Опубліковано СН
У цьому переконаний заслужений тренер України Олександр Фесовець
Життя буває дуже складним. Не знаєш, звідки горе береться. От і Сашкові Цицюрі було нелегко і морально, і фізично. Позаду трагічний вечір, складні, нестерпно болючі операції. Подеколи здавалося, що життя зайшло в непроглядний тунель і ні вогника надії на краще. Помилився. Якось до нього підійшов Олександр Фесовець, з яким знайомі давно, ще з дитячо-юнацької спортивної школи, де займалися футболом, і запропонував… посаду голови новоствореного фізкультурно-спортивного клубу «Повір у себе». Олександр безнадійно стенув плечима, мовляв, як у такому становищі? Та тезка виявився наполегливим. Тільки після третьої зустрічі погодився, зрозумівши, як постійно наголошував товариш, що це потрібно не тільки йому. Що й показав час.
Так у 1995 році відбулося перше знайомство Олександра Цицюри з інвалідним спортом. Завдячує цим невгамовному Олександрові Фесовцю, який на той час працював тренером обласного центру «Інваспорт», а ще викладав футбол у спе-ціалізованій Чудельській школі-інтернаті № 1. Фесовець миттєво, як сміється сам, загітував Сашка взяти участь в обласній Спартакіаді. Того ж року на шахово-шашковому фестивалі Рівненщини він здобув першу нагороду за друге місце з шахів. Це неабияк підбадьорило Олександра Цицюру, а Олександра Фесовця твердо переконало в тому, що кандидатура керівника клубу підібрана достойна. Удвох упевнено взялися за організацію ФСК. З приємністю згадують В’ячеслава Демченка, який працював у РДА й курирував спорт, надаючи велику допомогу. До слова, впродовж усього існування закладу, відзначають, мають відчутну підтримку з боку органів місцевого самоврядування.
Своєрідне свято, вважають, прийшло взимку 1997-го, коли тренування почали проводити в приміщенні, що по вулиці Лисенка в райцентрі. Спочатку, правда, побоювалися, що діти зустрічатимуться з ровесниками з міського підліткового клубу «Юність», не було впевненості, що їх підопічні з вадами здоров’я психологічно, як кажуть, не зламаються. Проте, як показав час, сусідство пішло на користь усім. Ремонт об’єднаними бригадами, спільні заходи, взаєморозуміння юних відвідувачів, тактовні бесіди працівників цих закладів розвіяли всі сумніви щодо психологічного бар’єру. Більше того, члени клубів здружилися.
На запитання, як прийшов у «Інваспорт», Олександр Фесовець чомусь засоромився. Та мало-помалу розговорилися й переді мною простелився життєвий і спортивний шлях справжнього ентузіаста своєї справи, фаната спорту.
Майже все своє свідоме життя, зізнається, не полишав і не залишить спорт. А прийшов до нього ще в 1982-ому школярем: поповнив число членів секції футболу Сарненської дитячо-юнацької спортивної школи, першим тренером був Валерій Левшунов, згодом - Василь Пістоль. Згадує їх добрим словом, адже це вони прищепили необхідні для спортсмена якості: витримку, волю до перемоги, наполегливість у тренуваннях, відданість обраному виду спорту. Під керівництвом Василя Вікторовича займався до самої служби в Збройних силах тодішнього СРСР.
Навчаючись після закінчення школи № 6 у ВПУ-22, не розлучався з секцією, регулярно відвідував тренування. І вступивши до Пінського індустріально-педагогічного технікуму, що в Білорусі, не остудив захоплення футболом, мав і певні досягнення на рівні Брестської області. А от служба в армії (потрапив у Західну групу військ, що дислокувалася в Німеччині) дещо перекроїла хобі. Пригадує:
- На жаль, а може й на щастя, в армії культивувались не ігрові види спорту, а єдиноборства: рукопашний бій, самбо, бокс, а також гирі, важка атлетика, пауерліфтинг. Навички з останнього, на той час дуже молодого виду в тодішньому СРСР, і згодилися мені в подальшому. Лягли, як кажуть, картою в руки.
Після звільнення з лав армії та закінчення технікуму півроку Олександр Фесовець займався… пошуком роботи. «Веселий» то був час. Для підтримки спортивної та фізичної форми приходив на стадіон «Мрія». Добрі давні стосунки з Василем Пістолем продовжилися, й одного разу після тренувань він сказав, що в м. Рівне створено обласний центр інвалідного спорту «Інваспорт», потрібен спеціаліст, який би займався з інвалідами в ра-йоні. Запрошував Фесовця пристати на цю пропозицію, на що Олександр відповів: «Не можу уявити собі, як буду працювати з інвалідами». Наставник же зауважив: «А ти спробуй».
І спробував. І от з грудня 1994-го Олександр Фесовець пов’язав своє життя зі спортом серед інвалідів, зайнявшись, так би мовити, специфіч-ною, нелегкою, але такою необхідною справою. Добре запам’ятав першу зустріч із керівником центру, заслуженим працівником фізичної культури та спорту України Віктором Кучером, його слова: «У нашій справі випадкових людей немає, вони відсіюються відразу, залишаються тільки фанати». Вони й стали кредом подальшої тренерської роботи молодого фахівця.
Два роки їздив у спеціалізовану Чудельську школу-інтернат № 1, учив діток «ганяти» м’яча, оскільки мав посвідчення тренера-викладача з футболу, що з дипломом Пінського індустріально-педагогічного технікуму давало на це право. У липні 1995-го на одній з нарад керівник «Інваспорту» заявив, що назріла необхідність створення фізкультурно-спортивних клубів у районних центрах області, а оскільки тренери там працюють, то перша скрипка, як кажуть, за ними. Ще тоді знав, хто очолить ФСК у Сарнах: звичайно, Олександр Цицюра, його побратим по футболу ще з ДЮСШ.
Хвилювався тільки, як він зустріне та відреагує на таку пропозицію. І вдалося! О. Цицюра - такий же прихильник й ентузіаст спорту. Тож забило ключем життя ФСК «Повір у себе». А сам Фесовець упритул зайнявся пауерліфтингом. Набрав групи – і радів. Ось як згодилися набуті під час служби в армії навики цього чудового, видовищного виду спорту, що нині популярний серед спортсменів з вадами здоров’я.
За дванадцять років роботи на посаді тренера-викладача з пауерліфтингу виховав чимало розрядників, кандидатів у майстри спорту, майстра спорту міжнародного класу. Вихованці ФСК неодноразово ставали чемпіонами та призерами обласних, всеукраїнських, європейських і світових чемпіонатів. Це Наталія Джеджеря, Володимир Панчук, Павло Чмерук, Віталій Смик, Юрій Кузнецов, Вадим Усачик, Михайло Наливайко, Петро Шепель, Роман Набухотний. За Романа окрема мова. Худорлявий, скромний, але сильний духом продовжує працювати над собою, активно займається пауерліфтингом під керівництвом тренера Олександра Фесовця. А торік повернувся з США, де проходили міжнародні змагання, чемпіоном світу.
Сам же наставник, вихованці якого досягають таких високих спортивних результатів, удостоєний почесного звання заслуженого тренера України, не зупиняється на досягнутому. Живе завтрашнім днем: «Прочитав Указ Президента України про те, що за перше місце на чемпіонатах світу переможцям упродовж двох років виплачуватимуть стипендію в розмірі 15000 грн. Чи стосується це інвалідного спорту? Так було б доречно забезпечити спортсмену потрібні умови тренування, одяг, харчування»…
Розповідь про Олександра Фесовця, ентузіаста спорту, який сам повсякчас дбає про свою спортивну форму, буде неповною, якщо не додати, що його завжди підтримує в роботі дружина Ірина. Разом виховують двійко діток – сина Ігоря й донечку Полінку. А ще надійною опорою є знання, набуті в Міжнародному економіко-гуманітарному університеті ім. С. Дем’янчука за спеціальністю «Фізичне виховання».
Майже п’ятнадцять років роботи в клубі з людьми, які мають вади здоров’я… Це нелегко. Необхідні такт, комунікабельність, упевненість і переконання, що вони такі, як і всі. Усе це в Олександра є. Тренер вважає, що заняття фізкультурою та спортом є безперечним кроком до духовного способу життя, зміцнення здоров’я молодого покоління, особливо на радіаційно-забрудненій території. Задля цього відданий улюбленій справі, не шкодує свого власного часу, досвіду, а терпляче й наполегливо разом з вихованцями йде до мети, що називається результат. Справжній фанат.
Раїса БРИЧКОВА.