Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Проскура - символ церкви, знамення вічного царства Божого. Хліб у храмі - символ Христа: «Я є Хліб життя» (Ін. 6:48). Якщо щоденний хліб живить людське єство, то Христос через хліб небесний залучає нас до повноти божественного життя у вічності.
Невід'ємною частиною літургій у церкві є проскура, а послух проскурника має особливе значення. У цієї богоугодної справиа безліч тонкощів, таємниць і сокровенного діяння. Детальніше про виготовлення проскур розповіла парафіянка місцевого храму святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії Надія МАРИНІНА, яка вже впродовж семи років їх випікає.
Проскурниця - професія, покликання чи стан душі? Ні, не професія. Можливо, й покликання, та, мабуть, це, все ж таки, стан душі, а ще церковна творчість. І не кожен християнин зможе з цим упоратись. Колись Надія Петрівна навіть подумати не могла, що доведеться пекти церковний хліб.
- Одного дня отець Василід попросив підійти після служби, щоб поговорити, - розповідає Надія Петрівна. - Чесно кажучи, трохи здивувалася. Про що ж хоче бесідувати зі мною священик? Невже щось зробила не так?
Він же запропонував випікати проскури. Спочатку жінка зніяковіла: «Та навіть не знаю, батюшко, а чи зможу, адже цей хліб потребує дуже ретельного підходу, чималих зусиль, бо ж це складний процес. Буває, вони не виходять…». А ще на той час Надія Петрівна опікувалася сестрою, яка мешкала в Рівному й потребувала догляду. Тож попередила, що часто їздить в обласний центр. Але настоятель переконав спробувати й дав книжку, в якій до дрібниць описано як виготовляти святий хліб, який потрібен посуд й ін. Спробувала. Хвала Богу, усе вдалося…
- Розпочинаю та закінчую роботу молитвами, - ділиться Надія Мариніна. - Спершу кип'ячу свячену водичку, потім сиплю туди борошно, щоб запарилося. За декілька хвилин додаю трохи холодної води, щоб утворилась така маса, як, скажімо, густа сметана, а сама стаю на молитву. Звертаюся до проскурників Печерських Никодима та Спиридона з проханням допомогти спекти проскури. Так, із Божою поміччю працюю.
Як зізналася Надія Петрівна, крім того, що відповідальна ця справа, то ще й нелегка, бо розпочинає з 9 ранку, а може закінчити о 21 годині. Адже вже з готового тіста треба виробити спершу окремо нижні частини, а потім верхні, на кожній верхній витиснути знамено Господа й Божої Матінки, так би мовити, печатку. Потім змастити всі водичкою та скласти дві частини разом, проколоти голочкою, викласти на форму й випікати. У кінці процесу перед проскурницею лежать майже 300 хлібців. Кількість їх інколи з тих чи інших причин буває більша чи менша. Та це не має значення для Надії Петрівни, бо свою благодатну справу полюбила.
Наставницею для неї стала Ольга Кіндратівна, яка ось уже 15 років бездоганно випікає проскури у Свято-Покровському кафедральному соборі й виконує це дуже професійно та майстерно. Пані Надія поетапно переймала досвід: першого разу тільки споглядала за її роботою, другого - вже довірили місити тісно, а третього - від запарювання й до випікання робили все разом. Тож своїм нинішнім досвідом завдячує саме Ользі Кіндратівні. Більше того, відтоді жінки навіть подружилися, час від часу разом святкують родинні й релігійні празники, спілкуються.
Приємні й теплі слова сказала Надія Петрівна на адресу настоятеля церкви святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії:
- Наш отець Василід - як рідний батько. Він дуже відкритий, щирий і добрий, переймається паствою, як власною родиною, до нього звертаємося з бідами, проблемами, ділимося радісними й щасливими моментами, просимо поради. Нам пощастило, що він у нас є.
А ще розповіла про незабутні подорожі. Зокрема на ювілейний день народження до отця Романа, колишнього настоятеля Свято-Троїцького храму. Тоді відвідали святі місця. Побували в чоловічому монастирі Оптіна пустинь, де в тридцятиградусний мороз купались у джерелі, і жіночому, Шамордіно -Казанська Амвросієвська пустинь. Там відвідали церкву, де всі ікони розміром у людський зріст вишила монахиня Єфросинія - українка, родом із Корця! Загалом найбільше тоді здивувало мандрівників, що хоч би куди заїжджали, всюди зустрічали співвітчизників. У Задонському жіночому монастирі теж скупалися в джерелі, а ще послухали розповіді про чудодійні ікони.
За життя Надія Мариніна багато мандрувала. Тому що багато хто з родини батька після репресій і поневірянь ще в радянські часи досі мешкає в Сибіру й на Уралі. Це сталося в роки придушення національно-визвольної боротьби на Західній Україні. Але безглуздішої причини для їх репресій годі було вигадати. Тоді призначили кожній українській родині у визначений день готувати й найти їжу в ліс робітникам. Коли черга дійшла до них, то відправили найменшу батькову сестру Салю (Єлизавету). Йдучи з подругами лісом, дівчина вирішила навчити подружок українських пісень. А недругів того часу чимало. Отож спів і став фатальним для всієї родини!..
Уперше відвідала рідних у Росії у 2008 році, а вже у 2012-ому побувала вдруге.
- Мене вразило те, що й донині, проживши там стільки років, на родинних і релігійних святах вони співають колишні українські пісні, та такі, про які в нас уже й забули! А як же гарно, не передати словами! - захоплено поділилася Надія Петрівна.
А ще її розчулила згуртованість українців у Росії. Вони опікуються один одним, добра чи сумна подія - допомагають, а це свідчить про те, що хоч би де мешкали корінні українці, вони не втрачають головних рис - милосердя, доброти, співпереживання…
Надія Мариніна також народилася в Омську, але в 1957 році, коли закінчила перший клас, батько один із перших вирішив із сім'єю повернутися на Батьківщину - в Україну. А його брати й сестри залишилися жити там і пороз'їжджалися хто куди.
З чоловіком Євгенієм поєднали долі в Підлісному, що на Дубровиччині. Потім вирішили обжитися в Сарнах. Удвох, без будь-якої сторонньої допомогти, звели добротний будинок, де виростили й виховали трьох дітей: доньок Марію та Ірину й сина Петра. Зараз уже має четверо онуків. Трудову діяльність на Сарненщині пов'язала із зеленим господарством, згодом перейшла в готель «Случ», звідки й пішла на заслужений відпочинок.
А якби ви бачили, яка вона неперевершена вишивальниця! Серед робіт безліч рушників, подушок, простирадл, серветок й ікон. Багато витворів майстриня роздаровує знайомим і близьким, у тому числі й за кордон. Також вишиті ікони дарувала в місцеві храми. Свого часу кожному з дітей вигаптувала всілякі вишиті речі, а наразі ними вже забезпечила й онуків. Та ще й надалі має намір творити, бо любить цю справу.
У монастирях послух проскурника вважається одним із найголовніших. Мабуть, у церкві також, бо ж літургія в Божому храмі не може бути без проскур, а без літургії не житиме церква. Господь сподобив Надію Мариніну пекти церковний хліб, а отже вона удостоєна великої милості, за що щодня дякує Богові, бо саме Він дає сили прислужитися церкві. До речі, завтра храм святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії відзначатиме величне престольне свято й парафіяни вкушатимуть часточку Ісусового тіла, яке їм спече Надія Петрівна. Тож із цієї нагоди проскурниця сердечно вітає настоятеля отця Василіда й усіх, хто поєднав долю з їх церквою.
Вікторія КОЛЯДИЧ.