Опубліковано СН
Сергій не любить дивитись американські фільми про війну, а віддає перевагу старим класичним, вітчизняним.
Вони правдивіші. І він це знає. Ще навчаючись у школі, згодом у ВПУ-22, заздрив троюрідному брату Юрію, який служив в Югославії. Батько, Микола Мусійович, теж 30 років віддав військовій службі. Сергій Балабушка і зараз не розуміє тих хлопців, які «косять» від армії, ховаються за мамину спідницю, замість того, щоб зробити серйозний крок у справжнє чоловіче життя. Звісно, це особиста справа кожного, та Сергій переконаний, як колись служили батьки, їхні сини мають також виконати цей священний обов’язок. Там по-справжньому дорослішаєш. Служить у військовій частині 0153 заступником командира взводу охорони. У нього вже третій контракт. Коли у 2004-ому почув про набір в Ірак, зібрав необхідні документи, подав їх у Володимир-Волинський і згодом потрапив на збори батальйону – 3-місячної підготовки злагодженого відібраного колективу. Звісно, кандидати проходили медичну комісію, профвідбір, співбесіди. Після восьми місяців перебування в Іраку, отримав статус учасника бойових дій. Далеко від рідної домівки, батьків, з якими можна було поспілкуватися по телефону раз на тиждень, Сергій Миколайович багато про що почав думати й дивитись на деякі речі по-іншому. Одні життєві пріоритети втратили зміст, інші – стали на перше місце. Нічого так не цінує, як чоловічу дружбу, особливо відчув це в чужій країні. «Ви обов’язково згадайте тих, хто був зі мною, - попросив, - Івана Болкуневича, Віталія Скриннікова, Олександра Удовиченка».
Скільки часу минуло, а, здається, все було недавно. Жили в казармах. Коли над Батьківщиною світило сонце в мирному небі, в Іраку гинули хлопці. Бригада налічувала півтори тисячі миротворців. Батьки, сусіди, друзі, які лишились вдома, слідкували за новинами. Не раз стискалось серце матері, не раз батько робив вигляд, що спить уночі. А Сергій, повернувшись, знає, що єдині люди, які хвилювались найбільше, - його батьки, й синівські почуття стали ще сильнішими. Та минув рік, і Сергій знову відправився в дорогу. На цей раз поїхав у Західну Африку – Ліберію. А з ним сержант Ігор Скибан, з яким і зараз продовжують нести службу. В Африці їх було лише 300. Незвичайний клімат. Вдень могло бути 40-45° спеки, а вночі - лише +5, непрохідні джунглі. Дивувались, як там живуть люди, ніби на іншій планеті. Звісно, щоб не захворіти на невідому африканську хворобу, від якої не було імунітету, робили щеплення. Воду привозили зі столиці, а власна міні-лабораторія очищала її: одну використовували для пиття, іншу, щоб митися. Важливо було дотримувати гігієни, використовувати репеленти. І ще: і в Іраку, і в Ліберії - інші люди. Вони дивляться на тебе привітно, посміхаються, а що чекати від них – не знаєш. З Іраку Сергій Балабушка повернувся з нагородами польського командування: відзнакою «За службу в Іраку» та медаллю «Багатонаціональна дивізія», а з Африки – медаллю ООН «За службу миру».
Сергій не схожий ні на Сталоне, ні на Шварцнегера, звичайної статури чоловік. І коли молоді люди, які «пливуть» стильним потоком, що називається «Емо», слухають плачевну музику і страждають за якимсь нерозділеним коханням, Сергій Балабушка при першій нагоді знову відправиться в чужу країну, щоб підтримати там спокій і мир. Бо він – миротворець.
Марія КУЗЬМИЧ.