Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Коли спілкуєшся з Іваном Мичкою, розумієш, що він оптиміст. Ні на що не скаржиться.
Тільки з’являється біль в очах і навертаються сльози при спомині про тих, хто був поряд з ним упродовж місяця в Чорнобильській зоні і вже відійшов у потойбічне життя, як Віталій Лясковець, Олег Мельник. Закінчивши Рівненський педагогічний інститут імені Д. Мануїльського (вчитель російської мови та літератури) і пройшовши відповідні курси підготовки, працював оперуповноваженим кримінальної міліції райвідділу внутрішніх справ. На пенсію пішов у званні майора. Тоді, у 1986, коли надійшло розпорядження їхати в Чорнобиль, ніхто не відмовлявся. Як людина військова, Іван звик виконувати завдання, не обговорюючи його. Та й про що треба було думати, коли в людей сталася біда, і вони потребували допомоги. Це вже після аварії змінилися погляди на мирний атом, радіаційну обстановку, з’явилося розуміння необхідності дотримання певних умов у повсякденному житті. І не лише в Івана. Пам’ятаєте, як малими дітьми вибігали з домівок гратися під дощем, підставляючи під його краплі своє обличчя? Як любили бродити в калюжах? А тепер ведемо мову про кислотні дощі.
Минуло 25 років після аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Згадуючи той час, Іван розповідає: «У Чорнобиль приїхали 12 травня. Нас було 200 чоловік з Рівненщини, які змінили вінницьку бригаду, бо працювали вахтовим методом. Поділили на групи. Коли приїхали, населення виселили з 30–кілометрової зони, не дозволивши нічого брати з собою, пообіцявши, що через два тижні вони повернуться додому». Але сталося не так. Завданням Івана Мички та його товаришів Петра Балабушки, Антона Козлюка, Михайла Бабича, Івана Климчука, Віталія Лясковця було охороняти будинки, майно 12 населених пунктів безпосередньо в чорнобильській зоні. На вулиці стояла 30–градусна травнева спека й курява. Видали протигази, респіратори, захисні маски, але хто їх одягав? Навпаки, навіть засмагали. Не розуміли, що й повітря, яким дихали, було небезпечним. Спочатку отримали армійські дозиметри, максимальною позначкою на яких стояв 21 рентген. Ними нічого не можна було виміряти, бо прилади «зашкалювали». Тоді їх забрали, пояснивши, що, мабуть, вийшли з ладу, бо довго лежали на складі.
Жили ліквідатори в населеному пункті Дитятки в приміщенні восьмирічної школи (зараз там побудували контрольно–пропускний пункт). Важко й непросто було розмовляти з жителями, кому вдавалося прорватись через воєнізовану охорону. Вони хотіли посадити картоплю на своїх городах. Не розуміли, чому не можуть повернутись додому, як їм обіцяли, адже вивезли в тому, в чому були. А ліквідаторів називали фашистами. Чоловіки ж продовжували виконувати поставлені перед ними завдання. Крім того, війська «хіміків», розповідає Іван Іванович, періодично мили будинки, заливаючи їх піною висотою 40-60 сантиметрів, після чого дозиметристи вимірювали показники, які, незважаючи ні на що, не змінювалися. Все, що відбувалося, для кожного здавалось дивною пригодою. Одного разу в зоні виникла пожежа, причиною якої стало звичайне скло, що нагрілося на сонці. Добре, що пощастило одразу її загасити. Був випадок, коли в будинку застали дідуся, якому вже було за 80 і він категорично відмовився залишати свій дім. Докази були більше, ніж переконливі: тут померла дружина, обоє синів, та й у 80 уже нічого не боявся в цьому житті. «Приїжджайте до мене завтра, - запросив, - вгощу вас рибкою». І вони приїхали, не з порожніми руками, привезли діду два великі пакети продуктів, усе що могли. Рибкою не вгостились, бо випромінювала надто багато радіації.
Взагалі, як розповідає Іван Іванович, під час проходження свого роду служби, не допустили жодного порушення, випадку мародерства, за що, після повернення в Сарни, відзначили цінним подарунком. А до чергової річниці Чорнобильної трагедії отримав звання підполковника.
Радіація підступна. Вона не має ні смаку, ні запаху, в той же час здатна відібрати життя і скалічити здоров’я. Завдячує Іван працівникам районної поліклініки, де часто буває через хвороби, та Рівненського обласного спеціалізованого диспансеру радіаційного захисту населення, де лікується час від часу. А ще родині, дружині Марії та дітям Андрію й Аліні, які є його надійним тилом. Нещодавно дізнались, що в Національному музеї «Чорнобиль» у Києві є фото Івана Мички. Музей відкрили 26 квітня 1992 року до п'ятої річниці аварії. Фонди складаються з понад 7 тисяч експонатів, які розповідають про трагедію на Чорнобильській АЕС. Це документи, що були розсекречені не так давно, фотографії, особисті речі ліквідаторів наслідків аварії. Експонати збирали по крихтах, оскільки вся інформація про Чорнобильську трагедію довгий час зберігалася під грифом «Таємно». Щоб розширити експозицію, співробітники музею багато працювали з державними, відомчими, громадськими й сімейними архівами, спілкувалися з науковцями та ліквідаторами, здійснили декілька експедицій у зону відчуження й безпосередньо на ЧАЕС. На вході відвідувачів зустрічає надпис латиною: «Є межа у печалі. Тривога не має межі», який нагадує про відповідальність людини за її дії перед наступними поколіннями. А ще, змушує кожного збагнути реальність загрози загибелі цивілізації, застерегти нащадків від можливих помилок і зберегти пам’ять про велику біду.
Православна церква вважає загиблих ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС мучениками, які віддали життя за святу справу. А ті, хто живуть серед нас, заслуговують на шану та повагу. Бо чи зможемо тоді поважати себе, якщо не віддячимо тим, хто ризикував заради блага усіх?
Марія КУЗЬМИЧ.