліквії. Та якось правоохоронці попросили проконсультувати стосовно знайденої ними ікони. Яке було здивування, коли впізнав украдену в нас. І от восени її нам повернули. Звісно, вона потребує реставрації, та, як стверджують фахівці, зробити це неможливо, адже тоді це вже буде нове письмо і образ втратить цінність.
А цьогоріч під час освячення хат, що проходить за обрядом після Хрещення Господнього, в селі Прикладники отцю Павлу принесли ікону Казанської Божої Матері, яку зна-йшли …в хліві. А було так. Молода сім’я поселилась у хаті діда, який належав до християн віри євангельської. Поруч стояв розвалений хлів. Розібравши його, й знайшли намальовану на дереві ікону. І що цікаво, у цьому переконались на власні очі, на ній майже все осипалось, крім лику Божої Матері та немовляти. Ніби й не пролежала багато років посеред гною, бо його сліди було добре видно. Хіба це не диво?!

Дослідити, вивчити, пізнати…

Ось таке бажання зародилось у Павла Дубінця ще в класі четвертому. Народився в м. Дубровиця, прожив там три роки. А тоді 16 – у селі Нобель Зарічненського району. У документах воно йменувалось містом, має легендарну історію, хоча й нараховувало всього 100 дворів. Ось там уперше й зіткнувся з краєзнавством, коли вчителька прочитала легенди про Нобель, записані письменником з Рівного Григорієм Дем’янчуком. Далі в газеті «Червоний прапор» (нині «Вільне слово») зачитався книгою Валерія Баталова про князів Острозьких. Коли виріс, став записувати й сам розповіді старших людей, згодом друкувався в пресі. Та найбільше до краєзнавчої роботи спонукав дослідник Володимир Рожко з Луцька. У його книзі «Древні святині глибокого Полісся» є розділ, присвячений Нобелю, його храму. Написав йому листа.
- Хоча, як з’ясувалось, він прихильник української церкви, я - священик Московського патріархату, спільну мову знайшли, - каже отець Павло. – Володимир Рожко видав понад 10 книжок про церковну історію. Саме він настановляв мене: «Батюшко, досліджуйте історію, вивчайте її, адже по Морочному можна захистити й докторську дисертацію». Було це ще в 1996 році.
Тоді священик надрукував у місцевій районній газеті першу свою роботу «Бережімо історичну скарбницю рідного краю». Писав вечорами, при свічці, адже в той час електроенергію на декілька годин відключали.
Згодом поступив в Острозьку академію на факультет релігієзнавства, познайомився з ученими, викладачами, брав участь у наукових читаннях. Зараз це стало частиною його життя. Дипломну роботу, що називалась «Реконструкція розвитку історії православної церкви на Південній Пінщині на основі збереження архітектури церковного іконостасу й начиння», за висновком рецензента, викладача Києво-Могилянської академії, можна друкувати окремим виданням. Щоб зібрати матеріал для неї, їздив у Білорусь, відвідував бібліотеку Вернадського в Києві… Є й мрія видати книгу, та все впирається, як зазвичай, у кошти. Хоча відділ культури РДА якось запропонував допомогти, згідно з Програмою підтримки місцевого видавця. Та поки що це тільки мрія.
Краєзнавча робота звела Павла Дубінця з багатьма цікавими людьми краю. Серед них Валерій Войтович, автор книги «Степань моя мила». Ця книжка й спонукала написати про історію села Морочне, яке свого часу було районним центром. Матеріалів зібрав уже багато. Цікаво, що за деякими відомостями наступного року селу виповниться півтисячоліття. Отець Павло загорівся ідеєю знайти підтвердження цьому й урочисто відзначити з односельцями 500-річний ювілей. А ще сюди часто навідуються поляки, які досліджують свою історію. З ними також співпрацює священик, підтримує тісні зв’язки із завідувачкою Сарненським історико-етнографічним музеєм Раїсою Тишкевич. Та, врешті-решт, важко й перелічити всі грані краєзнавчої діяльності сільського священика, який і екскурсію може провести, і відповідну літературу запропонувати, і реферат написати… Адже його непосидючість, прагнення до вивчення, пізнання веде все до нових і нових відкриттів. А Поліська земля має славну історію, яку необхідно дослідити, зберегти для майбутніх поколінь.

Депутат
районної ради трьох скликань

У селі, де один одного добре знають, усі вчинки на виду, священик не тільки духівник. До нього люди йдуть і з мирськими проблемами. Тож і не дивно, що з 1998 року отцю Павлу громада довіряє захищати свої права в районній раді. Пропонували очолити й сільську. Та Павло Дубінець вважає, що це не його покликання, а допомагати людям може й на своєму місці. Добре знаючи потреби й проблеми місцевих жителів, прагне всіляко сприяти в їх вирішенні. Бувало, що стикався і з байдужістю чиновників, нерозумінням з боку односельців, усе ж зумів організувати їх, повести за собою.
Ще на початку своєї роботи в Морочному молодого священика вразило те, в якому стані перебуває могила, в якій покояться останки вбитих у роки війни євреїв. Тут, у селі, створили гетто, куди зігнали їх з усіх навколишніх сіл. Усього ж розстріляли німці 566 чоловік, з них 218 дітей. І от через захоронення на пасовище гонили колгоспну худобу. Звернувшись до тодішнього голови господарства, почув: «Хочете собі славу робити? То робіть». Тоді так і залишив, не довівши до кінця, задумане. Та коли змінилось керівництво господарства, його новий очільник Петро Бережний теж перейнявся проблемою. І разом з жителями села незабаром огородили могилу, поставили пам’ятник. А нещодавно для потреб місцевої громади, зібравши кошти, придбали вантажний автомобіль.
- У нас було досить складно, коли хтось помирає, знайти транспорт, аби відвезти покійника на кладовище, - розповідає священик. – От і запропонував односельцям зібрати кошти на авто. Люди з розумінням поставились до цього, підтримують і в інших справах, що стосуються громади.
А Павло Дубінець часто бере ініціативу у свої руки, адже добре розуміє, що стояти осторонь не може, не має права.

Створення футбольної команди – ініціатива священика

- Сталося все, можна сказати, випадково. Коли діти були меншими, до них приходили друзі, — розповідає Павло Дубінець. — Спостерігаючи за ними, бачив, що їм немає чим корисним зайнятися. А коли вони почали цікавитися футболом, не знаючи правил, залюбки учив цьому. Адже і сам колись грав. Пізніше хлопчаки приходили, запитували. Просили майданчик облаштувати. А тренує колектив шкільний учитель фізкультури. Він хороший спеціаліст.
У футбольну команду входять учні старших класів. За ініціативи священика, у селі проходять турніри, на які запрошують суперників з інших населених пунктів не тільки України, а й сусідньої Білорусі. Один з них – пам’яті односельця Юрія Марчука, який загинув у Афганістані. На запитання для чого сільському священику футбол, відповів:
- Фактично, діти в селі кинуті напризволяще, батьки, які тут не можуть знайти роботи, використовують їх, як робочу силу в господарстві. І вже в 14-15 років деякі підлітки стають на хибний шлях. Тож хотів їх чимось захопити. Адже в самого ростуть сини. Добре, що сільський голова Олександр Захаревич пішов назустріч, допоміг у придбанні форми, м’ячів, проведенні турнірів… Хлопці й у церкву ідуть із задоволенням.
Крім того, отець Павло вважає гарним елементом виховання екскурсії визначними місцями. Так, минулого року побували в Києві, Почаєві, Острозі, Луцьку, Березному…
* * *
Усю свою енергію священик віддає роботі в церкві, школі, багато часу проводить у районному краєзнавчому музеї. А ще ж має велику гарну родину. Разом з матушкою Світланою виховують четверо дітей. Найстарший Олексій цьогоріч закінчує місцеву одинадцятирічку, Андрій навчається в 10 класі, єдина донька Іванка – у п’ятому, а найменшому Миколці ще не виповнилося й року. Чи підуть діти батьковою стежиною?
- Андрій хоче бути водієм, любить господарювати, - з батьківською гордістю відповів отець Павло. – Самому ж бо не завжди вистачає для цього часу, хоча й тримаємо чимале господарство. Олексій же планує вчитися далі, ким буде, ще не визначився. До речі, разом з ним написали наукову працю про історію села Морочне, яка в районі посіла перше місце. Тож незабаром захищатиме її в Рівному.
Іванка - відмінниця, шкільна активістка, захоплюється математикою, мріє здобути спеціальність педагога, навчати молодших учнів. Що ж, можливо, саме Миколка, коли виросте, стане, як батько, священиком. А він залюбки передасть йому свої знання, вміння. А це – великий скарб, що збирає та примножує впродовж багатьох років сільський священик, ентузіаст, краєзнавець Павло Дубінець.