Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
На її обійсті влітку цвіте багато квітів, зеленіють дерева, взимку на їх гілках обов’язково висять годівнички. Донині улюбленого вчителя в день народження відвідують колишні учні, найактивніше – перший її випуск.
Декотрі постійно приїздять із різних куточків країни, а ще з Мінська, навіть із Ізраїлю! Сьогодні славна сарненка, висококваліфікований учитель, мудра наставниця Поліна ОНАНКО святкує - 90-літній ювілей. З цієї нагоди до неї поспішали з вітаннями й побажаннями міцного здоров’я, сімейного затишку, благополуччя всі, хто знає прекрасну жінку, Людину з великої літери.
Люди, які пережили страшний голодомор, Велику Вітчизняну війну, повоєнне лихоліття, знають ціну всьому: як навчити дітей витримці, патріотизму, доброті та милосердю. Вважаю, пощастило свого часу учням Поліни Онанко, справжнього педагога, професіонала, доброї та чуйної жінки, лагідної мами й бабусі, яка присвятила життя улюбленій справі, віддала їй себе сповна…
З дев’ятирічного віку Поліна Юхимівна пережила з родиною страшний голодомор, коли мешкали в селі Велика Кошелівка Чернігівської області. За те, що родина не пішла працювати в колгосп, у них забрали все до зернини, навіть жменю проса, що тримали на насіння. Щоб вижити, мама на базарі продавала будь-яку річ, купуючи дітям хліб. У сім’ї, крім батьків, тоді росло три доньки й один син. Неодноразово до них за крихтами приходили й сусіди, з якими ділилися. Зазвичай варили суп із кропиви, а борщ із листя буряків. Так і вижили.
Майбутній фах обрала ще школяркою. Настільки гарно й професійно викладав у сільській школі викладач російської мови й літератури, що вирішила будь-що стати вчителем цього предмета. Насамперед закінчила педагогічний технікум у Конотопі. Перший рік у Ніжинському педагогічному інституті ще провчилась до війни, а вже два наступних під час боїв. Навчатись було дуже тяжко: зранку, приміром, декілька годин читали лекції, а потім ішли в госпіталі допомагати медичному персоналу: розмовляли з пораненими, писали листи. Ще також Поліні Юхимівні з іншими студентами доводилось упродовж двох тижнів, а почасти й більше, вантажити вночі снаряди й міни. Потім наказали чекати розпоряджень, як діяти далі. Отож здала екзамен і поїхала в село.
У рідній Великій Кошелівці працювала в колгоспі. Робота була різною. Восени, приміром, Поліна з односельчанками рили протитанкові рови поблизу Бахмача, за 70-80 кілометрів від села. Щоправда з собою дали картоплі, олії, трохи м’яса й сала. Серед них був бригадир, якого згодом призвали на війну, а Поліну назначили на його місце. Так вони ще працювали з-понад місяць. Одного разу в небі з’явились літаки й жінки сховались в окопах. Коли все стихло, знову взялись за роботу. Надвечір повз них ішли червоноармійці, які й повідомили, що рити вже не потрібно. Адже фашисти, прийнявши їх за військових, можуть обстріляти. Отож дочекались вечора й повернулись у село. Всю дорогу в небі бачили марево - це горів Чернігів. Майже під’їхавши до домівок, спершу розвідали чи немає німців, тоді здали коней. Щоправда, до родин іти боялись. Переховувалися в однієї бабусі, в хатинці, як землянка, з вікнами, що повростали в землю. Жінка була впевнена, що до неї чужинці не підуть. Так і просиділи тиждень, поки гітлерівці були в Кошелівці. До бабці вони й справді не зайшли, а от у домівці Поліни квартирували понад дві доби. Мама повирізала всіх курей, готуючи їм їсти. Позабирали в населення все, що могли. Після того зрідка приїздили, боялися багнюки. І так два роки поспіль перебували в окупації. Німці ж змушували працювати в колгоспах, які не розпустили. Гарували на полях, а вони все забирали. Перебували ж зайди в основному в Ніжині, а місцевими керували наглядачі. Якщо щось не так, то карали саме їх, селян не чіпали. Хоч трудились дуже тяжко, та молодь є молодь. Удень працює до знемоги, а ввечері збиралися в одній із хатин, затуляли вікна, щоб ніхто не бачив, намагались якось розважитися.
Війна ще йшла країною. Щойно звільнили Ніжин, відновили навчання в інституті. Поліна Юхимівна поринула в науку, яку здобувати тоді було дуже тяжко. Її відразу обрали секретарем комсомольського комітету. Оскільки ще йшли бої під Києвом, були часті бомбардування, під час яких молодь залазила на дахи, скидаючи бомби, що не розірвалися. Ось так війна бушувала, а вона вчилася. У 1946 році Поліна Онанко здобула вищу освіту. Її із однокурсниками направили на захід у редакції газет. Так потрапила в місто Станіслав Івано-Франківської області. Згодом навчалась на чотиримісячних курсах журналістських працівників у Харкові, після закінчення яких знову за розподілом поїхала в Луцьк Волинської області, зокрема у шкільний відділ газети «Волинська правда». Часто їздила за матеріалами, й під час цих маршрутів потрапляла в небезпечні для життя ситуації. Поверталася з таких відряджень дівчина вкрай схвильованою та змарнілою. Після чергового випадку її керівниця порадила змінити професію. Оскільки в гімназії, навпроти редакції, потрібен був учитель, пішла працювати туди. Але викладала там недовго. Ковельською залізницею розіслали запит, що в Сарни потрібен педагог російської мови й літератури, якому нададуть житло, але й навантаження чимале. Як не поїхати?
Відтоді Поліна Онанко щоранку йшла в школу «дорогою вітань», бо всі діти віталися й посміхалися до неї. З дня в день її в класі зустрічали вихованці, а вона їм у душі закладала основні життєві принципи, вчила сміливо йти життєвим шляхом і зайняти в ньому гідне місце. Намагалася огорнути увагою кожного учня, збагачувала їх духовно, розкривала широкий світогляд, вчила високій моральності, товариськості. На уроки Поліна Юхимівна завжди йшла в доброму настрої, заохочувала учнів і раділа їх успіхам. Також болісно сприймала невдачі вихованців, та завжди знаходила потрібні слова, щоб втішити. Як сама зізналась, бувала суворою, але, як вважали учні: справедливою й передбачливою. Головне, вміла якнайкраще передати любов до предмета, щедро ділилася тими знаннями, якими володіла сама.
1952-й… Незабутня мить - її перший випуск у Сарненській 43 залізничній школі. Цю дату педагог пам’ятатиме завжди, як і вихованці, які хоч раз у рік приїжджають привітати мудрого наставника. Нині, на жаль, багато з них хворіють, а декого вже й немає. Таких випусків у Поліни Юхимівни чимало, адже пропрацювала в закладі майже 35 років. У 57 вимушена була йти на заслужений відпочинок. Бо віддаючи себе роботі сповна, вже було не під силу трудитись. Стомилась. Тільки-но подумати: щодня гори зошитів, які на ранок треба перевірити, твори, екзамени й уроки. Постійно без пропусків і зволікань. У той час своїх рідненьких двох синів обмежувала увагою та ласкою, які так їм були потрібні. Зате нині, озираючись на ті роки, як зізнався син Віталій, впевнений, що саме завдяки батькам багато чого навчилися й стали самостійними: готували їсти, прали, прасували, прибирали в будинку. Розуміли в сім’ї один одного, йшли назустріч. Хоч, звичайно, ще будучи хлопчаками, їм хотілося пограти з друзями, але якщо мама просила допомогти – то закон.
Чоловік Михайло Онанко також працював учителем фізики в тому ж навчальному закладі. Багато років присвятив школі й дітям, отож теж не міг приділяти багато уваги родині. Зате й донині згадують колишні учні, яким був гарним педагогом. До всього, учасник бойових дій - пройшов війну, як то кажуть, з початку й до кінця, з Перемогою дійшов до Берліна. Під час бойових дій під Києвом попав у полон, був поранений. Ще рік після війни служив у Кенігсберзі. За натурою - добряк і жартівник, душа компанії.
Вже вийшовши на пенсію, Поліна Онанко декілька років працювала секретарем жіночої ради в міськраді. Сприяли сарненкам вирішувати проблеми й негаразди. Багато з них тоді звертались за допомогою з будь-яких питань. Згодом жінка вирішила присвятити себе родині. Та й дітям треба було допомагати. Тоді вже Поліна Юхимівна мала 42 роки загального стажу.
Багато в талановитого наставника юні трудових відзнак, а найголовніша та значуща - медаль А.О. Макаренка за заслуги в галузі народної освіти, якою нагородили педагога за досягнення успіхів у навчанні та вихованні підростаючого покоління, у розвитку народної освіти, ще значок Відмінника народної освіти. Має також військові ювілейні нагороди як учасник Великої Вітчизняної війни.
Крім цього, Поліна Онанко справжній натураліст! По-перше, обожнює цвітучі вазони й квіти на клумбах. Як уже зазначала, в саду в неї весною буйно квітують дерева. Взимку щоранку контролює сина Віталія: «Ти не забув погодувати синичок?». А на клаптику городу чи ж жодного разу не застосували й краплини хімзасобів. З усілякою садово-городньою нечестю воюють тільки дідівським методом - збирають жуків і гусінь власноруч.
Поліна Юхимівна з перших днів постійна й активна учасниця клубу «Надвечір’я». Жалкує, що нині все рідше відбуваються його засідання, які відвідувала з задоволенням. З подругами й колегами заснували такий собі жіночий клуб, де впродовж року зустрічаються на професійні свята, релігійні й інші празники, дні народження. Нині намагається всіляко стежити за життям у країні, переймається долею співвітчизників. Сусіди поважають її за мудрість порад, доброту й щире ставлення до людей, бо ж нікому не відмовила в помочі.
Сини Володимир і Віталій мають власні сім’ї. Володимир з родиною мешкає в Мелітополі, де пропрацювавши довгий час військовим лікарем, нині трудиться при місцевому військкоматі, а Віталій - з матір’ю, бо ж потребує вже ненька час від часу сторонньої допомоги. Подарували сини з дружинами бабусі Поліні трьох онуків і одну внучку, які при першій ліпшій нагоді летять до старійшини роду.
Учитель… Скільки мудрості, турботи в цьому слові! Без сумніву, ми за шкільні роки зустрічаємо таких, які входять в наше життя, серце, душу й залишаються там уже навіки. Саме така Поліна Онанко. Її численні учні завжди будуть вдячні їй за знання й досвід, що передала їм.
Вікторія КОЛЯДИЧ.