Опубліковано Анатолій Кардаш
Невелика сільська хатина Василя Якимця зі Степаня минулого четверга наповнилась гостями. За святковим багатим столом зібрались рідні господаря, переважно люди літнього віку, аби достойно віншувати його зі столітнім ювілеєм. Племінниці Марія Поліщук, Надія Яковчук, Ольга Вєтрова, їх чоловіки, друзі висловлювали Василю Терентійовичу глибоку повагу, співали народні пісні, разом з ним згадували події минувшини. І винуватець свята охоче, радісно спілкувався з усіма, ділився роздумами про пережите.
У багатодітній сім’ї Гапки та Терентія Якимців було п’ятеро дітей, з них чотири доньки та єдиний син Василь. Жили бідно, заробляли на хліб у наймах. У 1919-ому хлопчик пішов до школи, провчився лише п’ять років. У ті часи Степань, як і вся Західна Україна, опинився під владою панської Польщі. Довгожитель згадує:
- У школі польські вчителі казали, що при царській Росії селяни жили в темряві, безкультур’ї, а тепер нам відкриють очі, вкажуть шлях до освіти в європейській країні. Хотів учитись, закінчити школу, але потрібно було якось виживати, боротись зі злиднями, тому став пастухом громадської череди. У 1925 році разом з батьком збудували оцю низеньку хату, аби менше дров ішло на опалення: тоді вони були, як і нині, дорогі.
Коли Василю виповнилось двадцять літ, то служити в польській армії його не взяли, бо був єдиним сином у родині. Пам’ятає, яке загальне піднесення охопило степанців, коли в селище ввійшли частини Червоної Армії й проголосили радянську владу. Сподівались на краще життя, особливо бідняки. 18 лютого 1940-го Василь Якимець одружився з Вірою Наливайко. Відтак у ці дні виповнюється сімдесят років незабутній події з особистого життя. Чоловік з любов’ю та вдячністю береже пам’ять про кохану дружину, якої вже давно немає поруч: часто хворіла й померла понад десятиліття тому. Дітей у подружжя не було. Справжнім випробуванням для обох стало воєнне лихоліття. Напад німецько-фашистських полчищ на українську землю, окупація рідного селища, боротьба партизанів і повстанців проти загарбників – усе це бачив ветеран. Після того, як німців прогнали зі Степаня, почалась мобілізація в Радянську Армію всіх, хто здатний носити зброю. У березні 1944 року забрали на фронт і Василя Якимця. Перед тим він з дружиною пішов у селищну раду й удруге оформив шлюб, бо десь зникли записи про їх одруження в церковних документах. Тож у випадку загибелі на війні чоловік хотів, щоб жінка не втратила права на пенсію. Думав, готувався до най-гіршого.
Бойовий шлях піхотинця Якимця почався в Білорусі. У складі військ 1-го Прибалтійського фронту визволяв міста Полоцьк, Вєтрино, затим литовські Утена, Паневежис, Шауляй, латвійські Елгаву та столицю Ригу.
- Кожен населений пункт фашисти шалено обороняли, - розповідає фронтовик. – Доводилось стріляти і з гвинтівки, і з кулемета. Якось убило артилеристів гармати 45-го калібру, то замінив їх і вів вогонь, поки не скінчились снаряди. І вночі, стоячи в дозорі, при найменшій підозрі наближення ворога відкривав стрільбу трасуючими кулями, щоб бачити, де він, клятий. Боявся попастись німецьким розвідникам у ролі «язика», саме вночі вони підкрадались до наших окопів за такою здобиччю. Утім, одного ранку куля фашистського снайпера таки вразила в плече, але поранення виявилось легким, видно, надто далеко він перебував від мене. У Латвії, на Курляндському півострові, оточили 32 ворожі дивізії, які оборонялись у цьому «котлі» до кінця війни. Знаю, що командуючим фронтом був тоді генерал Баграмян.Щодо командирів полку, корпусу, чисельності бійців, то навіть цікавитись подібним забороняли. Запитав якось про це, а мені старшина роти у відповідь: «Нащо тобі, може, хочеш німцям донести?».
Однак у роті мене шанували, бо не ховався за спини товаришів, до того ж, не курив і не пив сто грамів «наркомівської» горілки перед боєм – віддавав це добро іншим солдатам. Коли під час атаки отримав відразу декілька поранень (у руку, поясницю та обличчя), то однополчани винесли мене на руках з поля бою. Потрапив у тил, лікувався в госпіталі аж у Калінінській області Росії. Потім знову фронт, у своєму полку зустрів День Перемоги. Пам’ятаю, як тоді масово здавались у полон німці, а наші два солдати вели на станцію відправляти цілий батальйон есесівців у чорній уніформі. Диво та й годі! Повертався додому з нагородами, до вірної дружини, до мирного життя.
Учорашній фронтовик знову взявся за споконвічну хліборобську працю. Батько його помер під час окупації, всі чоловічі турботи лягли на плечі Василя. На початку 50-х років викликали в тодішній Степанський райком партії й запропонували роботу на пошті. Трудився і монтером, і сортувальником кореспонденції, та найбільше – листоношею. Вдосвіта виходив з дому й пізно ввечері повертався. Їздив щодня в Малинськ до поїзда, а звідти в селище, потім розносив пошту по Степаню, а часто й навколишніх селах. Тоді в лісах повстанці ховались, діяло націоналістичне підпілля. Радянські каральні органи неодноразово агітували Василя Якимця стати їх агентом і допомагати у виявленні членів формувань ОУН-УПА, але той категорично відмовився:
- Воював я в радянській армії, більше не хочу й не буду.
- Тоді бандерівцям повідомимо, що ти донощик – і тебе вб’ють, - погрожували енкавеесівці. Але не з лякливих був Василь, тож усе обійшлося.
Тридцять три роки сумлінно працював у відділенні поштового зв’язку. І не тільки свої службові обов’язки завжди зразково виконував, а й з колегами допомагав під час збору врожаю й інших робіт у місцевому колгоспі. Каже, відправляли і картоплю копати, і льон збирати, і молотити збіжжя в жнива. Трудився Василь Терентійович, як і воював, – на совість. Не бачили його ніколи в нетверезому стані, хоч розносячи кореспонденцію, знав кожну хату, де самогон гнали й де пропонували доброму чоло-віку чарку оковитої, щоб не доніс.
- Не любитель я спиртного, - усміхається ветеран. – За сто прожитих років і двох літрів горілки не випив.
На відзначенні ювілею гості сказали багато щирих слів вітань, побажань Василю Якимцю. Зокрема начальник обласної дирекції «Укрпошта» Василь Глущук зазначив, що серед 110 тисяч трудівників і ветеранів галузі в Україні він є найстаршим і що до 65-річчя Перемоги колеги-поштовики привезуть йому подарунок - новий піджак, аби він у ньому з нагородами святкував цей великий день. Директор координаційного територіального центру з соціального обслуговування малозабезпечених верств населення Лариса Малецька до своїх поздоровлень додала вітання керівництва райдержадміністрації, пишний букет квітів, а також грошову премію від фракції БЮТ у районній раді. І серед 86 підопічних територіального центру в Степані Василь Якимець є найстаршим, місцевий соціальний працівник належно турбується про нього й знаходить тільки розуміння та вдячність у цій скромній хатинці фронтовика, про що сказав у своєму душевному виступі заступник завідуючого відділом соціальної допомоги вдома Микола Гоч.
Хвилююче звучали слова керівника соціальної служби Лариси Малецької, яка зачитала текст грамоти Президента України: «Шановний Василю Терентійовичу! Сердечно вітаю Вас зі 100-річчям. Доля вела Вас непростими стежками. Складаю щиру подяку мужності й сили духу, з якими Ви пережили всі життєві випробування, лихоліття воєн, повоєнну відбудову народного господарства. Ви були учасником багатьох історичних подій, а нині є свідком розбудови незалежної Української держави. Зичу Вам міцного здоров’я, наснаги та Божого благословення. З повагою Віктор Ющенко».