Опубліковано СН
Малюнок Василя Сосюка.
Віктор постукав у вікно, коли я ще спав. Годинник висвітлював 06:40.
- Ти чого, - запитую здивовано, - щось сталося?
- Не спиться, - відповів, як жменю піску виплюнув. - Цієї доби ще й повік не стулив: грав з телевізором в інтелектуальні ігри… При-йшов грошей позичити, аби за телефон заплатити. Щоб жінка не знала…
Готуючи цю газетну публікацію, більше десятка разів подумки повертався до заголовка, маючи намір «почистити» його від лапок. Надто реальними поняттями є ці слова. Тож давайте спробуємо визначитися з їхніми значеннями за всім зрозумілими мірками.
Лохотронщики, а вони з’явилися не сьогодні, - не якась особлива каста, а такі ж люди, як і ми. Але вони, на відміну від інших, знають, як з таких ось нас узяти дармові гроші. Чому дивуватися? Той, хто не хоче працювати лопатою, починає мислити прагматичніше. Лохи – це довірливі та найчастіше порядні громадяни, котрим, наче дітям або маразматикам, здається, що завжди справді так не буде, і вони просто приречені отримати колись леді Фортуну спереду. Навіть після того, коли їх тридцять разів обведуть довкола пальця або обдурять, по-простому.Що ж до умовної барикади – то це поняття не абстраговане. Це та межа, де й у простаків має ввімкнутися логічне мислення як рефлекс самозбереження (якщо цього немає – ви точно лох на все життя), і та грань, що ділить нас на обманщиків й обманутих, і гарантія законності відкритих акцій обдурювання простих громадян на рівні держави.
Ось і прозвучало ключове та найголовніше, мабуть, слово в цьому контексті. Поки одні не можуть зрозуміти, чому держава дозволяє ошукувати їх, інші спритно користуються такою слабинкою можно-владців, збагачуючись швидко, на-дійно, незаконно. Але в усіх на очах і під самим носом чиновників, які роблять вигляд, що нічого не сталося, або що руки не доходять. Ось і трапляються тоді казуси, через які мій знайомий Віктор змушений був платити за свою необережність і необізнаність в аферах, які цілком відкрито «пропихають» на телебаченні.
Робиться це ніби навіть і потайки, а не зовсім відкрито, коли стрілка годинника здебільшого показує далеко за північ, коли представники органів правопорядку міцно сплять і нічого не бачать. Не спалося і Віктору. Скубав дистан-ційкою всі канали телебачення, поки випадково не надибав на простеньку гру в слова. Варто було зателефонувати в телестудію і сказати телеведучій правильну відповідь - і чотириста гривень твої. Потім шістсот, вісімсот. Далі за тисячу й аж до 30 тисяч у нібито супергрі. Віктор вирішив, що йому нарешті пощастило виграти гроші. Реальність цього підвищувалася з врахуванням того, що в студію чомусь ніхто не телефонував. Набрав мо-більний номер. У слухавці попередили, що вартість дзвінка становить шість гривень, і додзвонювач має шанс сказати свій варіант відповіді, якщо його вибере комп’ютер. Усе, далі короткі гудки. Віктор хвилин з двадцять чекав, поки комп’ютер справді знайде його серед ночі. Не витримав і зателефонував ще раз. Знову все те саме. Здивувався: чому ніяк не може додзвонитися, дівчина в телевізорі ні з ким же не говорить? Спробував ще раз - і знову марно.
Тим часом ставка в грі постійно зростала. Коли «профітькав» понад 60 гривень мобільного запасу, перейшов на домашній телефон. Сума можливого виграшу, думав, повинна перекрити всі витрати. Тож уві-йшов в азарт. Зі слухавки його щоразу підстьобував чоловічий голос: «Вибачте, на цей раз вам не пощастило. Спробуйте ще!»
Ще, то й ще. Витрачені гривні потрібно було «відмити» будь-що. І чоловік продовжував штурмувати номер телефону красуні з ящика з голубим екраном, котра увесь час просила: «Та подзвоніть, зрештою, хто-небудь, це ж так просто! Невже вам не потрібні чесно зароблені власним інтелектом гроші?». Одно слово, на сто вісімдесят гривень побіднішав Віктор за безсонну ніч. Далі грати побоявся, бо й так чекав чергового скандалу дома через постійний нестаток грошей, якби дружина дізналася, який він лох.
Грошей я йому позичив. Вирішили поговорити з тим-таки телефонним дядечком вдень. Набираємо номер. Відповіді жодної. Набираємо знову - і знову ніхто не бере слухавку. Мабуть, сплять або досі гроші ділять. Порахуймо: 180 гривень з одного лише Віктора. А якщо їх таких була тисяча чи десять тисяч?
Звісно, людей розводять, тобто дурять. Як можна не додзвонитися до людини, котра ні з ким не розмовляє? Такого бути не може. Саме це хотів запитати в організаторів телешоу Віктор: чому з 30 оплачених спроб йому не дали жодного шансу принаймні сказати слово? Кому тепер пожалітися? Як відновити справедливість?
Люди самі купуються на приманку, віддають гроші заради гарантованого, здавалося б, виграшу. Тому справедливо звинувачувати мають у першу чергу себе. Але, вибачте, чому нас має дурити якийсь колектив спритників? Вони що, мають запатентований проект? Яким чином повинні відреагувати на це правоохоронні органи?
- На нашу адресу надходить велика кількість скарг на подібні телешоу, - коментує ситуацію в Інтернеті Таміла Антонюк, співробітник Київського міського управління з питань захисту прав споживачів. – Однак допомогти їм нічим не можемо. Це не споживацька послуга. Люди телефонують туди за власним бажанням, для розваги й можливого збагачення, а значить, вони самі повинні відповідати за свої вчинки.
Ось так. Проте, якщо дотримуватися цієї логіки, то й ті, хто торгує наркотиками, теж ні в чому не винні. Вони ж не силою змушують купувати свій товар. Наркобарони обіцяють насолоду, телешоу – миттєве збагачення. Схоже, Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення просто відхрестилася від проблеми. Ця державна структура лише розподіляє частоти, а що на них показують, чиновників не цікавить. Це з їх мовчазної згоди в нас діє махінаторська схема, і нікого, окрім облапошених телеглядачів, це не хвилює.
Юрій Левчук.