Опубліковано СН
Фото автора.
«Метрів за п’ятдесят від нас у верболози в бік Горині на двох задніх лапах проскакало щось вухате, зростом майже з людину. І так швидко, що ми з Ганею встигли лише провести його очима. Одразу подумалося: кенгуру чи що? А вже потім прийшла думка: невже чупакабра?..».
Вірити або не вірити - особиста справа кожного, але свідчення очевидців збивають з пантелику в ситуаціях, за яких вигадувати їх нема жодного сенсу чи зиску. Тим більше, коли це «щось» привиділося водночас не одній людині або принаймні до реальних наслідків незрозумілого факту можна доторкнутися власними руками. Зачувши про сенсацію, вирушив до села Звіздівка Костопільського району й зустрівся з очевидцями цієї дивної пригоди. Після деяких вагань вони поділилися побаченим і пережитим.
Отож, трапилося це в неділю, 21 березня. Пенсіонерки Оксана Дейнер і Ганна Єфимець (на фото) близько дев’ятої години ранку полем повз хащі вирушили в сусіднє село Ставок на молитву до тамтешньої церкви. Спокійно перемовлялися між собою, аж раптом помітили, як метрів за п’ятдесят від них, незрозуміло звідки взявшись, у верболози в бік річки Горинь прожогом пробігла якась незвичайна тварина. Навіть не пробігла, а проскакала, а вірніше, пронеслася.
- Передні короткі лапи ця істота тримала біля грудей, - пригадує Оксана Григорівна. - Задні були товщиною з телеграфний стовп і дуже сильні, бо скакав звір одразу метрів на чотири, не менше. При цьому враження було таке, що землі він майже не торкався. Зростом, певне, мені по шию - десь так. Що ще помітили? Волохате, голова невелика, вуха стирчали доверху. А куди побігло - хто ж його зна? І що воно таке? Ніколи раніше не бачили, хай Бог боронить…
Ганна Єфимець повністю підтвердила слова су-сідки. Помітив, що жіночкам навіть ніяково якось було. Але приїхав у село не іронізувати з чиїхось видінь, а з’ясувати істину, тому поставився до їхніх розповідей цілком серйозно. Ще місяць тому, приміром, ніхто й гадки не мав, що в селі П’ятигори Здолбунівського району чупакабра нападе на жінку! І тут уже не до сміху, бо від Здолбунова до Костопільщини – не так і далеко.
- Може, ще щось незвичайне траплялося у вашому чи в навколишніх селах останнім часом? - запитую, згадавши про те, що невідомий звір полюбляє вбивати кролів, висмоктуючи їхню кров.
- Чому ж не було, - пристає до розмови заклопотана домашніми справами Валентина, невістка Ганни Кузьмівни. - Півтора місяця тому по сусідству з нами хтось чи щось знекровило п’ятьох зовсім не маленьких собак. Їх знаходили з прокушеними животами, на яких були сліди від двох зубів. Тоді про якогось там вампіра в селі всерйоз не думали - не вірили. Нашого пса щось вкусило, то він декілька днів ходив, як неприкаяний: не слухався, не реагував ні на що. Зробили йому про всяк випадок ін’єкцію від сказу.
Ось вам і перший цілком реальний факт. Дивує лише те, що ніхто з людей не здійняв тривоги. Ось де мешкають скептики від природи! Сусід моїх нових знайомих пенсіонерок, в якого тоді невідомий нападник також умертвив пса, на запитання, чому поставився до цього так буденно, просто відповів:
- Чому собака пропав? Бо час йому на те прийшов…
Подякувавши жіночкам, вирушив до сільської ради. Зовсім неподалік на подвір’ї місцевої школи бавився гурт учениць.
- Ну що, дівчата, хто чупакабру бачив? - жартую.
Тісною живою зграйкою діти вмить оточили мене й почали розповідати свої історії. Зізналися: до школи у Звіздівку та назад в село Чудви ходити тепер бояться через те, що бачили в лісі дивні сліди, які вели в темні хащі. У присутності бібліотекаря Тамари Оніщук школярки демонстрували ними ж зроблені фото цих слідів на моніторі мобільного телефону. І хоча непідробного страху в їхніх очах не помітив, крізь сміх і жарти проступала все ж якась тривога. Зрозуміло: діти хочуть, аби їм, зрештою, хтось повідав, наскільки все це серйозно або ні.
Голова Звіздівської сільської ради Петро Кричильський на прохання прокоментувати ситуацію сказав буквально таке:
- Дійсно, селом ширяться подібні чутки. Проте з якимись письмовими чи усними заявами особисто до мене ніхто з людей не звертався. Стосовно чупакабри нічого стверджувати не беруся, а от факти дивного умертвіння собак справді мали місце. Переконаний, що дорогою до школи дітям боятися нічого, бо сліди, які вони нафотографували, скоріше за все, належать козам. А взагалі, сьогодні в селі стільки роботи, що розмінюватися на балачки просто не маємо часу.
Юрій ЛЕВЧУК.