Опубліковано СН
Причина смерті - розстріл. Таку довідку сірого кольору із чорними, як небуття, буквами Анастасія Григорівна Новак, жителька м. Сарни, отримала в березні 1990 року. Ця на Славика, В'ячеслава. Красеня-брюнета з блакитно-сірими очима.
А ще був Володя. Худенький, середнього зросту. Серйозний і відповідальний. І його також нема. Давно нема. Виявилось це лише в серпні 1990-ого. Загинули два брати, дві дорогих людини, яких Анастасія Григорівна шукала все життя.
У XIX-XX століттях старовинне поліське містечко Домбровиця (пізніше Дубровиця) періодично переходило від поляків до росіян, від росіян до поляків. Змінювались влада і порядки, людям треба було постійно пристосовуватись до цих змін. Вони розмовляли одночасно російською, польською, українською і білоруською мовами, ними співали пісень. Сформувався своєрідний поліський суржик, який був характерний для Домбровиці та наших Доротич.
Важкі то були часи для роду Бовгир-Лясковців - учасників Домбровицького збройного повстання 1919 року. Повстанці підтримали встановлення Радянської влади в Росії. На той час Домбровиця перебувала в складі Польщі, відношення до місцевого населення з боку поляків було зневажливим. Особливо до членів роду Бовгир і Лясковців, більшість з яких були членами РСДРП і компартії Західної України. Більшовиків та українських націоналістів поляки ненавиділи з однаковою лютою ненавистю. Адже тоді саме вони на території України були головною перепоною до побудови Великої Польщі «від можа до можа». Тюрми, неможливість влаштуватись на роботу, побутові репресії, такі як «мандат карний», коли періодично в помешканнях розбивають печі (щоб не було часу на роздуми щодо буття) і т.д. Голод і холод - постійний супутник життя для дітей Григорія Бовгирі, який загинув у 1919 році. Тож сини Григорія Івановича (В'ячеслав і Володимир) вирішили емігрувати в Харків - столицю Радянської України. Тверда упевненість у тому, що Україна може стати єдиною лише в складі СРСР, що лише в Радянському Союзі їх, освічених, порядних, чекає краща доля, повела на схід.
Багато часу витратили на те, щоб отримати візи в радянському консульстві у Львові, поки, нарешті, через рік одержали їх. Спродали все, що могли, щоб хлопці мали гроші на проїзд і на перший час життя в нових краях. Проводжали мама та дві сестри - Ольга й Анастасія. У юнаків в очах світилися і радість, і смуток одночасно. Коли тепер побачаться?.. Поїхали, а мати та сестри залишилися боротися за виживання та з надією, що скоро житимуть в одній країні. Надії, надії…
В'ячеслава Бовгирю арештували 15 лютого 1938 року, коли працював на Корюківському рафінадному заводі. У звинуваченні зазначалося, що він начебто вів шпигунську діяльність на користь Польщі. «Трійка» при Чернігівському обласному управлінні НКВС 21 вересня винесла вирок - вища міра покарання. Підстава: виїхав у 1932 році із Польщі за візою радянського консульства у Львові. В одному з протоколів допитів В'ячеслава зазначено: «…із родичів у Радянському Союзі проживає один брат Бовгира Володимир Григорович, який прибув у Радянський Союз у 1932 році за візою радянського консульства у Львові. Нині він служить у лавах Червоної Армії, на надстроковій службі у бронетанковій частині у Києві». В'ячеслав і не підозрював, що брата вже давно нема. 24 вересня 1938 року вирок, винесений В'ячеславу Бовгирі, виконали.
Невідомо, коли за Володею приїхав «чорний воронок» - чи серед білого дня, чи вночі, коли всі спали, чи ж запросили до себе, а потім… Але достеменно відомо, що 4 серпня 1937 року прокурор Київського військового округу Калошин підписав ордер на арешт молодшого командира надстрокової служби 1 батальйону 133 мехбригади 45 мехкорпусу, нещодавно мобілізованого Бовгирю Володимира Григоровича, у зв'язку з підозрою «у шпигунській діяльності на користь однієї іноземної держави». А п'ятого серпня порушили кримінальну справу. В арештованого вилучили комсомольський і профспілковий квитки, фотографії, лист від дівчини, різноманітні довідки, квитанцію на ремонт годинника, 300 карбованців, а також текст скарги, з якою звертався до командуючого Київським військовим округом Якіра за незрозумілу дострокову демобілізацію з армії.
Про що думав Володя в камері спецкорпусу Київської в'язниці? Все ж складалося так гарно. Вчився на робітфаці Харківського машинобудівного інституту, вступив у комсомол, із запалом виконував своє доручення - був головою бюро Міжнародної організації допомоги революціонерам. Потім, за направленням Харківського обкому комсомолу, пішов на службу в армію, командував танком. І в Києві зустрів Олечку, гарну дівчину зі світлими очима. Жаль, що забрали її останній лист. Скільки там усього поміж рядків видно того, на що чекав, надіявся. Чи встиг він відписати Олі? Певно, встиг. Бо на такі листи не можна відмовчуватися. Хоча і за гратами надіявся: скоро випустять, розберуться, ні в чому він не винен. І за що його забрали? Так само не зрозуміло, за що достроково демобілізували з армії? Хіба ж служив погано?.. Чи говорили Володі, у чому його звинувачують? Грати, думки, надії, туга за мамою, сестрами й рідним краєм - блакитно-зеленим Поліссям…
А звинувачували в тому, що служив у бронетанкових військах, що візу на виїзд отримав у Львові, де консулами в той час були Радченко і Светнєв, які виявилися «ворогами», що його документів на в'їзд не знайшли, що народився і жив у Західній Україні, де тепер Польща. Отже, він шпигун і працює на польську розвідку.
П'яте, шосте, сьоме, восьме, дев'яте серпня. А десятого серпня… 10 серпня о першій годині 10 хвилин його доставили в лікарню у важкому стані, без свідомості, з ледь вловимими тонами серця, пульс зовсім не прощупувався, дихання поверхневе, гематоми. Надали медичну допомогу: ін'єкція камфори, кофеїн, кисень, грілки. О 1 годині 30 хвилин Володимир Бовгира помер. Ніяких письмових слідів допитів, протоколів у справі Володі немає. Певно, це був перший допит, який, мабуть, став і останнім. Кулі для нього не знадобилось. Його просто прибили й похоронили на тюремному кладовищі. Тепер його вже немає.
Вирішили ощадну книжку й облігації займу другої п'ятирічки здати у фінвідділ НКВС для переказу в дохід держави, а із наявних 300 карбованців сплатити вартість ремонту годинника. Для цього потрібно було 37 карбованців 63 копійки. Кому був потрібен годинник?
Олю, Оленько… Що з тобою? Чи й тебе за знайомство зі «шпигуном» чекав табір? Мріє, мрієчко, світла дівчино, куди ж ти хлопців занесла?! Усміхненого Володю й красеня В'ячеслава…
Все життя, із 1944 року, їх шукала сестра. Де ж ви, хлопці? Коли зможу знайти вас і пригорнути до себе? Спочатку їй навіть погрожували - припиніть писати. Однак Анастасія Григорівна шукала братів. Вона не могла навіть уявити, що такі грамотні, порядні, роботящі хлопці могли стати комусь завадою тим, що вірили в СРСР, у свою мрію і зробили все, щоб переїхати в Східну Україну.
У 1960 році прийшла офіційна довідка про те, що у 1943-ому в Корюківці, в тюрмі помер В'ячеслав від септичного тромбофлебіту, і він реабілітований. Лише в 1989 з управління КДБ по Чернігівській області прийшов Анастасії Григорівні лист, в якому повідомляли правду про долю В'ячеслава - свідоцтво про смерть, видане Корюківським райвідділом РАГСу, в якому написано: «Причина смерті - розстріл».
Два брати: симпатичний, із посмішкою на вустах Володя, якому було 27, та красень В'ячеслав, якому було 33 роки - повернулися до старенької, дуже хворої сестри в 1990-ому. Повернулись у довідках зі своєї прекрасної мрії, із надії, за які загинули їх батько та два репресованих у РРФСР дядьки - Микола й В'ячеслав. Так, вони були потомками запорізького козака - коваля на прізвище Козак, що дивом утік від поляків, які добивали запорізьких козаків після поразки війська Богдана Хмельницького під Берестечком, та його дружини - угорки Магдалени, яка одна змогла в ті страшні часи дійти аж до Домбровиці, ховаючись від турків, і стала вірною дружиною запорізькому ковалю.
Часи змінились. Польща стала дружньою для України державою, її президент - комуніст Кваснєвський - упевнено привів країну до Євросоюзу. Україна також стала єдиною у складі СРСР, а в 1991 році - самостійною державою і також розвиває свої відносини з Європою при великій дружній підтримці Польщі. А в нас, українців, залишилась одна проблема - відчути себе єдиним народом, навчитися поважати один одного, незважаючи на регіональні ментальні відмінності та різницю в поглядах. То зуміємо довести самим собі й іншим народам, що козацькому роду нема переводу?!
Тетяна КОВАЛЕНКО