Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
Автор фото Василь Сосюк.
Згадувати про Чорнобиль Микола ГОЛЬОНКО із села Кричильськ спершу відмовився навідріз. Надто боляче говорити про ті злощасні часи.
Зазнала тоді ненька Україна непоправної біди, непідвладний атом полонив радіаційним смородом всю її територію, торкнувся кожного… 25 років минуло, та досі не розвіявся сивий туман скорботи й болю.
Як і далекого 1986, сьогодні його уже вкрите борозенками зморшок обличчя так само ніжно цілує ласкаве проміння, вітерець грайливо нашіптує дивну мелодію. Весна–красуня заполонила гармонією. Та не радіє душа, щемить. Гноблять душу спогади гнітючі. Ось чому не хотів розповідати про участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Згадувати пережите – наче вдруге пройти через оте пекло. А де брати сили, щоб вгамувати біль вогненну. Проклятий атом все поглинув. Залишив тільки спогади….
- Все життя протрудився в ПМК-81, - повів розмову неквапно Микола Олександрович. – Звідти й пішов на пенсію. Пригадую, коли реактор вибухнув, звістка про трагедію чорним птахом миттю облетіла світ. Спершу отримав терміновий наказ їхати допомагати потерпілим зі своєї організації, затим прийшла повістка із районного військкомату. Відмовлятись навіть не думав, розумів, наскільки важлива наша підтримка. Працювали сім днів, на два тижні повертались у Сарни, і знову туди. В цілому провів у 30 кілометровій зоні 76 днів. Місія у нас була відповідальна - будували водопроводи, аби люди, які зазнали горя, мали найнеобхідніше – якісну питну воду.
Невимовно тяжко було спостерігати за подіями, що розгорталися тоді. Серце краялось, коли бачив, як сиротіють села. Безліч населених пунктів, які ще зовсім нещодавно буяли, так раптово втратили свою мальовничість, що розум відмовлявся навіть вірити в те, що бачили очі. І досі не в змозі забути побаченого, назавжди, мабуть, закарбувались у пам’яті дні, проведені на заплямованій чорним атомом території.
- Краще розповім вам про свою сім’ю, - мовив тихо пенсіонер.
А родиною сивочолий ліквідатор пишається, спілкування з рідними людьми для нього найбільша розрада. Має миловиду дружину Галину Микитівну, з якою в злагоді та шані виростили трьох дітей. Вже й онуки щебечуть в оселі. Кожну вільну хвилину присвячує їм, бо діти, то невимовна радість, вони прикрашають буденність, допомагають іти по життю, заради них долаємо перешкоди, досягаємо висот.
Усю свою любов, душевну доброту й щирість Микола Олександрович присвячує донькам і сину. Час минув так швидко, що не встиг і зогледітись, як виросли. Старша Валентина вже заміжня, має двох діток, мешкає в рідному селі. Син Микола теж має дружину й двох діток, живе з батьками. Найменша Ольга навчається в Рівненському технікумі, освоює банківську справу. Буває, зберуться разом за щедрим українським столом і гомонять про пережите. Багато цікавого розповідає про своє життя Микола Гольонко. От тільки про Чорнобиль мову майже не заводить. Не треба знати дітям того лиха. І так пізнали. Та й сам, якби міг, вирвав би з пам’яті оті пекельні спогади. Несила…