Опубліковано СН
Автор фото Едуард Колядич.
З–поміж найбільших зимових свят у давнину чи не найвеселішим і найочікуванішим було 13 грудня – празник Андрія Первозванного.
За українською традицією сільська молодь збиралася в одній хаті, на так званих великих вечорницях, влаштовуючи там усілякі забави та гульбища. Хоча Андрій Первозванний – християнський святий, але народні звичаї та обряди мають древніше, дохристиянське походження, звідти ж і ворожіння, що були популярні серед молоді. До того ж, враховуючи, що андріївські вечорниці припадали на період Пилипівського посту, духовенство всіляко намагалося зупинити цю позацерковну звичку. Звичайно, згодом ці обряди молодь використовувала, щоб порозважатися.
Щоб донести до нинішнього підростаючого покоління звичаї наших пращурів, у Сарненській загальноосвітній школі № 4 І-ІІІ ступенів традиційно в цей день організовують свято «Андріївські вечорниці». Цьогоріч стала свідком веселого й запального дійства. У затишному кабінеті народознавства, прикрашеному в українському стилі, тобто у вигляді селянської хати: піч, рогачі, накритий скатертиною стіл, а на ньому макітра, свічник, хліб, глечики, стіни, на яких вишивані рушники, тин. Одно слово, є всі атрибути вжитку наших дідів і прадідів. Отож, переступивши поріг кімнати, ніби поринаєш у ті далекі роки. Тим часом школярі, педагоги та гості розташувались на зручних стільцях в очікуванні цікавої вистави.
Зазвичай вечорниці відбуваються в оселі шанованої на селі жінки, якій довіряли наглядати за молоддю. Тож першою перед присутніми з’явилась господня в народному одязі, зав'язана хустиною. Із цією роллю неперевершено справилася талановита й творча Катерина Симончук (лауреат обласного конкурсу читців-декламаторів поезії Тараса Шевченка). Як відомо, ще до заходу сонця в хатині збиралися дівчата, аби встигнути до приходу хлопців приготувати спільну вечерю і, найголовніше, спекти калиту – круглу пшеничну паляницю з отвором посередині чи збоку.
Під тихесенький спів газдині в зал завітали українські красуні в національному вбранні з чарівними посмішками: Катерина Кузьмич, Алла Тихомирова (виступила ще в особі Уляни), Юлія та Лілія Філончук, Ірина Мартинюк, Альона Токарчук, Наталія Любарщук, Ольга Вербицька. Привітавши хазяйку з калитою, попросилися до неї на вечорниці. І розпочали символічне запалювання печі, місили тісто, складали дрова хрест-навхрест, бо це, як виявляється, дуже важливо, саджали калиту в розжарену піч і ставили кашу, ліпили вареники. І в очікуванні, поки все зготується, співали народні пісні.
Затим, як і годиться, до сценічного гурту приєдналися хлопці: Роман Грушин (старший), Олександр Капран, Денис Плис, Іван Котяй (козак). Упродовж тривалого часу дівчата з парубками жартували, співали й веселили глядачів. А потім господиня сповістила, що до них на вечорниці завітав Стецько - Артур Фесовець, який також прекрасно справився з роллю, подарувавши всім декілька хвилин сміху та веселощів.
Звичайно ж, були тут і Калетинський, і Коцюбинський, «невигадані історії», а ще танок «Дощик», постановку якого розробляли самі герої інсценізації. Згодом господиня нагадала дівчатам, що саме на Андрія ворожать, аби взнати, хто першою вийде заміж, як зватимуть судженого. Тож коли хлопці пішли в справах, юнки виконали дію ворожіння, приказуючи:
Калитою радіємо, конопельки сіємо,
Сонце до заходу, а коноплі до сходу.
Конопельки сіємо, граблями волочимо,
Бо ми заміж хочемо.
Дай Боже знайти, з ким життя мати.
Андрію, Андрію, я на тебе коноплі сію.
Спідницею волочу - заміж вийти хочу.
Потім україночки з козаками, дотримуючи сценарію, відтворили декілька способів гадання, перенесення тину й ін. Аж тут із-за тину почули голос півня, що значило - час завершувати вечорниці. Тож хлопці й дівчата подякували газдині за гостинність, науку, материнську увагу й повагу та за те, що гарно погуляли, повеселилися, а вона, натомість, за те, що завітали на вечорниці:
- Хай вам Бог помагає! Ідіть здорові та не робіть багато збитків, дівчат не лякайте, старих не зобижайте.
Й з українською піснею під бурхливі оплески, що супроводжували увесь спектакль, артисти залишили кімнату.
Підтримуючи школярів у таких дійствах, проведенні обрядів, тим самим відроджуємо й оберігаємо народні звичаї, формуємо відчуття краси рідної мови, закладаємо в дітей бажання робити добре й мудре. У Сарненській ЗОШ № 4 цим переймаються безпосередньо, на чолі з директором Тетяною Василенко, організатори свята Надія Клевака, заступник директора з виховної роботи, вчитель музики Олена Кириченко, а також увесь педагогічний колектив. Як повідала Тетяна Марківна, наша нація має свої звичаї, що накопичувалися багато століть і освячені віками. Отже, в планах мають і надалі доповнювати кабінет народознавства, зокрема ще більшим тином і відтворенням важливого атрибуту оселі справжнього українця - покутя. До всього, в школі з 5 по 8 класи учні вивчають курс народознавства. Напередодні цього заходу в закладі для учнівського та педагогічного колективів учасники драмгуртка, що там діє, показали виставу «Мартин Боруля», після огляду якої всі розходилися в гарному настрої, а багато школярів захотіли також відвідувати цей гурток. А ще дирекція задоволена тісною співпрацею з адміністраціями районного Будинку культури та Будинку дітей і молоді. Адже, хоч дехто з учнів і приніс з дому колишній український одяг, але іншим узяли його саме в РБК і БДМ. Ця співпраця йде всім тільки на користь. Батьки також радіють цим звершенням. І на знак шани зібрали кошти та подарували закладові системний блок зі спеціальним програмуванням, що блокує всі соціальні мережі. Тож під час уроків школярі пізнаватимуть із Інтернету тільки потрібні навчальні програми, а не снуватимуть брудним павутинням!
Наші пращури почали творити духовну культуру дуже давно. Згодом староукраїнські традиції тісно сплелися з християнськими: тепер не уявляємо Різдва без куті — символу врожаю, Великодня без писанки - символу життя, а Святої Трійці без клечання - зеленого зілля. Звичаї народу — це те, за чим його розпізнають, а у світі існує повір'я: «Той, хто забув звичай батьків, карається людьми й Богом. Він блукає світом, як блудний син, і ніде не може знайти притулку, бо він загублений для свого народу».
Вікторія КОЛЯДИЧ.