Опубліковано СН
Справжню велич людського покликання, піднесеного на п’ядестал заслужених шани й визнання, відчула у спілкуванні із сарненкою Світланою ЦУМАН (нині Конюховою), яка мешкає і працює в Санкт-Петербурзі.
Проста і скромна, вона викликала непереборне бажання розповісти про неї, її шлях у дорослість. І що далі пливла наша розмова, однозначно все більше переконувалась, а, можливо, й захоплювалась землячкою, її силою волі, терпінням і наполегливістю, вмінням зберегти виплекану ще зі шкільних літ мрію. Втілити її в життя. Знайшовши себе, Світлана твердо торує нелегким сьогоденням, показуючи чудовий приклад для наслідування.
Світлана – донечка-первісток звичайнісінької міської пересічної родини Цуманів. Тато, як називає його й досі, працював водієм у ВАТ «Сарненське АТП-15640», мама – вихователькою-сестрою в дитячому садку. Коли народилася дівчинка, їх радості не було меж. А поскільки, як згадувала пані Марія, маля було таке світленьке, русяве, мов світлячок, тож одностайно вирішили назвати Світланкою. І дівчинці пасувало це ім’я, вона його виправдовувала. Росла рухливою, веселою, життєрадісною. Прибіжить зі школи, кине портфелик на диван, а сама давай розповідати батькам про шкільні новини, друзів. Вчилася залюбки, з такою наполегливістю й серйозністю, наче доросла. Домашні дивувалися її ранній самостійності, а водночас і заохочували. Хай сама собі підшукує підходящу стежку, бо ми, мовляв, - прості вихідці з села, нелегко нам було вибиватись у люди, а молоді ж нині проворніші.
Світланка запала на медицину, на білий халат. Напевно, поштовх ішов від мами. Відтак ще з початкових класів, як сама зізнається, бачила себе лікарем, причому реаніматологом. Дуже вже хотілося повертати людей до життя, дарувати посмішку, сонце, загадковий шепіт дерев, щастя і радість їх близьким і рідним. І дівчина впевнено пішла за мрією. Закінчивши з золотою медаллю (того 1980-го золоту медаль отримали лише дві випускниці міської ЗОШ № 5 І-ІІІ ст.), поїхала тоді ще в Ленінград випробовувати своє щастя у відомому медичному університеті ім. академіка І.П. Павлова. Вже знала, що цей навчальний заклад правонаступник славнозвісного Першого медичного жіночого інституту, історія якого започаткована ще у 1887 році.
З трепетом і непереборним бажанням бути в числі студентів ходила коридорами навчального закладу. Він же зустрів юну українку насторожено й суворо. Що дуже нелегко потрапити в студентську сім’ю, переконалася сама. Боляче вдарило повідомлення, що не пройшла за конкурсом.
Проте додому не повернулася. Влаштувалася на роботу в клініку одного з найбільших районів міста – Петроградського, до всього, в найважче відділення – реаніматологічне. Ця робота послужила прекрасною сходинкою, чудовим багажем медичних навиків і знань. Паралельно навчалася на підготовчих курсах інституту. Як губка, вбирала почуте й побачене: її ніби магнітом тягнуло, туди, де збереглися чудові традиції благородної справи, боротьби за збереження життя і здоров’я людей. Це - необхідна сходинка до здійснення заповітної мрії. І стала-таки Світлана Цуман студенткою стаціонарного відділення облюбованого медуніверситету! Поринула з головою в незвіданий світ незбагненої природи людського існування, продовження життя й довголіття. Опановувала знання з таким захопленням і наполегливістю, що знала програмовий матеріал, як кажуть, на зубок. Друзі дивувалися, як встигала попрацювати і в студентській бібліотеці, і в навчальних лабораторіях, кабінетах, у відділеннях клініки.
Коли на четвертому курсі направили студентів, а в їх числі й Світлану, на практику в лікарню, де розмістили поряд з реанімаційним відділенням, то саме її найчастіше викликали на екстренні випадки. «Така мала, а так в усьому розуміється, наче досвідчений лікар» - не раз чула від наставників-лікарів. Чула, але не зазнавалася. Сприймала, як за потрібне, як стимул і поштовх до подальшого глибокого опановування професією. То тільки Світлана знає, скільки пережила, коли дізналася, що не пощастить працювати реаніматологом, бо направляють туди, мовляв, тільки місцевих. Так доля знову підставила ніжку. Притлумила біль. Стрималася, спокійно сприйняла пропозицію працювати інфекціоністом. Три десятиріччя сумлінної праці в поліклініці одного з найбільших районів міста-героя Санкт-Петербургу принесли нашій землячці і пошану, і визнання. Невдовзі стала завідувачкою, керівником великого колективу.
Якось знадобилася хворому батькові консультація. Приїхав у Пітер, пішов у поліклініку, де працювала Світлана. Разом зі всіма чекав черги до лікаря. Коли коридором пройшла в білому халаті, з довгою русою косою дочка, хворі зашепотіли, мовляв, хоча це завідувачка, але висококласний спеціаліст, ввічлива, турботлива, нікому не відмовляє в прийомі. Запитали його, Цумана, чи він її знає, а він, не приховуючи, мовив: «То моя донька». Треба було бачити здивування і чути слова вдячності за таку чудову дочку! Іншою Світлана й не могла бути, бо самостійно пройшла хорошу школу життя, доповнену і працею за шведським проектом… в одній з кращих стокгольмських клінік. Як кваліфікований фахівець, захоплювалася щирою відданістю зарубіжних лікарів, зокрема Біргіт Ендман, обраній благородній справі, їх жертовною готовністю завжди, незважаючи на пізню пору, ніч, дощ, спеку, поспішати на поміч людині. Ці риси в собі виховала також Світлана Конюхова. Їй з ними, шведськими лікарями, легко працювалося, бо єднали спільні праця, людські чесноти: високий професіоналізм, чуйність, відвертість і наполегливість у досягненні мети. На згадку залишилася стаття з фотознімком у шведському медичному виданні «Forum».
Землячка не зупиняється на досягнутому, охоче проходить курси, закінчує навчання професійної перепідготовки. Вдень – виклики, ввечері – вечірні прийоми, чергування плюс навчання. Що й говорити: режим жорсткий, та Світлана осилила. Вона – справжній ас у своїй справі. А вже й синок підростав. Благо, чоловік теж лікар, розумів. До речі, хороша родина у Світлани, міцна й надійна. Це, зрозуміло, неоціненна підмога й тил для високопродуктивної праці, сімейного затишку та благополуччя. А ще підтримка мами й тата, хоч і стареньких, але таких турботливих і люблячих. Як вони пишаються дітьми (ще є син Олег), зокрема Світланиною здійсненною мрією! Як гордилися, коли довірили очолити колектив клініки, де починала рядовим інфекціоністом цього ж Петроградського району! То тільки вона, Світлана, знає, як було нелегко керувати величезним колективом, трудовою родиною. Вона не з тих, хто пасує… У число кращих вивела медичний заклад, а сама якось задумалась: система охорони здоров’я Росії реформується, от і вирішила залишити наїжджену, як кажуть, колію. Прийняла запрошення перейти в приватну клініку, де відповідальність і вимогливість подвоєні, де лікар і медсестра високо несуть звання охоронців здоров’я і життя, свято виконують клятву Гіппократа. Наша Світлана Цуман-Конюхова і тут в очільниках: українці завжди йдуть попереду, освітлюючи шлях іншим.
Раїса БРИЧКОВА.