Опубліковано СН
Пухли старі й малі, вимирали роди та села, назавжди зникали прізвища… Смерть чигала українською землею, не випускаючи з рук своєї кривавої коси.
Досить довго прикривали цю трагічну сторінку людської пам'яті. Та чи можна таке приховувати? Не недорід з'їдав людей, а тоталітарна сталінська система. 1933 року Україна була схожою на суцільну могилу… В село тоді весна повзла на ліктях, повзла по мертвих і живих…
Ще зовсім недавно міста нашої країни майоріли пам’ятниками комуністичним злочинцям, які штучно, ціленаправлено забрали життя в мільйонів ні в чому не винних людей. На той час у державі вже існував Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», але такі монументи продовжували втуплювати свій застиглий погляд у силуети перехожих. Ті, хто не змирився з цим фактом, знесли їх зі світу Божого і на купі цього непотрібного каменю зірвали злість за мертвих, живих і ненароджених земляків наших заморених голодом. Було соромно й до болю неприємно щодня, прямуючи в стіни рідного інституту, спотикатися поглядом об сіро-зеленаву голову більшовицького партійного діяча Станіслава Косіора – одного з організаторів голодомору в державі. І так же неприємно було дізнатися про те, що вулиця, де й досі стоїть моя альма-матер, названа на честь людини, яка стала одним із сіячів горя на українській землі. Згадаю про політиків, які дозволяли й дозволяють висловлювати думки в бік цієї трагічної сторінки історії народу, як до чогось такого, що не трапилося, що придумано. 10 млн. 63 тис. жертв – це не схоже на чиюсь хвору фантазію. І це лише за 1932-1933 роки. Чи ж не здригнеться серце, поглянувши хоч раз на дівчинку, яка стоїть у Києві біля Свічі пам’яті й своїми кістлявими рученятами обіймає колосок? Комусь таки й справді байдуже, бо любить Україну тільки до глибини кишені, а не до глибини свого серця.
Щороку запалюємо пам’ятну свічку на згадку про тих, хто став свідком пекла на землі, вшановуємо їх душі хвилиною мовчання, а ще й зронимо сльозу від розуміння того, що коїлося на Батьківщині. У Сарнах минулої п’ятниці відбувалося таке дійство біля монументу жертвам голодоморів. Струни душі несамовито зачіпали пісні, що тоді звучали. Пісні про правду голодної смерті.
На вікні свічі не задути,
Скарги і плачі досі чути –
Усе люди тямлять.
Досі жаль до сліз тих, що не впору
Їх потяв укіс Голодомору,
Тож, вічна їм пам'ять.
Перший заступник голови Сарненської райдержадміністрації Олексій Хомич відкрив траурний мітинг до Дня пам’яті жертв голодоморів і згодом представники влади разом із духовенством розповідали присутнім про історичні факти, які вражають своєю жорстокістю й бездушністю. Зі словами скорботи виступили голова районної ради Микола Драганчук, мер міста Сарни Сергій Євтушок, настоятель храму Почаївської ікони Божої Матері УАПЦ отець Юрій і секретар Сарненсько-Поліської єпархії, архімандрит Феофан, який зізнався, що ця трагедія торкнулася і його сім’ї. Ще й зараз жива його хрещена мама, яка пережила дні голоду. Кілька людей з його родини постраждали й унаслідок сталінських репресій. Спроба побудувати рай на землі без Бога закінчилася поразкою. Ті, хто творив зло, потім же самі й пожинали його плоди. Душі померлих перебувають у вічності, тому вони потребують нашої пам’яті, нашої молитви… Закон про 5 колосків згадав отець Юрій. Ця постанова, згідно з інформацією МЗС України, була власноруч написана Сталіним. Закон передбачав як захід судової репресії за розкрадання колгоспного й кооперативного майна «розстріл із конфіскацією всього майна і з заміною за пом'якшуючих обставин позбавленням свободи на термін не нижче 10 років з конфіскацією всього майна». Амністія в цих випадках заборонялась. На літо 1933 року за цим законом засудили 150 тисяч осіб. Зокрема арештовували дітей, які намагалися знайти хоч якусь їжу. Багато людей покинули цей світ лише тому, що були українцями. І маємо пам’ятати про це, як євреї пам’ятають про свій голокост. Виступ отець Юрій закінчив поетичними рядками, які присвятив полеглим у бою з голодом:
П’ять колосків стоять перед очима.
Символ життя символізує смерть.
Земля родюча стала, мов могила,
Наповнена людською плоттю вщерть.
Убивства, суди, заслання, самогубства, канібалізм, страждання, божевілля… За що? Та так. Нізащо. Просто. Без вини.
Антоніна КОРЕНЬ.
Фото автора.