Опубліковано СН
Є казка про всевидюще око. З його допомогою можна було бачити все, що твориться в будь-якій частині землі.
Захоче його власник підглянути за життям у якомусь селі чи містечку – і воно покаже сплетіння доріг, людей, що ними крокують, червоні дахи будинків, виструнчений дим із комина, діток, що граються у квача… Давно придумали цю історію і в ній проглядається прагнення людей бути в курсі важливих світових подій. Але не тільки звичайна цікавість спонукала поглиблювати свої знання про все, що відбувається навколо, в цьому була й гостра необхідність. Хіба могли купці успішно вести торгівлю з іншими країнами, не знаючи, куди й які товари краще завозити? Військовим потрібні були відомості про територію, де живе їх супротивник, про склад і озброєння армії. А вчені цікавилися успіхами іноземних колег, щоб удосконалювати власні теореми, закони чи винаходи.
Трішки історії
Та в далекі історичні часи не було такого засобу, який допомагав би одержувати потрібну інформацію. Тому люди й винайшли газету. Але до того, як стати такою, якою її знаємо, вона пройшла свій шлях еволюції. Її попередником традиційно вважають новинні повідомлення, що розповсюджувалися в Стародавньому Римі про події, що відбулися в місті. Переписували від руки сувої під назвою Acta diurna populi romani («Щоденні справи римського народу»), вивішували на площах і доставляли політикам чи просто знатним городянам. Римські газети представляли собою дерев’яні дощечки, на яких записували хроніку подій. Новинні зведення, зазвичай, мали неофіційний характер, поки Юлій Цезар не розпорядився в обов’язковому порядку поширювати звіти про засідання сенату, доповіді полководців і послання правителів сусідніх держав.
Першою у світі друкованою газетою став «Столичний вісник», який почав виходити в Китаї у VIII столітті. У ній поміщали укази імператора та повідомлення про найважливіші події. Газети друкували з дощок, на яких вирізали ієрогліфи, покривали тушшю і робили відбитки. Ця технологія була вкрай незручною, оскільки дошка від частого покривання фарбою швидко ставала непридатною.
Упродовж наступних століть у газетах мало що змінилося: аж до винаходу в Німеччині у 1450-х роках Йоганном Гутенбергом друкарського верстата, що дозволяв розмножувати текст і зображення, не вдаючись до послуг переписувачів, газети (які представляли собою все ті ж переписані від руки сувої) залишалися досить дорогим атрибутом життя високопоставлених чиновників чи багатих торговців. Свій сучасний вигляд вони почали набувати в XVI столітті. Тоді й стала звичною сама назва «газета» — за найменуванням дрібної італійської монети gazzetta, яку, зазвичай, сплачували за рукописний листок новин у Венеції. Вважається, що саме в цьому місті утворили перші бюро зі збору інформації — прообрази інформаційних агентств — і виникла професія «письменників новин».
До числа перших газет прийнято відносити «La Gazette», яка видавалася з 30 травня 1631 року у Франції. Тираж її налічував майже 1200 примірників, а видавцем став, отримавши у 1630 році патент на поширення новин на території Франції, дворянин Теофраст Ренодо. Політичне значення «La Gazette» було настільки велике, що деякі повідомлення в неї писали особисто король Франції Людовик XIII, а також кардинал Рішельє. Значення «La Gazette» для розвитку цього типу засобів масової інформації стало особливо великим ще й тому, що там почали розміщувати платну рекламу. У 1657 році одна з англійських газет опублікувала першу рекламну пропозицію, незабаром король Карл II розмістив приватне оголошення про зникнення улюбленої собаки, а через півстоліття Даніель Дефо поклав початок політичній журналістиці, заснувавши тижневик «Огляд державних справ».
Роком народження європейської газетної періодики вважається 1609 (хоча деякі дослідники називають 1605). Місцем її появи стала Німеччина. Газету, що починалася словами «Relation: Aller Furnemmen», надрукували в січні 1609 у вільному імперському місті Страсбург, і в ній помістили новини з Кельна, Антверпена, Риму, Венеції, Відня і Праги. Редактором-видавцем цього тижневика був друкар Йоганн Каролюс, який раніше займався складанням рукописних листків новин.
Преса ж в Україні зародилася пізніше, ніж в інших частинах світу, бо так склалися історичні події. Роздробленість, пригноблення з боку держав-загарбниць відобразилися на розвиткові періодики. Тому перший часопис українською мовою почав виходити в Галичині аж 15 травня 1848 року. Була це «Зоря Галицька» — орган «Головної Руської Ради», що правила тоді за провідну організацію для всіх українських земель Австрії. Серед співробітників «Зорі Галицької» були найвизначніші політичні й культурні діячі Австрійської імперії. У цьому часописі містилися також деякі твори М. Шашкевича та Є. Гребінки. «Зоря Галицька» виходила впродовж 10 років (останнє число з’явилося 9 березня 1857 року). Спочатку свого існування (1848—1852) вона мала переважно політичний характер, пізніше була присвячена «літературі, забаві й господарству». Першим видавцем і редактором «Зорі Галицької» був А. Швецький, а з 64-го числа (1850) видання часопису перебрав Львівський Ставропігійський інститут. У 1856 р. воно знову опинилася в приватних руках. За весь час свого існування «Зоря Галицька» перемінила шість редакторів, причому дехто з них обіймав посаду по декілька разів. Така часта зміна керівництва відбивалася не тільки на напрямі, а навіть і на мові часопису. Спочатку «Зоря Галицька» виходила українською народною мовою і в народницькому дусі, з середини 1851 року (за редагування І. Гушалевича) стала виразно москвофільською. Потім ще кілька разів поміняла напрям (з народницького на москвофільський і навпаки). Це дуже зле відобразилося як на розвитку видання, так і на ставленні до нього суспільства: кількість передплатників зменшувалася. У 1857 році її передплатили менше 100 осіб, внаслідок чого занепав і сам часопис.
Трагічний початок
«Народ без газети, то чоловік без очей, то птах без крил, то риба без води, то тіло без душі» – це слова отця Грушки, першого редактора і засновника вільної американської газети української діаспори «Свобода», яку почали видавати з 15 вересня 1893 року до сьогодні. Саме з цим виданням варто проводити паралелі при порівнянні з періодикою, яка виходила в Україні від початку її зародження, під час різних історичних подій і в роки панування на нашій землі не українців. Ця газета є унікальною у плані вивчення історії Батьківщини, бо в Америці цензура не торкнулася українських редакторів і журналістів, і вона висвітлювала істинну реальність. Голодомори в Україні, репресії, пригноблення українського друкованого слова… Безліч неправомірних і антигуманістичних дій проти українського народу – про все це розповідала «Свобода».
Преса ж, що була в Україні, далека від такої журналістики. На її сторінках у добу комунізму можна прочитати інформацію типову для тих часів. Таких початків сягає й наша газета «Сарненські новини». Створили її з метою пропагування комуністичних ідеалів. На відміну від того, чому вчила вільна преса: «просвіщати руський народ, боронити його честь від ворожих нападів, вказати дорогу до поступу, до цивілізацій, до добробуту». «Сарненські новини» теж еволюціонували. Почали вони із «Зірки», згодом трансформувалися у «Червоний шлях», «Радянський шлях», «Будівник комунізму», а, коли комунізм так і не побудували, стало видання таким, яким є зараз. Коли газету перейменовували востаннє, то навіть звернулися за допомогою до читачів. Думали про «Вісник Сарненщини», та тих вісників тоді стільки розжилося, що вирішили взяти назву, схожу до популярної інтернаціональної газети «Московські новини», з надією, що з часом видання стане таким же глобальним і впливовим. Певним чином цим і напророкували «Сарненським новинам» успіх.
Першим редактором газети був Георгій Залога. Заснували «Сарненські новини» у 1939 році, а уже у 1945 її очільник помер під час виконання службових обов’язків. Багато мовлять люди про справжніх убивць журналіста. Відомо, що по закінченню війни в Україні розпочиналося мирне життя і створювали колективні господарства. Георгій Александрович, за деякими даними, був уповноваженим райвиконкому партії на території певних сільських рад. У день трагічної події з ним попросилася поїхати селами дружина відповідального секретаря газети Павла Чеберяка Галина Данько, яка працювала коректором у виданні. Попрямували вони на збори в Яринівку в супроводі так званих ястребків, тобто спеціальних бійців, яких називали очима і вухами НКВД. Там мали обговорити питання вступу до колгоспу. Час був неспокійний, дехто протестував проти тодішньої влади, вбивали голів колгоспів та й інших людей, дотичних до цієї справи. Георгій Залога і Галина Данько ходили із хати в хату й цікавилися як люди сприймають створення колективних господарств і запрошували на збори. І в одному із дворів їх убили. Неозброєних, вони не чинили опору, до того ж, це не була якась перестрілка. Вбивці скористалися з відсутності ястребків, які в той час перебували в іншому місці. Великим жалем є те, що про життя Георгія Залоги дуже мало інформації. Сам він уродженець землі Запорізької і яким чином опинився тут і як почав свою професійну діяльність - не відомо. Після смерті редактора ніхто з його рідних так і не приїздив провідати могилу і не намагався щось дізнатися про свого родича.
Коли об’єднали Сарни й Доротичі, то з’ясували, що в них є спільна назва вулиці – Свердлова. За клопотанням редакційного колективу саме їхній провулок, а не доротицький, перейменували, й саме на честь Георгія Залоги. І у 1989 році відкрили меморіальну дошку, де були такі слова: «Вулиця носить ім’я редактора газети Георгія Олександровича Залоги, який загинув у лютому 1945 року від рук українських буржуазних націоналістів». Таке формулювання після 2000 року змінили. На новій дошці написали «загинув під час виконання службових обов’язків», що відповідає істині.
Гортаючи сторінки…
Цікаво зараз погортати архіви газети. Адже на своїх сторінках вона хранить історію. Наприклад, у школі і в інституті розповідали, що після перемоги у Другій Світовій війні Сталін під час параду на честь цієї події залишив Червону площу і за подальшим його розпорядженням радянський народ не святкував 9 травня. Бо в планах вождя-убивці мільйонів було завоювати увесь світ. Тому він і змовився з Гітлером: поділити планету навпіл. Але кожен насправді бажав підкорити всі країни. Німці випередили Сталіна, дату нападу Гітлер визначив для себе раніше, ніж комуністичний вождь. Війна Німеччини з Радянським Союзом стала несподіванкою для Сталіна і великим розчаруванням. Перемога не принесла йому радості, бо була це не перемога над поневоленими народами, а перемога заради захисту, заради життя. Гортаючи сторінки газети часів головування Сталіна, неможливо віднайти жодної згадки про 9 травня. Тільки вже після його смерті видання почало подавати інформацію про це свято. Тож як чудово підтверджуються слова істориків завдяки періодиці. Та й у «Сарненських новинах» тих часів можна прочитати статті про «великий російський народ», який називали «провідною нацією серед інших народів». А ми ж, як завжди, були тільки малоросами. Тепер такі матеріали є спонукою для того, щоб любити свою Батьківщину ще більше, захищати її культуру, мову і все багатство, яке міститься на її просторах. Ці статті є підтвердженням пригноблення, яке терпіли українці і, яке й змусило їх одними з перших виступити проти цього ж «великого російського народу».
«Сарненські новини» ж дев’яностих років привертають увагу частим виходом «Гарячих припарок від тітки Одарки». Це й не дивно. Часи пережили такі. Уже можна було говорити про проблеми більше, почалося незалежне життя. В країні панував безпорядок: ні купити щось, ні продати, ні світла, ні тепла… Ось тітка Одарка в обличчі дописувачів намагалася вирішувати проблеми з допомогою друкованого слова. Зараз же мешканка «Сарненських новин» з’являється тут уже рідше. Чи то тому, що краще жити стало, чи то… Вона не скаже, бо така вже та тітка Одарка. Хоча полюбляла ця жіночка приходити в гості до читачів ще в роки комуністичного режиму, часто її зустрічали і в шістдесятих.
Хтось колись ображався на газету, для когось вона була і є порадницею, а комусь допомогла вирішити проблему. Та не для цього її створили. Бо ж усе насправді почалося задля пропаганди, але закінчилося і продовжується незалежною «районкою», яка двічі в Україні визнавалася кращою місцевою газетою. «Сарненські новини» вже перейшли межу 10-тисячного номера, який засвідчує великі старання тих людей, які допомогли виданню дійти до цього круглого числа. І буде ще й одинадцятитисячний і еннобагатокількісний, доки житиме наснага в серцях сарненських журналістів і доки не зникне бажання читачів гортати її сторінки. Вона ж бо й далі намагатиметься бути всевидющим оком Сарненського краю.
Антоніна КОРЕНЬ.