Опубліковано СН
Автор фото Едуард Колядич.
Голодомор 1932–1933 років в Україні заподіяв смерть мільйонам хліборобів. Від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше, ніж за роки Першої світової та громадянської воєн…
Факт штучного й цілеспрямованого голодомору офіційно заперечувала влада колишнього СРСР упродовж багатьох десятиліть. Тільки за кордоном проводили наукові дослідження, публікували праці та художні твори. Вже після проголошення Незалежності України ця тема стала відкритою. Щоправда через тривале замовчування страшної правди ні українці, ні світова громадськість не мають достовірної інформації про трагедію, масштаби скоєного злочину, його причини й наслідки. Відомо, що одна з його причин - втілення в життя ідеї колективізації та розкуркулення - призвела до знищення вікових традицій українського села, зруйнування господарського устрою. Фактично, можна сказати, голодомор розпочався ще з 1921 року, коли поетапно перед селянами щороку збільшували непомірковану норму здачі продовольства, трудодні й ін. У 1932–1933 роки – це, так би мовити, пік голокосту. Але не варто забувати й 1946–1947-і, коли також потрібно було виконувати накладену на родину норму здавання продовольства. Внаслідок цього із майже 20-мільйонного сільського населення країни працездатних колгоспників налічувалося тільки третина, а половина з них нічого не отримувала за заробленими трудоднями. До того ж, дві третини непрацездатних - діти, люди похилого віку, інваліди, яких узагалі не забезпечували з фондів колективних господарств. У випадку смерті робітника, зароблений ним на трудодні хліб родині не видавали… Звісно, вижити в таких умовах було майже не можливо. Та деяким землякам, які тоді були зовсім маленькими, батьківськими турботами й материнськими молитвами пощастило вижити. Що саме відбувалось у ті далекі чорні дні з читачами «Сарненських новин» діляться очевидці страхіття літнє подружжя Олена та Василь Бацани.
У час, коли країною вирувала голодна смерть, Василю виповнилося всього 6 років. Крім нього в родині ще було четверо малих діток. Тоді сім’я Василя Бацана проживала в селі Сидоровичі Іванківського району Київської області. Батьки всіляко намагалися дати малюкам хоч по крихті хлібця в день, та не завжди виходило. Рятувала родину корівка, всю іншу живність у них відібрали.
- Хоч був малим, та, коли підростав, неодноразово чув, що влада тоді зробила так, аби сусіди й односельці ворогували між собою. Адже в деяких родин у господарствах була хоч якась худоба чи птиця, а в інших забирали навіть будинки. Ось так і виникала зневага між земляками. За малесенький колосок здавали один одного робітникам-комуністам, які, у свою чергу, приходили й чинили розгром.
Родина Бацанів же намагалася допомагати всім, хто просив про це й натомість виручали і їх. Отак і виживали. При згадці про матусю щоки старенького зросили пекучі сльози. Пам’ятає й досі, як матінка, віддаючи дітям останнє, пухла від голоду. Ставала наче колода. Та хвала Богові не подолав її голод, врятувалась, а завдяки їй і вся родина. Не гребували тоді ні половою, ні бадиллям…
В Олени Никифорівни історія виявилася ще гіршою. Їй тоді виповнилося тільки-но три рочки, тому спогади виринають картинками. Вже коли підростала, а голод ще довго тривав у країні, почала розуміти, що то за кара. Й нині пам’ятає, як із братами й сестрами постійно просили в мами їсти… Їх родина мешкала в селі Карасиха Білогірського району Хмельницької області, мала велике господарство, хату, клуню, млин. Батьки надбали, оскільки в сім’ї росло семеро дітлахів. Тоді таких хазяїв називали куркулями, не рахували скільки діток у родині. Тож, мало що все забрали, то ще й розібрали будинок. І зосталися вони, як то кажуть, жити й рости під відкритим небом. Довгий час перебивались, як і де могли.
- Батьки та старші діти наймалися на роботу всюди, де розраховувались їжею. Платили по-різному: одні - цілу паляницю хліба, а дехто всього окраєць. От і нагодуй дев’ять душ шматочком, - розповідь Олени Бацан перервали непрохані сльози. – А ми все просили в мами їсти…
Дивлячись на муки малолітніх діток, односельці вирішили допомогти їм. Три місцевих столяри нашвидкуруч змайстрували халабудку, де сім’я могла хоча б переспати та сховатися від негоди. Так і перебивались. Досі пам’ятає смак гнилої картоплі та зілля в юшці, а ще мамині опухлі ноги, як бруски.
За декілька років навколо тимчасового житла звели будинок, а там потихеньку й знову обжилися господарством. Упродовж довгих років кожен двір мав віддавати державі відповідну кількість зерна, м’яса, яєць… Навіть на кожне плодове дерево на обійсті накладали норму здачі ягід і плодів.
- Добре пам’ятаю, як обривали вишні, - розповіла Олена Никифорівна. - Приміром, віддавши потрібну норму відер ягід, ті, що залишились, сушили, а потім продавали, а на виручені кошти купували продукти харчування або ж одяг, чи вимінювали.
Ось так тоді жилось нашим співвітчизникам. Це невимовно страшно, коли в село приїжджали бригади з 3–4 осіб, яким надали повноваження влаштовувати в селянських господарствах подвірні обшуки, вилучати не тільки збіжжя, а й усе продовольство, застосовувати натуральні штрафи в обсязі 15-місячної норми здавання м’яса. Вводили постанови на невідоме жодній системі судочинства покарання: занесення колгоспів, сіл або цілих районів на «чорну дошку». А люди, позбавлені всього їстівного, не маючи змоги втекти через загороджувальні пости, якими оточували таку територію, були приречені на голодну смерть. Отож, не отримуючи допомоги ззовні й не маючи можливості врятуватися на законних підставах, українці вимирали масово. При цьому, звітуючи в доповідях партійні лідери жодним словом не згадали, що внаслідок організації хлібозаготівель упродовж декількох місяців страшною смертю вимерла велика кількість сільського населення. Розповідь Василя Романовича та Олени Никифорівни, повірте, проймає до глибини. Аналізуючи ці події, на думку спадає тільки одне: спаси Господи нас від подібного лиха.
Нині держава сприяє розвитку історичної свідомості нації, визнання необхідності відновлення історичної справедливості, вшанування пам'яті мільйонів співвітчизників, які стали жертвами геноциду. 24 листопада на території України, а також у 32 країнах світу пройдуть пам'ятні заходи, присвячені Дню пам’яті жертв голодоморів. Запаливши свічку у своєму вікні, вшануємо священну пам’ять про загиблих у стражданнях співвітчизників, підтримавши акцію «Запали свічку пам'яті». Згадаймо також і тих, хто в роки геноциду рятував земляків від страшної смерті. Адже, коли вбивали голодом, поділитися хлібом - був подвиг, а долі цих людей нагадують нам, що героїзм можливий завжди.
Вікторія КОЛЯДИЧ.