Замінила онукам батьків

Страшну трагедію, що трапилась у Зносичах у сім‘ї Данильченків у 1991 році, мешканці села досі згадують з жахом. Молодий чоловік, житель хутора Моровина, застрелив із рушниці вагітну дружину, а потім вкоротив віку й собі. Сиротами залишились троє діток. Старшому Сергію було 6 років, середній Ганночці - 4, а найменшій Марійці ледве виповнилося 2. Після похорону дітей забрала на виховання мама загиблої Ніна Наконечна, яка разом з донькою Валентиною та сестрою Марією підняла сиріт на ноги, кожному справила весілля.

Коли підійшла до обійстя Данильченків, господиня якраз набирала з криниці воду. Узявши в тендітні, поморщені від праці руки відро, попрямувала до будинку, де майже годину, зі сльозами на очах, розповідала про болі й страждання, які довелось пережити на життєвім шляху.
Ще з народження доля до Ніни Федорівни була малоприхильною. Народилась в убогій селянській сім’ї в 1943 році, а вже наступного на війні загинув батько. Відтоді жила з мамою, але невдовзі і її відправили на заслання, де провела 8 літ. Увесь цей час дівчинкою опікувались дідусь і бабуся, які займались землеробством, тримали чимале господарство. Ніна ніколи не була осторонь домашніх клопотів: обробляла поле, порала статок, прибирала в оселі.
У щоденній копіткій праці минула її юність. Та найбільше в пам’яті закарбувались молоді літа. Адже з малої тру-дівниці виросла миловидна, тендітна дівчина, яку доля зводила з різними хлопцями, щоправда, тоді її серце жадало не тимчасових відносин, а справж-нього, взаємного кохання з улюбленою людиною. Тож коли зустріла свого, здавалося, судженого, одразу впустила його в душу, повну надій і мрій. Однак доля зіграла з молодою дівчиною злий жарт: коли відчула під серцем нове життя, коханий зрікся її. Від дитини не відмовилась, виносила, благополучно народила. Самотужки й піднімала на ноги, та вже не одну, а двоє, бо свого часу знову, здавалося б, повірила надійній людині, дала життя другій донечці, та не склалося.
Нелегко доводилось Ніні Наконечній, усе ж вистояла. З допомогою батьків виростила донечок. Усе заради них стерпіла: зраду, нестатки й труднощі. Дівчатка росли на втіху. Матір гордилася ними. І не було меж радості, коли старша Ольга повідомила, що виходить заміж. Її обранцем став парубок із сусіднього села. Невдовзі справили скромне весілля. Позаяк молодята власного житла ще не мали, мешкали з Ніною Федорівною. Через короткий проміжок часу в них народився первісток – син Сергійко, а через декілька років донечка Ганна, потім Марійка. Жили Данильченки не так уже й погано. Між Олею і Володимиром іноді виникали суперечки, але в кого їх не буває?
- Володимир був старанним, любив працювати, - розповідає, змахуючи з обличчя сльози, жінка. – Що змусило його звести Ольгу зі світу, не знаю. Можливо, якась образа, а можливо, надмірна ревнивість.
Бабуся змальовувала смерть доньки ридаючи, бо хоч минуло багато часу, достеменно пам’ятає кожну мить того злощасного дня. Страшний був похорон. Провести Олю в останню путь зібралося чи не все село. Молода, у розквіті сил вона покинула цей світ, до того ж, при розтині з’ясували, що була вагітна. Ця звістка ще більше збентежила серце матері.Її вразлива душа досі не може заспокоїтись. Скільки перестраждала, скільки виплакала сліз, знає лише Господь.
Перші дні після похорону були нестерпно важкими. Горе відбирало сили, а обличчя майже не висихало від сліз, адже діти, не зовсім розуміючи того, що батьків немає в живих, раз по раз запитували про них, кликали. Витримати тяжку втрату допомогла родина. Не стояли осторонь і чужі люди. Скажімо, голова новоствореного СГПП «Маяк» Анатолій Остапчук і тодішній директор Сарненського м’ясокомбінату (там працювала Ольга) згуртувались і придбали Ніні Наконечній будинок у центрі села, де живе й нині.
Піднімати сиріт на ноги їй допомагала донька Валентина. З року в рік проводжали дітей у школу, вчили з ними уроки, раділи, коли усміхнені й щасливі танцювали на випускному балі, будували власне життя. Сутужно було, але хоч би як обтяжували труднощі, завжди ставились до них з теплотою й ніжністю, повсякчас наставляли на добрі вчинки. Неабияку допомогу отримували також і від бабусиної сестри Марії Федорівни, яка довгий час працювала на теренах Росії, нині в Москві займається підприємницькою діяльністю.
- Два роки тому одружили найменшу Марійку, - радо каже Ніна Федорівна. – Зараз вона мешкає в Сарнах, у батьків чоловіка, нещодавно народила донечку. Ганна знайшла свою долю в рідному селі, виховують доньку та сина. Сергій теж лишився в Зносичах, має дружину та дві доньки. Онуки поєднали свої долі з добрими, трудолюбивими людьми, які стали для них хорошою опорою в щоденних буднях.
Безумовно, доля в Ніни Наконечної складна, багатостраждальна. Постійно вона підносила їй випробовування за випробовуванням, ніби хотіла зламати. І лише час від часу дарувала світлі дні, які бабуся згадує посміхаючись. Для неї щастя - бачити на вустах онуків посмішки, а на обличчі - сльози радості. І слава Богу, що вони знайшли свою пристань. І хоч у кожного вже є власна сім’я, про бабусю, яка наразі мешкає з донькою Валентиною та її дітьми, не забувають. Адже вона присвятила їм життя, замінила батьків.