Георгій Борковський

Цікавим і неординарним був житель міста Георгій БОРКОВСЬКИЙ, якого товариші називали Жорж. Це досить інтелігентна людина. Навіть у похилому віці завжди елегантно одягнутий, життєрадісний, ніс веселий заряд бадьорості й оптимізму.

Цьому сприяло виховання священицької родини.
Народився Георгій Борковський у 1912 році в сім’ї духовенства. Батько йо¬го, Володимир Матвійович, був священиком, 1887 р.н., уродженець с. Ветли Любешівського району на Волині. Освіту отримав у Волинській духовній семінарії, після закінчення якої направили працювати на Рівнен¬щину. Служив у Городці, Стрільську, Доротичах, а в Рокитному був благочинним. Мама Марія Олександрівна, також зі священицької багатої родини Александро-вичів, народилась у с. Городець. Закінчила жіноче єпархіальне училище, що давало їй право бути регентом церковного хору. Свято берегли тут родинні традиції. Взяти хоча б сімейну реліквію - масивний золотий кишеньковий годин¬ник, який передавався у спадок від діда Володимира Борковського по материн¬ській лінії.
У 1914 році розпочалась Перша світова війна. Володимир Матвійович був військовим священиком російської армії. Після закінчення війни він привіз додому форму штабс-капітана, офіцерський наган і орден святої Анни, яким його наго¬родили за службу на Закавказькому фронті. Родинною реліквією стала привезена з фронту фотокартка, де зображений урочистий молебень, який о. Володимир відправляв на честь взяття російськими військами турецького міста Ерзерун.
Георгій Борковський із теплотою згадує дитинство, проведене в на¬шому місті. Батьки подарували йому дитячий велосипед, що на той час було рідкістю. Але через деякий час він зіпсувався й довелось дуже довго шукати майстра, який зміг би його полагодити. З раннього дитинства захоплювався зброєю. На вул. Рицарській (тепер вул. Миру) працював магазин, в якому була велика кіль¬кість звичайної та мисливської зброї різних систем. Її можна було купити за спеціальним дозволом поліції. Хлопчик разом із батьком часто заходили туди. Там у подарунок йому придбали невеличку рушницю системи «Фльовер», якою дуже пишався. Коли Георгію виповнилось 8 років, стало питання про подальшу освіту. Батько хотів, щоб ішов його стопами. Тому й повезли поступати в Житомирське духовне училище. Та через те, що не мав музикального слуху, його не прийняли. Тяга до навчання в хлопця була надзвичайно велика, тож віддали навчатись у Брестську російську гімназію. Роки, проведені там, згадував із теплотою. Більшість викладачів були біженцями з радянської Росії, які працювали в інститутах і гімназії. Рівень викладання був досить високим. Взяти хоча б до прикладу вчителя словесності Петручика, який уже тоді розпові¬дав їм про принцип психоаналізу віденського професора Зігмунда Фрейда, про вчення якого знали одиниці. А таких ерудованих вчителів працювало багато.
Швидко пройшли роки й настав час здавати матуру (польський державний іспит), який не всім вдавалося скласти з першого разу, адже тільки після нього гімназист міг стати студентом будь-якого польського інституту. Георгій склав матуру теж не відразу. Готуючись, у Сарнах займався улюбленою справою - бджільництвом, заробляю¬чи цим кошти. Коли матуру здав, вступив на теологічний факультет Варшавського університету. Багато цікавого розповідав про життя у Варшаві в 30-і роки XX ст., де жив у гуртожитку на вул. Нерутовича. Студентські роки згадував впродовж усього життя. З почуттям гумору розповідав випадок, коли під час слухання передачі з детекторного приймача в антену вдарила блискавка. Дивом залишився неушкодженим.
У той час до Варшави завітав відомий російський актор Федір Шаляпін. Студе¬нти-земляки, прийшли до нього з проханням пропустити безкоштовно на оперу Модеста Мусоргського «Борис Годунов». Шаляпін лише розвів руками. «Хлопці! Я дуже радий зустрічі з вами, але нічим допомогти не можу. У мене підписаний контракт, і я не маю права втручатись у діяльність Варшавської опери». Тоді зібрали останні кошти, купили найдешевші квитки «на галерці», але все ж слухали чудове виконання славетного співака.
Кожен курс університету Георгій закінчував за два роки. Один з яким заробляв гроші, а другий - навчався, адже плата за навчання та проживання була досить високою. У Варшаві юнак познайомився зі студенткою з Білорусі. Між ними виникло палке кохання. Вже мали намір одружитися, та вересневі події 1939 року перекреслили ці плани. Георгій опинився в Сарнах, де вже встановилась радянська влада, а його наречена - у Варшаві, що була під німцями. Довгий час шукав її, але навіть рідні не знали, де вона. Георгій зробив висновок: мабуть, дівчина загинула в перші дні війни під час німецьких бомбардувань і її похоронили невпізнаною. Сумуючи за нареченою, ще довго залишався неодруже¬ним. Лише в 1952 році поєднав долю з Ноною Капітонюк, яка працювала в Сарнах фармацевтом. Незабаром у них народився син.
Трагічно склалась доля молодших братів Георгія - Михайла й Дмитра. Обидва також навчалися в інституті у Львові. У 1941 році працівники НКВС заарештували Дмитра за антирадянські вислови. Всі спроби родичів навести довідки про його подальшу долю успіху не дали. Його вивезли в сибірські табори. Після війни знайшлися люди, які його там бачили. Шанс врятуватись міг дати запис у польську Армію Людову, але він його не використав. Там, у таборах, він і загинув. Михайло в післявоєнні роки навчався також в одному зі Львівських інститутів. У 1949 році його також заарештували. Георгій Володимирович терміново виїхав у Львів шукати брата. Обійшовши всі відділки НКВС, таки знайшов його сліди. Поспілкувавшись зі слідчим, який вів справу, з’ясував, що Ми¬хайла арештували за те, що серед хористів церкви, де він співав, висловлю¬вався проти створення колгоспів. За це й ув’язнили на 25 років. Визволився з тюрми лише після смерті Сталіна з фізично й психічно підірваним здоров’ям, тож незабаром помер. Тяжкою була старість о. Володимира з дружиною. Втративши двох синів, ма¬тушку розбив параліч. Сім років Володимир Матвійович доглядав за лежачою паралізованою дружиною, яка відійшла у вічність, залишивши його в смутку й самотності. Помер о. Володимир у 1964 році.
Георгій Борковський згадував, як у вересні 1939 року в Сарнах зустрічали радянські війська. Одягнувшись у новий варшавський костюм, капелюх, при краватці, сів на велосипед і поїхав назустріч з червоноармійцями на околицю Сарн. У кишенях були пачки цигарок, якими хотів пригостити військових. Невдовзі вони з’явились на горизонті. В очі кинулася різниця в одязі солдатів і вишу¬кано одягнутим Борковським. Незважаючи на це, Георгій з великим піднесенням кинувся до них, пригощаючи цигарками. Адже червоноармійці на той час курили махорку, загортаючи її в старі газети. Тут у груди йому ввіткнулось кілька багнетів гвинтівок. Він почув голос командира: «Не підходь!». Побачивши, що контакт не склався, сівши на вело¬сипед, повернувся додому.
З незакінченою вищою освітою з 1939 по 1941 рік Георгій Володимирович працював учителем в одному із сіл району. З початком війни, внаслідок певних обставин, залишився в місті, трудився у лісовому господарстві,а в післявоєнний час все-таки закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Після визволення Сарн від німецько-фашистсь¬ких загарбників його залишили працювати на відбудові народного господарства. Потім знову перейшов у лісове господарство. Та зарплата там була мізерною, тому два останні роки перед виходом на заслужений відпочинок влаштувався в Катеринівську установу, заробляючи більшу пенсію.
Старожили міста пам’ятають цього інтелігентного, привітного, гарно одягнено¬го чоловіка, який був легким у спілкуванні, любив поділитись новинами й завжди в потрібний момент прийти на допомогу. Як пам’ять про цю чудову родину, в експозиції музею є фотоальбом Володи¬мира Борковського - випускника 84 випуску Волинської духовної семінарії, родинні світлини та речі домашнього вжитку.
Раїса ТИШКЕВИЧ, Олег ПАНЬКО