Опубліковано СН
Фото Василя Сосюка та із сімейного архіву.
І знову прийшла весна зі своїми прадавніми та приємними й водночас проблемними, клопотами. І в долю Віктора ЗАБОЛОТНОГО, колишнього водія автобуса автопідприємства АТП-15640, як і багатьох земляків, внесла несподівані невиправні корективи. Тільки весна ця 1986 року!
Розгнузданий атом, раптово підступно вирвавшись з-під людського контролю 26 квітня 1986-го, примхливо збурив прекрасну неньку-Україну, завдавши горя та біди українському народові на роки, певно, на віки.
Бо й досі всі, хто став свідками тих подій, а точніше, хто брав участь у приборканні наслідків Чорнобильської катастрофи, страждають, а дехто вже й почив у Бозі. Це й же трипроклятущий Чорнобиль, переконана Вікторова дружина Валентина, забрав життя і їх донечки Людочки. Їй у 1986-му було всього чотири рочки. У той злощасний період вона з дітками гралась щодня надворі (такі гарні стояли квітневі дні!). І хто знав, що через роки це позначитися на її незміцнілому дитячому здоров’ї? Ось уже п’ятнадцятий рік Заболотні щоденно топчуть стежинку на могилку молодшої кровинки. Не може мама Валя її покинути, податися за океан. Тут її серце. Ось такі страшні маємо спогади. І дзвони-пам’ятники, що символізують у багатьох містах і селах України той вогненний герць з некерованою стихією, нагадують і застерігають нас бути обережними, пильними, відповідальними і за сьогодення, і за майбутнє.
Не можна без хвилювання слухати розповідь-сповідь Віктора, колись невгамовно веселого та невтомного молодого водія пасажирських автобусів автопідприємства. Керівництво завжди доручало Заболотному відповідальні багатоденні пасажирські перевезення, особливо дітвори під час шкільних канікул. Бо були впевнені в ньому, як кажуть, на всі сто відсотків: висококласний водій повсякчас тримав у зразковому стані автобус, був уважним, умів миттєво правильно відреагувати на будь-яку екстремальну ситуацію в дорозі. Його природну коректність і витриманість цінили та ставили в приклад. І ось, коли з обласного управління автотранспорту знову запросили відрядити водіїв у Чорнобиль, сумнівів щодо кандидатури Віктора Заболотного не було. Тим більше, що він і раніше, коли відправляли туди першу партію працівників, «рвався», але тоді сердечко, жартома нині згадує Віктор, підвело.
У лютому 1988-го трьох водіїв Станіслава Маркевича, Володимира Колоїза, Віктора Заболотного й слюсаря Сергія Каленика з АТП-15640 відправили в Рівне до складу зведеної колони, що рушила в Чорнобиль. Жили майже в самому місті, а спеціальними авто відвозили будівельників до об’єктів, що виростали там, як гриби. Особливо не цікавились, навіщо вони: треба, значить треба. За місяць, що пробули там, надивилися всього. Надто вразив рижий, як лисячий хвіст, ліс. Розкішний, наче килим, ніби полум’янів з-поміж будівель, приміщень АЕС. А ще до глибини душі врізалася в пам’ять обгороджена неподалік реактора сосна – як хрест. Як вона вціліла? Подейкували, залишилося дерево з часів Великої Вітчизняної війни. На ньому німецько-фашистські зайди вішали людей…
- Господи, - не стримався Віктор Михайлович, - не дай Боже, нікому того всього пережити, бо тільки пізніше відчув на собі той пекельний вплив радіації…
Приїхав додому, де з нетерпінням чекали дружина Валентина з двома донечками Віточкою й Людочкою. Горобенятами крутилися біля стомленого батька, який ні-ні та й уже відчував біду. Шуми, дзвони в голові не припинялися, але соромився зізнатися і домашнім, і на роботі, тож вирушав у рейси. А коли одного ранку не зміг піднятися з ліжка й носом і горлом хлинула кров – перелякався. Викликали швидку допомогу. Привезли в райлікарню, а один з лікарів мимохідь мовив: «Поживе днів зо три…».
Чув це Віктор… Але не чув, як за його життя боролися, в першу чергу Валя, яка настояла, щоб терміново викликали з Рівного лікарів, як везли туди й за два з половиною місяці поставили-таки на ноги. Однак залишилися й підвищений артеріальний тиск, і сердечко «барахлить», і «зашкалює» температура, і це ще не весь «букет» недуг Віктора Заболотного. Уже не міг займатися улюбленою справою, якій присвятив життя з 1976 року, незмінно працюючи водієм АТП. У 2001 розрахувався. Кинувся за потрібними довідками, а їх немає! Змушений був їхати в Рівненське автотранспортне управління, за порадою друзів звертався навіть в облдержадміністрацію, в обласний архів. Слава Богу, знайшлися. Через інвалідність пішов передчасно на пенсію…
Зі всіх сил Віктор намагається бути спокійним, врівноваженим. Підтримує дружина, дочка з родиною, яка нині, правда, мешкає в США, але майже щотижня телефонує. Запрошує до себе жити. Там, переконує, легше. Її чоловік, двійко дівчат, синок – усі працюють, не сидять, склавши руки. Це бачили і Валя з Віктором, коли разок вирвались у Штати, але дома, запевняє Віктор, є дома: «Не можу я там, то не для мене: чужа мова, чужі люди, а тут своя земля – хоч і понівечена радіацією, але своя, рідна, за яку поклав, не пошкодувавши, здоров’я». Тож хай Господь усіх Заболотних благословить на многії благії літа, пошле господареві міцне здоров’я, силу духу.
Раїса БРИЧКОВА.