Опубліковано СН
називав угодник Тихон бідних і знедолених
Господь наш Ісус Христос промовив, що в Отця небесного є уготовані обителі для всіх люблячих його, стукайте - і вам відкриють, просіться - і вас впустять, і краса в царстві небесному така, що людині ніколи на розум не спадало й око не бачило чогось подібного. Постає питання: «Мабуть, непросто піднятися східцями до небес, постукати й попроситись, щоб відкрили та впустили в обитель раю?». Адже для того, щоб немовля навчити ходити, бігати й самостійно підніматись східцями, батькам треба чимало докласти зусиль. Скільки разів воно падає і без батьківської допомоги не може встати, але з часом уже впевнено пересувається, радіє дитина, а з нею батьки, що недаремно трудились. Отож і нам, щоб сподобитись царства небесного, потрібно чимало над собою попрацювати, перш за все мати віру в Бога, любов, доброту, терпіння, покірність.
Один священик говорив: «Якщо людина на землі була злобна та сварлива, то вона й у царстві небесному буде шукати, з ким полаятись, але туди ніщо скверне не увійде». А коли матиме віру в Бога й виконуватиме Його заповіді, то зможе звільнитись від пороків і здобути ті чесноти, які допоможуть увійти в царство небесне. Для цього потрібні не один місяць і не один рік. Як немовляті необхідна батьківська допомога, так і ми без православної матері-церкви й духовного наставника нічого не зможем. І навіть якщо треба, докласти максимум зусиль, а інколи жертвувати собою заради Бога та свого спасіння, то віддаймо для цього всі свої сили.
Коли паломницька група із Сарн прибула у Свято-Тихонський Преображенський жіночий монастир, то всім перехопило подих: на фоні нічного зоряного неба біля храму постав великий вертеп, де лежало, ніби живе, Богодитя, очі дивляться на нас і запрошують у святу обитель. Усе, як у прадавні часи, - печера, пастушки, ягнятка, а ми — волхви, які прийшли з дарами, — сльозами подяки за всі благодіяння, що посилає нам Господь. Далі — арка з гірлянд, що переливається різними кольорами. Коли проходиш під нею, потрапляєш у казку чаруючих ялин, кожна палає, і здається, ніби зірочки на небі почали яскравіше горіти. В одну мить з’єднується небесне з земним, торжествує вся природа, і ти разом з нею, і дякуєш Богу. Слава тобі, Господи, за привітність, ласку всієї природи.
Коли черниці дізнались, що приїхали паломники з України, нас прийняли з любов’ю, бо рік тому були з Рівного на послухові й допомогли на грядках. Сказали, що ми трудолюбиві люди, просили поколядувати українською. Наречені Христові плакали, зворушені. Нас погодували й запросили відпочити.
Коли наступного дня раненько пішли на Божу службу, знову були вражені красою: храм прикрашений великими соснами, а дерева — букетами живих квітів. Різьба іконостасу та кіотів, в які вставлені образи, унікальна. Чудотворна ікона Божої Матері Іверська, яку в 1920 р. вивезли з іншими святинями, а в 1999-ому повернули, замироточила. Коли прикладаєшся до неї, то відразу відчуваєш благодать, у душі панують духовна радість і спокій. Відтак черниця-екскурсовод провела в храм Успіння Божої Матері й показала розп’яття Господа нашого Ісуса Христа, яке у 2000 році, у день пам’яті всіх святих у землі Російській, закровоточило. І якщо в церкві святої Трійці насолоджувались, милувались красою, а серце було переповнене радістю, то біля розп’яття проймають страх і каяття, адже заради нашого спасіння Господь добровільно пішов на страшні страждання. Тому й кровоточить воно, бо щоразу своїми гріховними вчинками завдаємо Господу ран. На колінах попросили прощення за гріхи свої, рідних і близьких.
Також у храмі є рака з частинкою мощей Тихона Задонського, покровителя монастиря. Саме в цих лісах у 1768 році угодник Божий усамітнювався на молитву й це місце назвав раєм земним. Тут святитель власноруч викопав криницю. Пізніше з’явився скит на честь новоявленого угодника Божого Тихона. Самостійний статус Тихонський чоловічий монастир отримав у травні 1873 р. Подальше існування закладу пов’язане з тамбовським поміщиком В.П. Воєйковим, який викупив частину лісу, що повинна була відійти монастиреві, маєток з доходами й подав прохання у святіший синод. 31 травня 1873 р. імператор Олександр II затвердив рішення синоду про заснування чоловічого монастиря біля Задонська. У 1920 році культову споруду закрили, розікрали, майже зруйнували. На її території довгий час перебував Задонський психоневрологічний інтернат. І тільки 1991-го відкрили Свято-Тихоновський Преображенський жіночий монастир. Коли черниці йшли хресним ходом, взявшись за руки, бо руїнами інакше не можна пройти, то одна вигукнула: «Нас кадять!» - нікого не було, тільки клуби диму. Усі зрозуміли, що на черниць Господь послав своє благословення.
Однак щоб відновити храм, потрібен архітектор. Та не було коштів. Молились сестри день і ніч — й архітектор Зарубін, нині покійний, запропонував допомогу, не взявши за роботу ні копійки. Завдяки його таланту й енергії звели церкву на честь святої Трійці. Нині в центрі монастиря величаво височіє Троїцький собор — головний його храм. У 1994 році збудували купальню над колодязем святителя. Сюди їдуть паломники з усіх кінців світу. Джерело вважається найхолоднішим, але коли пірнаєш з вірою, то незважаючи, що на дворі -25 градусів, вода здається не дуже холодною, а тіло стає теплим. Люди зцілюються від різних, іноді невиліковних, хвороб душевних і тілесних, набирають цілющої води, везуть додому та п’ють для зцілення від недуг. Монастирю належать 200 га землі, велике господарство. Побудовані прекрасні корпуси для черниць, окремо для паломників, які можуть жити, харчуватись, нести послух, скільки забажають.
Потім відвідали Задонсько-Богородицький чоловічий монастир. Побували у величному Володимирському соборі, в якому багато святинь. Це чудотворна Володимирська ікона Божої Матері й рака з мощами святителя Тихона Задонського. З цим образом пов’язане утворення монастиря. За переказом, його написав святий апостол і євангеліст Лука за життя Божої Матері на дошці стола, за яким їла свята сім’я. З Ієрусалима ікону перенесли в Константинополь, а на початку XII ст. патріарх Лука Хрисоверг послав копію в подарунок князю Юрію Довгорукому, який звелів поставити її у Вишгородському дівочому монастирі поблизу Києва. Син його Андрій Боголюбський, переїжджаючи на князювання до Володимира, взяв образ із собою. Перебуваючи там два з половиною століття, ікона стала називатися Володимирською, прославилася великою кількістю чудес, і її копії розійшлись по всій країні. У 1395 р. образ перенесли в Москву.
Коли Тамерлан хотів помститися за поразку монголів на Куликовому полі в 1380 р. і попрямував до білокам’яної, то зупинився на ночліг зі своїм військом біля річки Тешевки, яка впадає в Дон. Після того, як усі поснули, серед ночі світло з неба осяяло землю, прокинувся полководець і побачив Матір Божу, яка наказала відступити, а в разі непокори все спалити вогнем. У великому страху Тамерлан повернув рать назад. А на знак спасіння столиці від ворожого війська москвичі збудували Стрітенський монастир. Не залишилось забутим і те місце, де з’явилася Пречиста Діва. Два старці: Кирило й Герасим — принесли копію Володимирської ікони Божої Матері й заснували в 1610 р. Тишевський, пізніше Задонський Святобогородицький монастир. У 1692-ому він згорів, ікона ж залишилася неушкодженою, це диво ще більше зміцнило віру православних, і вони почали щедро жертвувати, щоб відродити обитель. Усі дерев’яні будівлі замінили на кам’яні. Допомогу надавали й козаки війська Донського. Старший син отамана Василь та його дружина Варвара Фролові поверталися з Москви через Задонську місцевість у Черкаськ, тяжко захворіли й померли в монастирі, поховані під олтарем соборної Володимирської церкви. Мати покійного зробила великі пожертвування для прикрашання культової споруди.
Великої слави набула обитель з іменем святителя Тихона. Народився угодник Божий у 1724 р. у сім’ї Савелія Кирилова, дячка с. Короцка Новгородської губернії, при хрещенні отримав ім’я Тимофій. Рано помер батько, сім’я із 6 осіб бідувала. Опинившись у вкрай тяжкому становищі, мама вирішила віддати сина багатому купцю, який хотів його усиновити. Старший Петро, який зайняв батьківське місце, почав просити маму, щоб повернулась, що він навчить Тимка читати й писати та відвезе в семінарію. Вона послухала. Через деякий час жінка помирає. Важко жилося, за шматок чорного хліба доводилось працювати цілий день. У 1737 р. віддали майбутнього святителя в духовне училище, а в 1740-ому — у Новгородську семінарію. Вчився угодник Божий і ночами. Закінчив у 1754 р. і залишився там викладачем. У 1758 р. був пострижений у монашество з іменем Тихон. У 1759-ому в сані ієромонаха переведений у Тверську єпархію, архімандритом Желтиковського монастиря. У 1760 р. став ректором Тверської семінарії та учителем богослов’я. 13 травня 1761 року святитель прийняв хіротонію, став єпископом Кекгольським і Ладозьким, щоб керувати Хутинським монастирем, вікарієм новгородського архієрея. Молодого архімандрита хотіли перевести в Троїцько-Сергієву лавру, але промислом Божим обраний новгородським вікарієм. Там святитель знайшов старшу сестру, яка жила дуже бідно, прийняв її з братерською любов’ю, але вона скоро померла. Угодник відспівав її, і в гробі сестра посміхнулась. У Новгороді її могилку шанували.
У 1763 р. святителя перевели на Воронезьку кафедру. Єпархія була велика: від Орла до Чорного моря. Священиків мало, поселення розкидані, багато невіруючих. Старанно взявся за роботу молодий єпископ, часто верхи на коні об’їжджав усю територію, покриту дрімучими лісами або степами. Організував школи, проповідництво, навчив шанувати Божий храм і священиків, а від багатих і знатних вимагав милосердя до бідних. Друкував свої статті й роздавав священнослужителям. У 1763 р. святитель Тихон відкрив Воронезьку семінарію. Бідних і знедолених називав Христовою і своєю братією, для них завжди були відкриті його двері. Чотири роки й сім місяців управляв паствою, проте були різні перешкоди для виконання добрих намірів. Усе це підірвало здоров’я, і попросився на відпочинок. 1769-го святитель Тихон переселився в Задонський монастир, роздав своє майно, залишивши лише необхідне, пенсію ділив між бідними, часто збирав у себе дітей і вчив їх молитви, пам’ятаючи своє гірке дитинство. Прагнув самотності й молитви: «Нигде лучше человеку не кается, как в уединении. Тут все житие собирает человек во ум, и на то смотря, ко Христу вздыхает, и просит милости от Него».
Поправивши здоров’я, Тихон засумував за своєю паствою. Митрополит Гавриїл запрошував повернутись у Новгородську єпархію, і коли келійник святителя сказав про це старцю Аарону, той відповів, що Матір Божа не благословляє його звідси їхати. Багато працював Тихон, збудував богадільню в м. Лівни Орловської губернії, приймав відвідувачів, працював у саду, копав грядки, рубав дрова, навертав розкольників у православство, улюбленим заняттям були духовно-літературні праці. Жив у най-простішій обстановці: спав на соломі, накривався овечим кожухом, смирення його доходило до того, що на насмішки, які часто сипалися йому вслід, не звертав уваги й часто говорив: «Прощение лучше мщения». Доглядав хворих, навіть клав їх у свою постіль, коли хто помирав, сам хоронив, піклувався про тих, хто у в’язниці. Коли в Задонському краї випав неврожай і ціни на хліб були дуже високі, сотні людей приходили до келії святителя, просячи допомоги.
Одного разу сподобився побачити Матір Божу та святих апостолів і насмілився запитати про свою кончину. «Через 3 роки, а тепер послужи», - була відповідь. З того часу Тихон пішов у затвор: закрився в келії, виходив тільки на службу в храм. Через рік і три місяці його розбив параліч. Помер святитель 13 серпня 1783 року. Нескінченним потоком ішли люди з різних міст, щоб попрощатися з пастирем. Похоронили його в спеціальному склепі під вівтарем соборного храму. Через 5 років він явився одному боголюбивому чоловіку й наказав, щоб митрополит Гавриїл відкрив його мощі, однак узгодження з вищими інстанціями затягнулось на багато років. А в 1846 р. архієпископу Воронезькому Антонію святитель уві сні сказав: «Ти не помреш, поки не виймеш мене із грязі».
Коли ж почали будувати новий храм на честь Володимирської ікони Божої Матері й розбирали старий, де був похований архіпастир, і хо-тіли перенести гроб в інше місце, то виявили, що склеп обвалився, віко розчавлене цеглинами, архієрейське облачення, в якому був похований святитель, незважаючи на 63 річне перебування у вологості, зберегло колір, а тіло було нетлінне. Мощі поклали в нову гробницю й поставили в монастирській церкві.
Слава Задонського монастиря зростала, сюди приїжджали короновані особи, вищі духовні ієрархи, робили великі пожертви… Люди, які в молитвах зверталися до святого Тихона, отримували зцілення від тяжких невиліковних хвороб, душевних скорбот. Урочисте відкриття та прославляння мощей святителя відбулося 13 серпня 1861 року, у день його смерті. Усі дороги до Задонська були заповнені паломниками, які поспішали не тільки з Росії, але й інших держав. Лише екіпажів було 12 тис. 600, день і ніч служили панахиди біля мощей, а біля Володимирської ікони Божої Матері — молебні. Користуючись нагодою, що прибуло багато гостей, господарі заїжджих дворів домовились підняти ціни на продукти, житло й навіть воду. Та сказано в слові Божому: «Господь разоряет советы нечестивых». Наступного дня в Задонську сталася пожежа, вогонь знищив заїзди. Не згорів лише один, господар якого не брав участі в змові, навіть благав інших не робити цього. Збереглася й оселя благочестивої жінки, яка роздавала богомольцям свої продукти. Коли ж вогонь наблизився до монастиря, то монахи, взявши чудотворний образ Божої Матері, обнесли кругом, а в церкві біля мощей звершили богослужіння - вогонь не торкнувся святині.
Після революції 1917 р. Задонськ увійшов у склад Орловської області, і мощі святого Тихона забрали в краєзнавчий музей (під час Великої Вітчизняної війни їх повернули). У 1919 р. монастир розграбували й закрили. «Спокій праведників порушили, тіла з усипальниці перевезли на міське кладовище в одну могилу, - згадує Числова, сторож кладовища. - Я була ще підлітком, і ми грались неподалік. Бачим, під’їхала підвода, а на ній двоє чоловіків. Вони злізли й почали копати яму. Підійшли ближче - і побачили висохлі жовті тіла. Їх абияк поклали в яму, навіть солому, що була на возі, покидали й закопали. Я прибігла додому й розповіла бабусі».
Але пам’ять людей землею не засиплеш, іскорка віри навіть у ті страшні часи горіла в кожній православній душі. Стежечка до могили не заросла, її називали святою. Могилку прибирали, поставили хрест й огорожу. Закінчились суворі випробування парафіян православної церкви. Настав час відродження святинь. 60 років тому Задонський Богородицький монастир, який належав до 10 кращих у Росії, позбавили голосу, розбивши його дзвони, знявши ікони, прогнавши від воріт віруючих…
І ось після довгих літ забуття, трудами й молитвами митрополита Воронезького й Липецького Мефодія святу обитель передали під єпархію. До нього повернули мощі, які перебували в усипальниці. Серед них — великого угодника Божого Тихона. У 1990 році, у день пам’яті святителя Тихона, у переповненому храмі відбулося перше архієрейське богослужіння. Відтак у монастир знову почали їхати віруючі. Усе більше людей приходить до храму, усвідомлюючи, що саме тут справжнє і вічне, яке може врятувати й допомогти. І, як сказав у своєму заповіті святий угодник Божий Тихон: «Сподоби, Господи, и тамо видаться где Бог видится лицом к лицу и тем видящих оживляет, утешает, радостно творит, увеселяет и вечно блаженными делает. Тамо люди, яко солнце, сияют, тамо истинная жизнь, тамо истинная честь и слава, тамо истинная радость и веселие, тамо истинное блаженство и все вечное и бесконечное. Буди Господи милость Твоя на нас, якоже уповахом на Тя». Амінь!
Галина РОГУЛЬОВА.