Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
Автор фото Василь Сосюк.
Зносицькому храму великомученика Георгія Побідоносця виповнилося 20 років
Щасливі люди, які мають можливість ходити до святої церкви, бо молитись там Всевишньому, щиро каятися в гріхах і причащатися Тіла й Крові Христових, значить триматись за руку Господа, схопившись за яку, зможемо врятуватись, коли лукавий намагатиметься затягнути нас у прірву гріха. Величну подію – 20 років з дня відкриття храму святого великомученика Георгія Побідоносля - святкували в день святої праведної Анни, 22 грудня, мешканці села Зносичі. У спільній молитві з настоятелем отцем Анатолієм та священиками з Немович і Тинного, люди дякували Творцю за те, що був поруч упродовж цих двох десятиліть, за милість і поміч, бо воістину допомагає в життєвих нуждах, зцілює духовно й тілесно.
«Іду до святого храму, бо тут, попри всі проблеми й недуги, моя душа ликує, тут пізнаю велич Господньої любові, навчаюся жити за встановленими церквою канонами. Моя душа була покрита тяжкими гріхами, поки не пізнав Бога, бо безліч неправильних учинків були для мене нормою життя. Я благаю, Спаситель, прости мене грішного, почуй молитви, ввійди в моє серце, а душу очисти від скверни, щоб віра моя не згасала, а горіла вічною лампадою». Так говорять ті, хто відкрив своє серце для Бога. Вони поспішають до церкви, бо тут знаходять пристань для своїх, стомлених суєтним життям, душ.
Повниться християнами щонеділі та у свята й храм Георгія Побідоносця. Люди приходять сюди за духовною втіхою, пишаються святинею, бо черпають тут безцінне й корисне. Храм ще досить молодий. Тож у пам’яті мешканців ясною зіркою пломеніє ще й стара церква, яку в роки атеїстичних гонінь зруйнували. Події, що відбувались тоді в селі, сколихнули, мабуть, всю Україну. Старожили пригадують: «Чутки, що святиню знесуть, поширювались довго, тож, як могли, оберігали її. Але не судилося». Того злощасного дня, багатьох жителів вивезли в урочище «Гало», буцімто для виконання польових робіт. А ті, хто залишився в селі, не могли протистояти потужній техніці, партійцям, які стояли довкола храму й запобігали будь-якому тиску жителів. Їм наполегливо доказували, що руйнують святиню начебто за несплату податків, що, мовляв, не підлягає ремонту. Та якими б не були їх виправдання, храм, що прикрашав село майже століття, стерли з лиця землі. Краялися в людей серця, коли машини «шматували» його. Досі пам’ятають зносичани, як горіла церква. Полум’я здіймалось до небес, здавалося, до самого Бога. І яким було здивування жителів, коли наступного дня на сосні, що росла поруч, з’яявився образ Богородиці. Багато тутешніх мешканців пам’ятають це диво, тоді Зносичі стали місцем масового паломництва. Люди розуміли, що поява Божої матері, це, ймовірно, якесь сповіщення від Господа. Та що саме хотів сказати Всевишній, навіть і не здогадувались. І лише через певний проміжок часу зрозуміли, що поява Богоматері символізувала відродження святині.
Без храму село осиротіло. Не лунав тут церковний дзвін. Упродовж років тамтешні мешканці ходили на богослужіння в сусідні села. І яка б не була за вікном погода, лютий мороз чи сильна злива, пішки або підводою, добирались у Немовичі, Кам’яне-Случанське, щоб почути слово Боже, прийняти таїнство причастя. Тут стрічали Різдво Господнє, святили паски, служили молебні. Та в душах їх повсякчас жевріли іскорки надії, що збудують свій храм. Не лякало вірян навіть те, що для того, аби втілити задумане в життя, доведеться тяжко працювати, бо віра окриляла.
Час від часу селяни збирались у звичайній селянській оселі, де читали годинами святе письмо, в основі якого криється велика сила й безмежне багатство. Адже Господь сказав: «Блаженні ті, що слухають слово Боже і виконують його» (Лк.11, 28,). А ті, хто не читає його, а відтак не дотримує, блудять у гріховній пітьмі. Тож намагались наслідувати сказаному, читали Євангеліє, молитви, вивчали піснеспіви, а організовувала такі святвечори тутешня мешканка Галина Вакулко.
Відтак, майже після 10-річної перерви, все ж розпочали будівництво храму там, де стояв старий, – у центрі села на пагорбі, звідки купола його видно з усіх куточків населеного пункту. До благородної справи долучилася багато людей. Тоді ще молодий голова новоствореного колгоспу Анатолій Остапчук теж сприяв відродженню церкви. Чимало турбот взяла на себе й тодішній сільський голова Софія Корольчук. А коли в селі знову залунали церковні дзвони, то в очах вірян бриніли сльози радості, а з вуст линули щирі слова вдячності Богу за милість, що проявив при будівництві. Іменували святиню на честь великомученика Георгія Побідоносця, який закінчив своє земне життя мученицькою смертю за віру Христову.
Час минав. З кожним роком храм ставав все ошатнішим. За сприяння Анатолія Остапчука придбали сюди панікадило. Люди дарували ікони та лампадки, вишивані власноруч рушники. Щоправда ще не було постійного священика, тож службу здійснювали священнослужителі із сусідніх сіл. Та вже в 1992 році настоятелем призначили випускника Одеської духовної семінарії отця Анатолія Чернюка. З того часу щонеділі та на православні свята храму лунає спів хористів, читається Євангеліє, подячні молитви Господу. Люди радо сповідаються та приступають до святої трапези. Здійснюються тут таїнства хрещення й вінчання.
Отець Анатолій, відданий пастирській справі й людям, спільно зі старостою Володимиром Никончуком охоче розповідає й про нинішнє життя святині. Доброю традицією стали зокрема паломницькі поїздки по святих місцях України. Парафіяни з великою радістю відвідують монастирі та лаври. Найчастіше бувають у Свято-Почаївській, де приклоняються чудотворній іконі Божої матері, у молитвах до якої зцілились уже безліч людей, мощам Іова та Амфілохія Почаївських, які допомагають вірним у різних життєвих проблемах. Навідуються і на джерело святої праведної Анни, де з молитвою на вустах опускаються в холодну воду. Багато людей отримали тут зцілення від тяжких недуг, а жінки, які не могли завагітніти, після декількох відвідувань і занурень у цілюще джерело, дізнавались, що скоро матимуть діток.
Були зносицькі паломники і в Свято-Духівському монастирі – скиту, де приклонялися святиням у храмах Серафима Саровського, Онуфрія Великого, Святого Духа а також мали можливість напитися та взяти рідним цілющої води з монастирської криниці, глибина якої 105 метрів. Відвідали чернече кладовище, де похований Амфілохій Почаївський. Коли його причислили до лику святих, то з тих пір мощі перебувають у лаврі, проте на могилу святого паломники досі навідуються, бо кожному, хто приходить з вірою та каяттям, допомагає.
Побували зносичани і в жіночих монастиря, що розташовані в урочищі «Юзефін» Рокитнівського району та селі Городку Рівненського. Бувало, організовували й кількаденні поїздки. Отець Анатолій охоче підтримує такі пропозиції парафіян. Бо знає, що приклонивши голови перед святинями, приїжджають додому з особливим душевним піднесенням і благоговінням.
Гордістю храму є хор, в якому співає 25 осіб. Звичайно, з роками учасники змінюються. Як, скажімо, і регенти. Спершу була дячиха з Кам’яне-Случанського, затим хором почала керувати жителька Зносич Наталія Дорожко, яка успішно закінчила Городоцьке духовне училище. Діє тут і недільна школа, де заняття проводить Тетяна Семенюк. На уроках вивчають Біблію, житіє святих, а віднедавна - колядки й щедрівки. Організовують вистави до православних свят. На Миколая вже потішили парафіян чудовим виступом, наразі готують «Вертеп» до Різдва Христового. З радістю згадують зносичани престольний празник, що урочисто святкують 6 травня. Цьогоріч богослужіння здійснювали архієпископ Сарненський і Поліський Анатолій, духовенство району. Завітав до храму й голова РДА Анатолій Остапчук, який сердечно привітав усіх з величною подію, подарував ікони з бурштину.
Як і колись, церква живе пожертвами віруючих. І хоч споруді лише 20 літ, все ж потребує оновлення. З допомогою небайдужих парафіян вдалося зібрати кошти на ремонт купола. Потребує реставрації й розпис, бо відтоді, як звели храм, його ще не оновлювали. Проте отець Анатолій впевнений, що з допомогою Господа і добрих людей вдасться втілити все задумане в життя.