Опубліковано СН
Ось і знову на календарі річниця виведення радянських військ із Афганістану, уже 23-тя, і День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.
Земляки-українці брали участь у війнах і військових конфліктах багатьох країн світу, де гідно й мужньо виконували військовий обов’язок. Найбільш тривалою й тяжкою стала військово-політична спецоперація в Афганістані, де тисячі українців пройшли вогненними дорогами країни, найстрашніше, що понад три тисячі не повернулися додому. Не кажучи вже про поранених, матерів і батьків, які залишилися без синів, вдів, сиріт…
Григорій Бікус із Олексієм Кокорою ще зі шкільної парти стали друзями, як то кажуть, на все життя. Разом у 1982 році закінчили Великовербченську СШ, влаштувалися на Рівненський завод високовольтної апаратури, спочатку були учнями, а згодом опанували спеціальність токаря. Григорій паралельно ще вивчився в Рівному в ДТСААФ на водія-механіка. Там юнаки працювали до листопада 1983-ого, а потім їм прийшли повістки в райвійськкомат й обох призвали служити в армію. Далі вони також ішли однією стежкою, яка пролягала в сержантську учебку, що в Ашгабаті. На місці хлопці дізнались, що подальший напрямок - в Афганістан.
У квітні 1984 року у званні сержанта Григорія Бікуса направили для проходження служби в цю далеку країну. Як не дивно, та Олексій також вирушив у тому ж напрямку. Яка то друзям була радість, адже разом буде легше пережити те незвідане, що чекало попереду. Щоправда, вже в Афганістані опинились у різних батальйонах. І хоч відстань між ними була приблизно у 200 км, зустрічались неодноразово. В обов’язки Григорія, як командира автомобільного відділення, входило вчасно й надійно доставляти бензовозом пальне, де його потребували. Працював на трасі Айбак-Хінжан, обабіч якої пролягав трубопровід, що перекачував пальне. Тож, крім цього, належало воякам його охороняти й ремонтувати, ліквідовувати пожежі, що влаштовували місцеві жителі. Або ж під час пошкодження відкачувати, аби не зазнати великих втрат. І нині пам’ятає найбільшу диверсію моджахедів, коли після обстрілу трубопроводу полилось пальне й втрата могла становити понад 400 тонн. Та воїни не спасували, врятували запаси. До речі, за вдало проведену операцію Григорія Бікуса нагородили медаллю «За бойові заслуги». Часто працювали під обстрілами афганців. А щодо диверсій на трубопроводі, то їх не злічити.
Труднощів додавала спека, що, можна сказати, замучувала, адже сягала до +50°С. З квітня до жовтня на землю не впало ані краплини дощу. А вже восени, подеколи, був невеликий, та ненадовго. А щодо зими в Афганістані, то Григорій Бікус побачив там навіть сніг, що буває вкрай рідко.
Після повернення додому Григорій Федорович довго не міг адаптуватися. Адже там не було нічого: ні телевізора, ні радіо (крім рації), нічого! Гори, автомобілі, солдати, обстріли… На Батьківщині ж, щойно ступивши на рідну землю, потрапив ніби в кольорову казку. Зайшовши в магазин, довго не міг зорієнтуватися, не кажучи вже про кафе, ресторани, дискотеки. Дивився як люди відпочивають, насолоджуються життям, згадував, що в цей же час у Афганістані залишились його побратими в страшній реальності. Ще й досі в снах повертається в ту країну. Хвала Богу, рідше, ніж по приїзді. Рідним про свою участь не признався. Навпаки заспокоював, що служить надто далеко, тож листи писати не виходить. Коли повернувся, зрозумів, що батьки все знали. Оскільки Олексій Кокора повідомив своїм, де служить, здогадалися, де їх син. Отже, хоч і оберігав сім’ю від переживань, та його велика родина, в якій мама й тато, крім Григорія, виховали дев’ятеро дітей, жила в постійному страху й зі щирими молитвами за його спасіння.
Трохи оговтавшись, юнак поступив на навчання у Вінницький педагогічний інститут на факультет початкової військової підготовки та фізичного виховання. А вже в 1990–ому працевлаштувався на Дубенщині й трудився там 12 років. Згодом, у 2002-ому, повернувся на Сарненщину, влаштувався на посаду воєнрука у НВК «Школа-колегіум» ім. Т.Г. Шевченка, де працює й досі. Крім того, ще з 2003 - методист відділу освіти РДА. Є в сарненця з великовербченським корінням чудова родина: дружина Валентина Володимирівна - вихователька дитячого садка № 5 «Вербиченька», та дві доньки. Старша Віталія працює юрисконсультом управління праці та соціального захисту населення РДА, а Катеринка - учениця 3 (7) класу Сарненської гімназії. До речі, вірний друг, односелець, однокласник і однополчанин Олексій Кокора нині ще й кум Григорія Федоровича. У них досі тісні та ще й родинні стосунки.
Нині не всі вважають тодішніх хлопчаків, яких, не питаючи згоди, відправляли в пекло, героями. Мовляв, вони також убивали людей, нищили будівлі, одно слово, безчинствували в чужій країні. Проте, якщо не помиляюсь, після виведення радянських військ, як очікувалося, процесу умиротворення в Афганістані не виникло, а навпаки, спонукало опозицію до активізації бойових дій. Безпосередньо після цієї події розпочались найбільші наступальні операції моджахедів під Джелалабадом, Хостом, Кандагаром, Кабулом, Саланг. Військово-політична спецоперація СРСР у Афганістані 1979-1989 рр. - специфічне, інтегроване явище всесвітньої історії другої половини ХХ століття. Перший поєдинок світового співтовариства з міжнародним тероризмом, що тільки-но зароджувався, ісламським екстремізмом, наркотероризмом під час кульмінаційного зіткнення СРСР і США в рамках «холодної війни», що закінчилася поразкою Радянського Союзу, світової соціалістичної системи, викликав глобальні зміни на планеті. А вони, юнаки, свято вірили, що виконують обов’язок перед державою. Нам треба не осуджувати їх, а твердо засвоїти урок афганської війни, яка принесла багато крові, матерям – сліз і болю в серця рідних воїнів-інтернаціоналістів, щоб уберегти Україну від неправильних кроків, що втягують державу в збройні конфлікти.
У цей день маємо схилити голови перед світлою пам’яттю полеглих земляків, вшанувати тих, кому довелося воювати в чужих країнах, часто не за власним бажанням.
Вікторія КОЛЯДИЧ.