Опубліковано СН
Цей тиждень розпочався з двох дуже значимих свят – Міжнародного дня миру та Різдва Пресвятої Богородиці. З самого ранку в понеділок в оселю до земляка Валерія МІХНОВА завітали депутат районної ради Віктор Савчин, секретар Немовицької сільської ради Микола Колядко та працівники місцевого закладу культури Лариса Крат, Марія Генько та Віктор Руднік, аби привітати молодого чоловіка з поверненням із зони антитерористичної операції, де він був цілий рік.
Пам’ятає кожен його день, про що тепер уже може розповісти.
А почалася служба на сході країни з селища Покровське Донецької області, куди приїхали пізно вночі. Хлопців привели під накриття, де стояли намети, й почали розподіляти по одному-двоє на нічліг, адже місць усім не вистачало. Спали чи не спали, але о 5 ранку почули перші постріли. «Ось вона, війна», - промайнуло в думках. О 6.00 піднялися, поснідали й зенітне відділення, в якому був і Валерій, виїхало на завдання в Комуну під Дебальцевим охороняти «Гради» й відповідно діяти, якщо почнеться якийсь рух із боку ворога. На чергування виходили по двоє бійців. Одні стояли з 6 вечора до 2 години ночі, натсупні їх змінювали. Не було ні бліндажів, ні наметів, лише одна машина. У ній і відсипалися по черзі вдень.
Щойно сутеніло, противник починав стріляти, гатили й зранку. Шестеро хлопців зенітного відділення 17 танкової бригади періодично змінювали місце розташування «Градів». Так тривало три тижні. А 1 жовтня вдарили морози й бійці в літніх шкарпетках і берцях одразу їх відчули. Добре, що мали бушлати. Випадково виміняли два спальники, в яких можна було витримати 20-градусний мороз. Харчування, як такого, також не було. Пощастило, що юнакам із Кривбасу прислали допомогу київські добровольці. Ще півтора тижня прожили за рахунок двох ящиків харчів, що привезли з собою з дому.
У той період якраз виникла потреба в ремонті військової техніки (саме перебували в Комуні). Тоді ж приїхали й волонтери, які надали суттєву допомогу: ковдри, ватні штани, продукти харчування і головне – воду. Адже набирали її з невеликого струмочка неподалік, що потім замерз, кип’ятили в казані й пили. Їсти також готували на вогнищі в полі.
Раділи, як діти, коли після трьох тижнів мали змогу повернутися в Покровське, відіспатися впродовж двох днів і навіть помитися й переодягнутися (отримали форму). Приїхала батарея гаубиць, до якої їх прикріпили. Розмістились із ними поблизу Світлодарська в лісосмузі, щоб викопати бліндажі й недалеко від Артемівська стати на постійне місце перебування. Валерій, який усе життя трудився в селі, любить техніку й не цурається ніякої роботи (адже батько давно вже помер), не міг не помітити дуже гарно засіяне пшеничне поле – зелене-зелене. А командування саме посеред нього вирішило викопати капоніри (споруди для ведення флангового вогню у двох протилежних напрямках). Завезли ліс, накрили плівкою й через декілька днів мали переїжджати (з котлами, генераторами й ін.), як раптом це місце накрили «Градами». Окрім того, воно добре проглядалося з усіх боків, тож мусили шукати інше. Так, до березня відділення з 6 чоловік тримало цілодобово пост на передній лінії вогню, а позаду стояли 50 бійців, яким вони рятували життя. І на своїх двох постах ті чергували не добу, а максимум по 20 хвилин, і зарплатню отримували більшу. Але на війні не завжди все справедливо, як і сама війна.
Найважче було, коли брали Дебальцеве. Сепаратисти заходили з боку Вуглегірська, а з Горлівки «Градами» обстрілювали українських воїнів. Валерій Міхнов не один раз згадував цей момент. І хоча ніколи не був раніше в театрі, в ту мить йому здавалося, що він туди потрапив. Ззаду стріляли «Гради» й «Урагани», вночі – гаубиці. Хоч би з чого стріляли, це завжди страшно. Бачиш, звідки летять снаряди, та не маєш права відповісти, бо немає наказу відкривати вогонь. Пригадує також, як викопали капоніри й поставили два танки по гусениці в землю, аж невідомо звідки з’явилася сепаратистська 100-мм протитанкова гармата МТ-12 «Рапіра», що активно гатила по наших позиціях, і розстріляла їх техніку… Механіком одного танку був земляк із Рівного. Живим же залишився той, хто був у другому. Тіла трьох розірвало.
Важко зітхає, розповідаючи про те, як підірвалася бойова розвідувально-дозорна машина (БРДМ) на фугасі, закладеному на грунтовій дорозі. Це сталося біля Катеринівки Попаснянського району (останнє село на Луганщині, офіційно приєднане до контрольованої Україною території). Воно перебуває за лінією розмежування вогню (крайній український блокпост), тому вночі сюди періодично заходять бойовики, яких бачать місцеві мешканці. На місці загинули двоє військових - згоріли, одного з них Валерій навіть діставав із машини. Очевидно, якась диверсійно-розвідувальна група встановила напередодні фугас і привела його в дію, коли поряд проїжджала українська БРДМ. Адже й на околиці населеного пункту наших бійців чекала засада, тоді втратили чотирьох розвідників, ще двох поранили, тож потребували допомоги, бо самі не могли вибратися з пастки. Неохоче повідав про помилки одного з командирів опорного пункту, через які впродовж півтора місяця гинули люди. З 22 воїнів двох контузило, з них одного комісували, а другий таки дослужив до демобілізації. Демонструє на телефоні також відео будинку, куди потрапив снаряд, від нього залишилося згарище.
До речі, прикрий факт: у 17 танковій бригаді, де починав служити Валерій Міхнов, йому видали посвідчення учасника бойових дій, а от зробити запис у військовому квитку, що він там перебував майже 8 місяців, мабуть, забули. Натомість читаю: «Виконував завдання в зоні проведення АТО на території Донецької та Луганської областей у складі військової частини 2970 у період з 9 червня 2015 року по 18 вересня 2015 року». А призвали його у вересні минулого року, виконувати ж завдання почав уже з 1 жовтня 2014-ого.
За понад рік війни бійці колишньої 17 танкової, а нині 54 окремої механізованої бригади тримали оборону в одній із найгарячіших точок АТО, нічого не просили. Ні в держави, ані у волонтерів. За власні гроші купували продукти та пальне. Більшість побратимів Валерія уже цими днями повинні поїхати додому. Але переживають, насамперед, за молодих, які прийдуть їм на зміну.
Ранкові гості родини Валерія та Ірини Міхнових сиділи тісним колом навколо вчорашнього бійця й слухали його розповідь про події, свідками яких, дякувати Богові, самі не були. Важко уявити, якими мають бути героїчні воїни, які захищали свою країну в зоні бойових дій на сході. Можливо, кремезними суворими чолов’ягами на кшталт богатирів голлівудських фільмів? Перед собою ж бачили звичайного, простого сільського хлопця, працьовитого, скромного, турботливого батька й люблячого чоловіка, який, до того ж, веде здоровий спосіб життя. Та й форма на ньому була на розмір більша (краще така, ніж ніякої). Зустрівши Валерія на вулиці в цивільному, ніколи не подумаєте, що перед вами професіонал-танкіст. Але знаю напевне, що саме такі, як він, і є героями. Без урядових відзнак і нагород, прості юнаки з усіх міст і сіл України: колишні будівельники, інженери, слюсарі, водії та ще представники безлічі інших професій. Саме на них і тримається країна.
Коли залишали дім подружжя Міхнових, поцікавилася в Ірини, як син-другокласник зустрів батька. Максимко ще спав, коли він о 4 ранку дістався додому. А потім тато заснув, коли син ішов до школи. «Ти обняв татуся?», – запитала Іра. «Ні», - відповів Максим. «А поцілував?». На що малий серйозно відказав: «Мамо, ми ж - мужики, а вони не обнімаються і не цілуються».
Марія КУЗЬМИЧ.