Опубліковано СН
Така примхлива й
непередбачувана її величність Доля: інколи так поверне, що не зогледишся, де
зупинишся, на скільки кинеш там якір життя! Для уродженця Сарн Георгія Бричкова, приміром, пристанню майже на
40 років став Далекий Схід, який він, як кажуть, сходив уздовж і впоперек. Адже
обрав такий трудовий шлях, що поєднав і романтичність, і мужність, і
відповідальність… <!--break-->
З його скупих розповідей
вимальовуються будні геолога. Це копітка й важка робота, що вимагає не тільки вміння точно аналізувати факти, але
й надзвичайної спостережливості, витримки. Повинен бути не лише наполегливим,
упертим, а й фізично загартованим, здатним долати будь-які непередбачувані
труднощі та перешкоди. Це під силу тільки людям, які вірні покликанню,
по-справжньому віддані обраній професії, одержимі. Доля геолога винятково
складна – він воістину вітру та сонцю брат. Справді, розпочинаючи
пошуково-розвідувальні роботи, вони працюють не в кабінетах чи лабораторіях, а
на відкритих місцевостях. І дуже важко передбачити результат. Трапляється,
спіткає розчарування, і вся праця, старання виявляються марними… Адже втрачено
дорогоцінний час, сили, здоров’я. А скільки радості відчувають, коли жадані
сподівання підтверджуються.
…Снігова хурделиця вирувала
котрий день поспіль. Як зірвалася скаженим диким звіром, так і носилася
навкруг, наче вогняна білка по колу. Ревіла, рвала, гарцювала, звивалась
несамовитим смерчем, здається, аж до самісінького піднебесся. Наввипередки
мчала з непроглядними шлейфами-хвостами розлюченого змія, вихльостувала в
унісон розперезаному вітру. Незбагненна какофонія білосніжної невідомої казки
наяву… Це – Далекий Схід. Краєчок, як лезо, колись рідної землі, де й досі
живуть, працюють люди. Серед них і українці, наші земляки, рідні, близькі,
друзі. Самовіддані, одержимі, бо не кожен зуміє вистояти в ось таких
екстремальних умовах, не піддатися багатоденній сніговій круговерті, що
зашморгом перехоплює, стискає подих. Аж в очах пече, ріже. А геологи зайняті
своєю звичною роботою. Часто зморені кількаденним переходом, обважнілими
рюкзаками за плечима, ледве переставляючи набряклі ноги, йдуть, ба, навіть,
повзуть, тримаються щосили, мало не падаючи, але йдуть. Бо їх чекають, бо
виконують поставлені завдання, продовжують робити свою важливу справу. Хоча на
душі нелегко: «З 1992-ого, за даними Міністерства економіки, у Росії видобуток,
приміром, нафти йде на спад» - так писала газета «Известия». Це криза вдарила,
як батіг. Далекий Схід - ще й досі нерозкрита скарбниця багатьох корисних
копалин, на розвідку яких, на жаль, зрізали фінансове забезпечення. А людям
треба було жити, чимось зайнятися, щоб прогодувати родини.
Усе було… Та Георгій не
розчарувався. Завжди стриманий і небагатослівний, мужньо переносив труднощі
польового життя. Дбайливо зберіг ще за часів Союзу довірену йому, начальнику
геологорозвідувальної партії, потужну техніку, вимагав від підлеглих
раціонально використовувати її на замовлення клієнтів, власноруч контролював,
якою повертається на базу. Таким скрупульозним і відповідальним є ще зі
шкільних років. Його любили ровесники за добродушність, простоту, романтику.
Надто захоплювався рибалкою. Прийде вихідний – Жора з Ростиком, Толиком,
Валерієм, Льонею поспішають на «главну канаву».
А в інституті, напевно,
брата заворожили Карпати. Туди з рюкзаками за плечима вирушали в період канікул.
Скільки було гордості, коли під час одного з турпоходів вибралися на найвищу
засніжену гору мальовничих Карпат! Той неповторний момент вловив
фотолюбитель-одногрупник: стоїть наш Георгій у в’язаній шапочці, штурмівці, зі
стомленим, але щасливим, переможним поглядом, ніби обіймає посріблені величаво
стрункі ялини-красуні. Поруч такі ж бентежно раді друзі - їм підкорилась
Говерла! Те фото й чимало інших стали своєрідним доповненням портрета людини,
яка зна-йшла своє місце в житті, не кидаючись вусібіч у пошуках легкого шматка
хліба.
Гарно вчився, часто
допомагав студентам робити складні курсові й дипломні проекти, за що поважали
та повсякчас зверталися, захоплювався спортом, мав розряд з класичної боротьби.
Після служби у військово-повітряних військах Збройних сил колишнього Союзу
повідомив, що їде з другом-одногрупником Степаном у Магадан. Ми, звичайно,
розгубилися. Так далеко? Та переконати Георгія не вдалося: залишився зі своїм
твердим рішенням.
І полетіли коротенькі
листи-повідомлення: працює геологом-розвідувачем у Магаданському науково-дослідному інституті величезного
об’єднання «Північякутськзолото». Така гучна назва свідчила про широкомасштабне
на той час розгортання геологорозвідувальних робіт на Далекому Сході. Вони
вимагали, розповідав згодом по приїзді у відпустку, яку дали через три роки, не
лише висококваліфі-кованих спеціалістів, а ще й людей, які б у складних
кліматичних умовах виконували величезний обсяг робіт, подеколи небезпечних.
Почасти не витримувала 50-градусних морозів бурильна техніка, навіть залізо
тріскало. А люди трималися…
Про це дізнавалися частіше з
телепередач, поспішаючи до екрана, коли йшлося про Магадан, листи ж бо були
настільки короткі й лаконічні, що не задовольняли наші інтереси. Лише за
поштовими штемпелями дізнавалися, звідки відправив вісточку, куди пролягали
маршрути геологорозвідувальної партії, якою керував Георгій. Пошукові роботи
розсипалися по всій Якутії, Чукотському автономному округу аж до Чукотського
півострова.
Анадир, Певек, Білібі- но, Омчак, Депутатський, Якутськ…
Хіба перелічиш місця перебування й короткочасного перепочинку партії,
спеціалісти якої спочатку пішки добиралися до визначеної на топографічній карті
точки, де мали вести розвідувальні роботи, а потім перекидали туди техніку.
З’ясовували, чи можна там прокласти автошлях, збудувати підприємство, закласти
місто. Зрештою, обсяг робіт не завжди вкладався в проектні намітки, доводилося
коригувати. Скажімо, у Депутатському за результатами пошукових робіт проводили
засідання представників декількох відомих проектних інститутів щодо будівництва
гірничозбагачувального комбінату, бо там виявили великі запаси корисних
копалин. А він, Георгій Бричков, представляв свій проект. Про плідну роботу
його виробничого підрозділу писав навіть обласний часопис «Магаданська правда».
Та газетна вирізка довго зберігалася в сімейному альбомі. І родина гордилася
тим, що Георгій залишився вірний своїм принципам, знайшов місце в житті.
«У зв’язку з поганою погодою
затримався, і в Якутськ потрапив лише сьогодні вночі», «Ваш лист і фото отримав
на трасі», «Певек – найпівнічніше місто Чукотського округу, де живуть гостинні
люди», «У Депутатську пробуду довго, до травня»… Здебільшого ось такого змісту
прилітали листи, писані рідною українською мовою. Як ми їх чекали! Але
найбільше - приїзду раз на 2 роки в гості. Привозив зібрані, небачені досі нами
шматочки мінералів, гірського кришталю, піриту… Навіть знайшов два кусочки
метеориту, а третій шукав місяць - і дарма… А ще - розкішні роги власноруч
упольованих оленя, лося… У вільні хвилини рибалив з колегами на Колимі, не
піднялася рука ви-стрілити, коли в тайзі зустрівся з ведмедицею. Добре, що
вдалося мирно розійтися, бо, ревучи, стояла дибки доти, поки не залишили
сосновий бір. Напевно, близько було лігвище з ведмежатами… А ще привезені
фотокартки доповнювали будні першопрохідців (думаю, так можна назвати
геологів). У кожухах, пухнастих шапках-вушанках ставлять нівелір – інструмент
для рівного прокладання відрізка дороги, а навкруги - сніги. Дивували світлини
з мальовничою природою, рі-кою: Георгій спіймав велику, до метра, рибину…
Здавалося, все складається
нормально: родина, діти. Ладиться з підлеглими, керівництво відзначає за
старанність у роботі, уміння працювати в екстремальних умовах. Ба, ні: у 90-х
усе полетіло шкереберть. Розпад Союзу негативно позначився на діяльності
численних трудових колективів і Магадана, у тому числі й того, де працював
Георгій. Такі обставини життя не могли не відбитися на переоцінці людських
чеснот, де на першому місці взаємовиручка, сила волі, самовідданість, мужність,
а не матеріальні блага. Георгій уміє знайти спільну мову з різними категоріями
людей, адже, ніде правди діти, у Магадані проживає різношерстий контингент
населення, більшість якого має такі життєві «університети» за плечима, про які
мало хто говорить відверто. З розумінням ставиться до них, приймає на роботу,
за що його цінять. Не розгубив любов до братів наших менших. Не пройде повз
тваринку, яка потребує захисту, підбере, підлікує, віддасть у добрі руки.
Нестерпно довго тягнувся
період мовчання. За цей час, розповідав після довгожданого приїзду через 10
років, об’єднання реформували, інститут закрили. Де хочеш шукай роботу! Георгій
з однодумцями береже техніку. Створили товариство з обмеженою відповідальністю.
Самотужки шукали замовників, працювали вантажниками в порту. Вдалося-таки
зібрати кошти й вирватися на Бать-ківщину, в Україну, де з нетерпінням чекає
старенька матуся.
Хоча вже й посріблені скроні, ховаємо тривожно неспокійне
запитання: «Що тримає тебе там, у Магадані? Діти виросли, мають вищу освіту,
працюють. Можна й про себе подумати…». Вочевидь, така вже доля, що рідним став
Далекий Схід, де пройшли кращі роки життя. Туди везе цибулини облюбованих тут
лілій. Хоча: «На дачі в мене ростуть такі-і-і яскраво-пурпурові лілії, яких ні
в кого немає в усьому Магадані. І картоплю там вирощую, і капусту, а які
помідори, смородина…». Кущі останньої навіть привіз у Сарни, посадив, любовно
обробляючи кожну грудочку землі, яка береже тепло його роботящих рук, а ми –
добре й щире серце.
Раїса Бричкова.