Опубліковано СН
Молодість - прекрасний і неповторний період у житті кожної людини. Нині, на жаль, багато дівчат і парубків через нестабільність і військові дії в країні не можуть сповна насолодитися цим етапом життя. У Павла Тичини є такі рядки: «Молодий я, молодий, повний сили та одваги. Гей, життя, виходь на бій, - пожартуєм для розваги!». Та тільки зараз наші героїчні юнаки воюють, і не жартома, а велика кількість золотої нації поклали життя за рідну неньку.
Нещодавно в Сарненській ЗОШ № 4 І-ІІІ ступенів її директор Тетяна Василенко спільно з керівником Клубу спілкування Валентиною Александрович провели зустріч школярів із учасником бойових дій у зоні АТО на сході Андрієм СОСЮКОМ і його мамою Надією МІРКО-СОСЮК, яка не менш патріотично та героїчно допомагає державі, займаючись вкрай потрібною волонтерською діяльністю.
На такому ще юному обличчі юнака вже відбиток гірких емоцій від пережитого, в очах віра у власні сили, а в словах - незбагненна мудрість. Розповідь про реальні події на сході Андрій Сосюк, насамперед, розпочав подякою дітям за листи, які вони написали й відіслали їм ще на початку навчального року, акцентувавши, що малюнки й сердечні рядочки з рідного краю - вагома моральна підтримка, а ще вони надихають і слугують солдатам, мов оберіг. Заради їх авторів українські солдати боронять терени держави.
Закінчуючи школу у 2008 році, Андрію Сосюку навіть на думку не спадало стати військовим. Тільки згодом вирішив виконати свій обов’язок громадянина України й відслужити в лавах Збройних сил. І, як бачимо, довелося навіть захищати країну від терористів. Зрештою, про все по порядку.
У школі був активістом. Зокрема як редактор займався видавництвом журналу Клубу спілкування. Старанний учень планував поєднати знання й життєвий шлях з інформатикою. Вийшовши зі стін ЗОШ № 4, вступив у ВПУ-22, де здобув фах бухгалтера. Варто зазначити, що навчався юнак як у школі, так і в училищі дуже добре. Потім здобув і вищу освіту. Але, перш як влаштуватися на роботу, надумав відслужити в армії. Звернувшись у райвійськкомат, з’ясував, що він навіть не стояв на обліку. Там трохи з подивом дивилися на хлопця, адже багато земляків намагаються, так би мовити, «відкосити» від армійського обов’язку, а тут прийшов сам, зібрав усі потрібні документи й наполягає, щоб призвали?!
Служив два з половиною роки на рідному Поліссі - рівненському полігоні, що за 75 км від Сарн. Коли почали мобілізовувати чоловіків на схід, саме в них проходила перепідготовку 51 аеромобільна бригада з Володимира-Волинського. Не замислюючись, вирішив також їхати на схід, а не сидіти на місці й чекати невідомо чого. Не полишали думки, чому мають нести службу сімейні чи багатодітні чоловіки, або ж ті, хто вже в поважному віці й свого часу віддав свій борг державі, а він, маючи вишкіл і підготовку, сидітиме на полігоні. Отож написав рапорт за власним бажанням, щоб зарахували в 51 аеромобільну бригаду, і вирушив у східне пекло, а вже з 1 липня заступив на службу.
З Володимира-Волинського їх відвезли в Луганську область, Старобільський район, село Підгорівка, де й пробув перший місяць. Брав участь у звільненні Рубіжного, Сєверодонецька, Лисичанська. Оскільки був кулеметником, очікував, що отримає відповідну зброю, але кулеметів не було, добре, що дали автомат, ним і захищався. Перше бойове хрещення прийняв, коли перевіряли залишені укріплення терористів. Спочатку, як годиться, оглянули міст, згодом зайшли на їх базу. І тут почалися обстріли як зі стрілецької зброї, так і з «Градів». Тоді вже по-справжньому відчув, що таке війна. Як уже потім зрозуміли, вороги розраховували підірвати міст, коли по ньому рухалася наша бронетехніка, а українські захисники не дали їм такої можливості, бо спершу пішли в розвідку. Але сепаратисти свій клятий вогневий запал перевели на рейсовий автобус, який саме в той час наближався до мосту. І бачили нелюди, що там мирні громадяни, а все ж продовжували стріляти. Люди бігли в бік українських солдатів і просили сховати їх. Запам’ятав моторошну картину: на очах у чоловіка дружину поранило осколком, у нього ж від побаченого не витримало серце… Найдивнішим у той момент було чути від потерпілих: «Навіщо ви по нас стріляєте?». Тож показали й роз’яснили їм, хто й звідки в них стріляв, а от навіщо - й самі не розуміли. До речі, епізод, коли Андрій із батальйоном заходили в Лисичанськ, показали в новинах. Тоді в один український танк найманці влучили понад вісім разів, а там був і наш земляк.
Після цього дали команду переправити їх підрозділ у Донецьку область. Спершу потрапив у Старобешевський район, де визволяли Мар’їнку, Степне, потім уже відправили в Іловайськ, село Покровка. Спочатку начебто все було нормально, а вже 21 серпня державний кордон перетнули російські регулярні війська. Впродовж бойових дій невідомо чому, але накази військового керівництва були якимись неправильними. Приміром, розповів, звільнити Мар’їнку можна було за добу, а давали такі команди, що чотири доби мордувалися в тій місцевості. Або ж коли хлопці зайшли в Іловайськ, їх відразу ж оточили, тож довелося переховуватися в місцевій школі. А в цей час у новинах телеканалу «1+1» почули, що Іловайськ уже звільнено! Знаючи те, що там бійці гинуть в оточенні, Київ звітував про успішно виконану операцію…
23 серпня, напередодні Дня незалежності, українські захисники потрапили в оточення, тобто в кільце, пізніше його назвали іловайським котлом. Упродовж тижня тримали оборону, а 28 серпня командування повідомило, що сепаратисти дали зелений коридор для відступу. На той час серед вояків було багато поранених, які потребували невідкладної медичної допомоги. І хоча російські солдати й сепаратисти гарантували мирний виїзд, усе ж колону підступно розбомбили. Зокрема Андрій із побратимами, виїжджаючи з ґрунтової дороги на автошлях, побачили БМП, що стояв на обочині, з вигляду ніби український, але на ньому розвивався прапор ростовських десантників. Тож зрозуміли: треба рятувалися. І відразу почули, як у їх бік полетіли снаряди. Діставшись «зеленки», бігом із машин - і в хащі. На щастя, Андрію Сосюку з бійцями вдалося-таки сховатися. Упродовж трьох днів оборонялися від ворога, але сили були нерівні. Потроху починали втрачати віру в спасіння. Тоді ж їм повідомили, що їде українська колона забирати вантаж 200 і в них є шанс врятуватися. Ось таким чином залишилися живими. Андрій, щоправда, отримав поранення.
Окремо мужній воїн розповів ще один із вагомих епізодів, коли з групою в кількості 80 чоловік перебували на бойовому посту. Їм зателефонували й повідомили, що неподалік проходитиме чимала російська військова колона. Отож, порадившись, вирішили відступати, оскільки проти броньованої техніки ворога в них була переважно стрілецька зброя. Узгодивши з командуванням відступ, уночі вирушили за Старобешево, у бік Волновахи. Але із непрохідної болотистої місцевості й лісосмуги побратимів вивів саме наш Андрій, врятувавши собі та їм життя. Розповідаючи все це, хлопчину переповнювали емоції та хвилювання. І якщо школярі не зовсім розуміли стан вояка, то ми, дорослі, бачили, що йому довелося перенести. У свої молоді роки пережив страшні не те що дні, секунди в боротьбі за життя. Згодом Андрій Сосюк потрапив у Дніпропетровську область, село Дачне. Нині пощастило відпочити в рідному містечку у відпустці.
Хлопець пригадав, що у 2012 році перший день служби припав на 14 жовтня - величне релігійне свято Покрови Пресвятої Богородиці, коли вшановуємо українське козацтво. Можливо, саме ці дати й захистили земляка від непоправного. А ще, звісно, цілодобова зцілювальна й спасенна материнська молитва уберегла сина й повернула із зони АТО на рідне Полісся в здоров’ї.
Удома Андрій почувається, як у раю, навіть не віриться, що на сході таке діється. Через Інтернет знайшов багатьох хлопців, з ким був на передовій. Але, на жаль, є побратими, про яких і досі не знає, де поділися й що з ними. Там вояки спілкувалися один з одним за прізвиськами, приміром Андрія охрестили Коліматором. Загалом у роті було 20-30 чоловік. Усі нібито повернулися живими, тільки про одного відомостей немає, і, на жаль, один загинув.
Про те, що колишній учень школи Андрій Сосюк воює в зоні АТО, а його мама Надія Іванівна, яку також запросили на святковий захід, такий же захисник Вітчизни, бо вона волонтер, а це, що не кажіть, істинний патріот, сповістили ще на першовересневій лінійці. Надія Сосюк із невимовним болем переживала події в державі ще від початку акцій на Майдані. А коли її Андрій вирушив на фронт, то й поготів. Збираючи потрібні речі для сина, розуміла, що, крім нього, їх бракує ще й іншим. Ось так, пліч-о-пліч згуртувалися небайдужі люди, матері, сестри, жінки, чиї сини, чоловіки, брати потребували допомоги. Отож, збираючи гроші, потрібні речі, амуніцію та ін., допомогла не тільки рідній дитині, але й іншим синам України, які воюють у зоні АТО. Їй багаторазово доводилося ходити по ринках із простягнутою рукою, хоча просила не для себе. А скільки вислухала й неприязних висловлювань у свій бік. Та не образилася, а продовжувала працювати заради тих, хто чекав її допомоги там, у бойовому, а головне підступному пеклі. За звитягу, патріотизм, відданість державі та її захисникам директор навчального закладу Тетяна Василенко сердечно подякувала в особі Надії Іванівни всім волонтерам за вагому поміч, доброту, великий приклад милосердя й душевності.
Надія Сосюк розповіла про нелегкий волонтерський рух, про тих, хто чекав або ж чекає своїх чоловіків, синів, братів…
- Невимовно тяжко чекати сина, коли в голові щомиті виринає питання: «Чи ж ти, сину, ще живий»? – Голос жінки на мить забринів, зірвався, з очей покотилися сльози. Її розповідь продовжив Андрій:
- Поміч волонтерів величезна. Саме завдяки їй ми, солдати, виживаємо, тримаємось і перемагаємо, - акцентував Андрій. – Розуміння, що не самі, з нами українці, волонтери, які теж сплять по декілька годин на добу, в будь-яку пору чи погоду спочатку відшуковують, а потім довозять потрібні й незамінні речі, надихає на подвиги. І хоча кажуть, що українська армія забезпечена всім, найнеобхідніші засоби для виживання в польових умовах нам надали волонтери: продукти харчування, медикаменти, одяг, взуття, бронежилети, каски, генератори. Усе, крім зброї.
Після виступів гостей Тетяна Василенко звернулася до вихованців, закликаючи не бути байдужими, допомагати, співчувати, щоб прискорити перемогу над сепаратистами. Почерпнути з зустрічі найпотрібніше, зробити висновки. Адже ці події в державі перекраяли нашу історію, відчуття, емоції, змусили переосмислити багато речей.
Серед безлічі запитань дітлахів одна зі школярок запитала, з якими думками та почуттями воїн ішов захищати країну на сході? На що Андрій рішуче відповів: «Багатьох хлопців-строковиків, з якими ділив солдатський пайок на рівненському полігоні, мобілізували в зону АТО. Подумав, мої побратими там воюють, а я сидітиму тут?! До того ж, призивають чоловіків, в яких маленькі діточки, багатодітні родини, а я маю військовий досвід, навички, які можу застосувати за призначенням. А ще добре розумів, що треба зупинити ворогів там, щоб будь-що не дібралися рідних теренів, батьківської хати, близьких і друзів. І ці думки надихали долучитися до наближення перемоги».
З гордістю школярам розповіла про роки навчання Андрія Сосюка й перша вчителька Вероніка Грицкевич. Їй приємно, що саме вона колись брала участь у його вихованні й, можливо, деякою мірою прищепила йому почуття патріотизму, милосердя. Зі словами подяки від імені педагогів, які долучилися до благодійної акції, вручила воїнові грошову допомогу. Подякувала гостям і заступник директора з виховної роботи Надія Клевака. А Тетяна Марківна вручила грамоти за патріотизм, мужність, за те, що відстоюють незалежність і суверенітет держави, зрештою, - за любов до країни.
Спілкування з вояком вселило впевненість, що з такими, як Андрій Сосюк, можемо бути спокійними, адже все буде добре й перемога вже близько, а над Україною завжди буде тільки мирне небо. На згадку про зустріч Валентина Александрович подарувала юнакові від присутніх бурштинову картинку, щоб милувався нею і пам’ятав про рідний край, статуетку ангела-охоронця, щоб захищав кожну мить, і хоч би де був, повертався здоровим і живим на радість матусі-берегині, яка щирою молитвою захищає сина від біди.
Надія Сосюк, у свою чергу, запропонувала дітям знову написати листівки-побажання воякам, оскільки незабаром до них поїде чергова волонтерська допомога. На що школярі з задоволенням погодилися і дружно приступили до благородної справи.
Вікторія КОЛЯДИЧ.