Із батальйону госпітальєрів

Вважаю, що мені пощастило, адже нещодавно поспілкувалася з госпітальєрами - батьком Юрієм і сином Ярославом КИРИКОВИЧАМИ, які мешкають у Зарічному. Їх важко було не помітити у футболках захисного кольору, що приваблювали написом – словами з однойменної пісні Святослава Вакарчука: «Я не здамся без бою».

Це вже внутрішнє, пояснив Юрій Кирикович, назад дороги без перемоги немає.
Госпітальєри - єдиний у своєму роді медичний батальйон у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», що працює в «червоній зоні» по всій лінії фронту. Вони без копійки державних грошей розгорнули цілу мережу високомобільних операційних. До речі, лицарів «Ордену Святого Іоанна Хрестителя з Єрусалиму» римо-католицької церкви, заснованого в 12 столітті, також часто називають госпітальєрами. Їхнім основним завданням була допомога хворим і пораненим.
А все почалося торік у кінці квітня під час першої хвилі мобілізації «Правого сектора», розповів старший Кирикович із позивним «Батя». Син Ярослав («Ярий») тоді поїхав у Дніпропетровськ, де проходив вишкіл, і 11 травня 2014 року вважає своїм першим бойовим хрещенням. У Красноармійську мали завадити проведенню незаконного референдуму. Очікували на підмогу Національну гвардію України, але натомість побачили чеченців, які під’їхали з Донецька. Наші добровольці одразу потрапили під обстріл снайперів. Залишилися живими, завдячуючи Коломойському, який прислав свої інкасаторські автомобілі, бронежилети й вивіз усіх хлопців. Згодом провели таку ж акцію разом із ультрас (футбольними харківськими фанатами) в Харкові, й син повернувся додому.
Батько почав розпитувати його про ставлення місцевого населення, чи допомагали люди солдатам, як забезпечували харчами й зрозумів, що на фронті проблеми не тільки з їжею, а й водою, одягом та ін. Тож Юрій почав діяти: організував сільських голів, населення, аби зібрати продукти на першу поїздку в Слов’янськ. А за весь період, починаючи з червня 2014-ого, на схід вивіз понад 60 тонн продуктів, одягу, прилад нічного бачення. Усіх земляків забезпечили формою, шоломами й бронежилетами. Зазначу, що Юрій Кирикович мав особистий бізнес і добре стояв на ногах, але кинув усе. Адже за власні кошти, що знімав з обороту, заправляв автомобіль, нині майже «добитий» через дороги й постійне перевантаження, бо щоразу хотілося завезти побільше всього. Так курсував до жовтня.
Підприємця навіть висунули кандидатом у депутати Верховної Ради в одномандатному виборчому окрузі № 155 у місті Дубровиця. До виборів Юрій займався волонтерською діяльністю, а після них, 16 листопада, разом із Ярославом пішов добровольцем на схід у підрозділ «Госпітальєри». І вже через три дні отримав бойове хрещення. Їхали ознайомитися з позиціями й потрапили під потужний тригодинний обстріл, після якого виявили 11 поранених (троє тяжких) - усі з 93 бригади АТО. Їх витягнули й надали кожному допомогу. Адже Юрій, як і його дружина Лариса, має медичну освіту. Поки син із батьком перебували на фронті, вона продовжувала волонтерську роботу. А перед Новим роком розвозила подарунки й вирішила їх провідати. Додому сама вже не захотіла повертатися, залишилася з рідними. Бо як любляче материнське серце могло бути спокійним, добре знаючи, де її родина.
4 січня, перед Різдвом, разом приїхали додому в короткотермінову відпустку, але 9 терміново вирушили назад - дуже загострилася ситуація в Станиці Луганській. Лариса ж подалася в село Піски, що стало передовою протистояння проросійських терористів і українських військових. Там не вистачало медиків. Жінка працювала в групі: водій, медсестра та парамедик. З метою безпеки на фронті, родичів ніколи не ставлять працювати разом, каже Юрій, бо якщо снарядом зачепить намет або автомобіль, то загине все сімейство. Коли ж вони в різних місцях, більша ймовірність, що залишаться живими. Так Кириковичі й трудяться на «червоній зоні». Зустрічаються ненадовго, як виходить. Благо, можуть телефонувати один одному.

Бачили війну на власні очі
Уважно слухала Юрія й думала: деколи здається, що потрясіння, які випали на наш вік, відбуваються вперше. Але варто лише на декілька хвилин зазирнути в історію, одразу помічаєш, що й підступні загарбники, і відважні воїни були завжди. Сьогодні, як і 70 років тому, вони захищають нашу свободу, рідну землю. Під час Другої світової війни наші медики, часто тендітні юнки, яких називали сестричками, без страху допомагали пораненим на полі бою. У Лариси Кирикович, яку хлопці ніжно кличуть «Мамою», бували періоди, коли лише за одну добу її група вивозила по 18 поранених. Потрібно вміти все: і керувати автомобілем, і кровотечі зупиняти, і стріляти, щоб у випадку, якщо когось ранить, його міг підмінити хтось із бригади. Їхнє завдання: вивезти пораненого з небезпечної території, надати йому догоспітальну допомогу, стабілізувати стан і передати в найближчий медичний пункт. Тож вони часто потрапляють під обстріли, ставлять крапельниці під гуркіт снарядів, що розриваються зовсім поруч. І саме за ними полюють вороги. За медичного працівника на фронті бойовикам платять як за полковника чи підполковника. Зараз навіть спостерігається тенденція, коли цілеспрямовано стріляють по «швидких», щойно ті зупиняються забрати поранених. Морально було дуже важко, коли вивозили хлопців із аеропорту в Донецьку, де вони отримували тяжкі поранення. Багатьох не врятували, але з усіх сил намагалися принаймні полегшити їхні страждання сильними знеболювальними та підбадьорливими словами.
Це важко уявити й самим військовим, чоловікам. Одна справа, коли читаєш книжку чи дивишся фільм, інша - коли все відбувається на твоїх очах, і ти відчуваєш справжню війну всім своїм єством. Здається, що прийшов кінець світу: земля дрижить, рев навкруги, безперервна атака масованими ударами ствольної артилерії - САУ, «Гради», «Смерчі», «Урагани»… Юрію не хочеться зайвий раз переповідати те, що бачили, бо тоді воно вкотре проходить перед очима й, начебто, переживаєш це знову, потрапляєш на місце події. Скажімо, пригадав випадок, коли дружина з сином на узбіччі дороги підібрали бійця з тяжкою контузією, без свідомості. В руках він тримав гранату із зірваною чекою. Вже в машині повільно прийшов до тями, і йому здалося (як розповів згодом), що потрапив у полон до сепаратистів, тож хотів кинути цю гранату. Довелося добре забинтувати йому руку, аби не трапилося біди. Згодом солдат повідав про цю подію по телебаченню. А ще одного разу Ярослав викрив морського піхотинця-спецназівця, який мав підроблені українські документи. Історія закінчилася тим, що його обміняли на одного офіцера, двох рядових і трьох поранених наших бійців.
Юрій, Лариса й Ярослав поїхали на схід добровільно. Ризикуючи власним життям, під кулями рятують поранених. Перебуваючи в зоні АТО, добровольці медичного батальйону «Госпітальєри» взяли на себе ще одну дуже важливу місію. У Кириковичів достатньо фактів, фото- та відеоматеріалів, аби зняти документальний фільм про війну на Донбасі чи написати книгу про реальні події очима очевидців. Це дуже потрібна й надважлива справа. Адже війна колись закінчиться. А об’єктивна, неупереджена, правдива інформація про неї з уст учасників бойових дій, патріотів і героїв дуже знадобиться Україні. Бо це історія країни, яку вивчатимуть нащадки. А чому, приміром, світ більше нині знає про події на сході, ніж ми? Бо голландські, німецькі, литовські, американські фотожурналісти разом із українськими бійцями ходять у розвідку, потрапляють під кулі, одно слово, живуть на фронті, каже Юрій.
Вони не отримують заробітну плату від держави, бо «Госпітальєри» - це народна армія. Їздять виключно на волонтерських автомобілях. (Якби не вони, вивозити постраждалих було б просто ні на чому). Необхідним обладнанням реанімобілі укомплектовували також з допомогою добровольців. А від держави, кажуть, абсолютно нічого не отримали. Сьогодні військові знають напевне: волонтери здатні зробити неможливе. Вони забезпечують фронт усім необхідним: від їжі до безпілотників, ремонтують і навіть власноруч виготовляють техніку та спорядження, достачають у шпиталі медикаменти й обладнання.
Що ж чи хто спонукав майже 50-літнього чоловіка добровільно піти на фронт? Насамперед, син, якого змалку вчили любити Батьківщину. Ярослав виріс у вільній соборній державі й тут хоче жити, створити власну сім’ю, а дітям розповідатиме, як боронив свою землю від чужинців. Він переконаний, що вороги не топтатимуть цю землю, допоки ще живе останній козак. Якщо кожен думатиме: «Хто, якщо не я?!», - тоді обов’язково переможемо, наголосив Юрій Кирикович.
Сьогодні, як і 70 років тому, чекаємо на наших воїнів і бажаємо їм повернутися додому живими і з перемогою. А на зарічненських госпітальєрів очікують удома ще й троє онуків.
Марія КУЗЬМИЧ.