Опубліковано СН
Автор фото Едуард КОЛЯДИЧ.
10 квітня 1987-го запам’яталося колишньому водієві ПМК-129 Анатолію ЛУКОВЦЮ на все життя. У цей день, уже майже рік після катастрофи на ЧАЕС, ще продовжувалася ліквідація її наслідків. Чимало сарненців із багатьох трудових колективів за покликом громадянського обов’язку та серця побували на зраненій розгнузданим атомом території, доклавши неабияких зусиль, аби згорнути руйнацію, втамувати стихію.
Та цього було замало. Ліквідаційні роботи, набираючи розмаху, вимагали нового поповнення, адже довго там працювати було неможливо, давали знати непізнані підступні бери.
10 квітня Анатолій зі своїм УАЗ-452 ЛЕК примчав у Іванково в підпорядкування Міністерства водного господарства. Тримаючи легковик у зразковому стані, відразу потрапив у поле зору керівництва: «За потребами перевозити лиш урядові комісії». Перевозити то перевозити. З першого дня роздивився довкілля. Жахнувся. Луковцю доводилося бути п’ять років тому у відрядженні в Чорнобилі, в Прип’яті. Гарне та затишне містечко атомників перетворилося на Богом забуту пустку. Чорний ліс, гавкіт покинутих переляканих собак, розчахнуті розбиті вікна, двері в будинках. А з люду тільки приїжджі робітники, спеціалісти в «афганських», захисного кольору, робах. Не відрізнити високого посадовця від рядового працівника – всі одягнуті однаково, заклопотані з «пелюстками» на обличчі, але сповнені прагнення якнайшвидше справитися з поставленими завданнями.
В Іванково набирало обертів будівництво житла для переселенців із чорнобильської зони. Анатолій бачив, як тяжко трудилися будівельники. Вони знали про загрозу радіаційного опромінення, про можливість тяжких наслідків, але виконували доручену роботу до останнього, тому що рятували свою землю від небувалої біди, а коли втомлювалися, відпочивши, знову приступали до риття котлованів, піднімалися на риштування… Представники урядових комісій, яких возив Луковець, не могли пред’явити жодних претензій.
Доводилося під’їжджати з журналістами й до зруйнованого реактора, якого «одягали» в скафандр. «Сміливі вони люди», - зізнався Анатолій. Повертаючись звідти, легковик піддавали дезактивації, замірюючи рівень радіації в кожного, хто побував у забороненій 30-кілометровій зоні. З чистим УАЗиком підрулював до бараків, де жили відкомандировані, й мав змогу відпочити. Думками летів додому, де залишились дружина з синочками. Та ні-ні й вони, думки, знову повертались до аварії на ЧЕАС – однієї з найбільших техногенних катастроф людства. І наслідки її, хоч як їх применшували, страшні: заражена радіоактивними елементами земля, погіршення стану здоров’я співвітчизників, а відтак і скорочення середнього віку життя. Переконався в цьому й Анатолій Луковець. Далися взнаки 25 днів у Чорнобильській зоні. Що не день, то відчував, як «тануть» сили, як болісно дошкуляє недуга. Змушений був звернутися в Київський онкодиспансер, де винесли вердикт: необхідна операція. Змушений був погодитися. Коли прийшов до тями, побачив, яка за вікном краса, яке чисте повітря, взагалі, яке чудове життя, попри негаразди. Він знає ціну неймовірним труднощам, випробуванням. І як боляче інвалідові Анатолію Луковцю за мізерні пільги, ріжуть слух постійні скорочення, які розхитують надію на краще життя всім, хто мешкає на радіоактивно забруднених територіях. «Жорстоко й незаслужено нас переслідує радіація, про яку нагадують тільки 26 квітня і 14 грудня журливі, жалісливі дзвони пам’яті про тих, хто власним життям і здоров’ям заплатив, аби приборкати «мирний» атом, що вирвався з-під контролю», - говорить Анатолій Луковець.
Більшість людей поступово почала звикати до особливого статусу мічених атомом, перестала перейматися необхідністю радіологічного контролю продуктів харчування, як у перші роки після аварії. «Можливо, це на краще, бо дуже важко жити з таким психологічним навантаженням, тривогою за прийдешнє», - приєднується до розмови Анатолій Кузьмич, недавній голова районної громадської організації «Союз-Чорнобиль». До слова, обидва Анатолії, як і чимало їх чорнобильських побратимів, часто зустрічаються: об’єднав той дух, що витав навколо ЧАЕС. Отже учасники періоду лихоліття 1986-го нічого не забули.
Раїса БРИЧКОВА.