Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Люди часто поділяють своє життя на чорні й білі смуги. Радісні, світлі, добрі його моменти пролітають так швидко, що не встигаєш насолодитися довгоочікуваною миттю щастя.
А коли приходять проблеми й біда стукає непроханим гостем у вікно, здається, зупиняється годинник і секунди тягнуться, мов нескінченна вічність. А реальність видається похмурою, сірою, буденною. Та навіть у складні часи нас оточує денне світло, а на довгі темні смуги падає, виграючи різними відтінками, сонячне проміння. Й радісна усмішка дитини ніжним щемом приносить добро в наші душі. Набагато гірше тим, хто вічно живе в мороці сліпоти…
Такі думки не раз приходили мені в голову, коли випадково зустрічала людей, які ходять із білою паличкою або тримають когось за руку. Їхні рухи обмежені, й вони повинні бути постійно зосереджені. Ми переважно співчуваємо їм, жаліємо тих, хто не бачить від самого народження цей прекрасний Божий світ, своїх батьків, рідних, друзів. Вони вірять кожному нашому слову, всьому, про що їм розповідаємо.
Але нещодавно, після зустрічі з наймолодшою дитиною родини Крупинських із Чемерного Романом, змінила свою думку. Спочатку, під час благодійного марафону «Врятуй дитині життя», познайомилася з його батьком Павлом Леонідовичем, якому директор магазину «Robik Music» Микола Губеня передав гітару для сина. Підліток, який сприймає дивовижний кольоровий світ у нічній темряві, грає на баяні, клавішних, басгітарі, мріє стати професійним музикантом.
Романа побачила, коли він приїхав додому зі столиці, де навчається в школі-інтернаті імені Я.П. Батюка. Восьмикласник наділений не лише допитливим розумом, а й величезним прагненням до здобуття знань. Він брав участь у конкурсі на кращий літературний твір на тему: «Хто такий патріот України?». Написав: «Це той, хто дбає про свою країну, її народ, не покидає батьківщину в тяжку годину й не тікає за кордон». За що отримав, як нагороду, темно-синю футболку з написом «Патріот України». А ще любить фізкультуру, займається в спортивній секції, грає в баскетбол. Відчуваю вашу реакцію на останню фразу. Я також запитала, як він кидає м’яч у корзину. «А там прикріплений дзвіночок», - просто пояснив хлопчина. Вихованці інтернату беруть активну участь у фестивалі дітей із обмеженими фізичними можливостями «Повір у себе», змаганнях із шахів та шашок, спортивних олімпіадах.
У супроводі симфонічного оркестру
Розповів і про школу, де навчається й живе, про маленький клас, в якому 8 хлопчиків і дівчаток, що дружать між собою. Найголовніше для них – любов і увага, які осягають і відчувають. Тут є комп’ютерний клас, сенсорна кімната, зимовий сад, в якому діти доглядають за рослинами й навіть за пташками. Більшість випускників школи-інтернату вступає до вищих навчальних закладів. Звичайно, вони мають пільги при вступі, однак звикли покладатися лише на свої знання.
Цікаво знати, що школа-інтернат для сліпих і слабкозорих дітей названа на честь її видатного випускника, керівника Ніжинського підпілля, Героя Радянського Союзу (посмертно) Якова Батюка. Також незрячий, Яків Петрович проявив неймовірну мужність і героїзм у боротьбі з ворогом у роки Великої Вітчизняної війни. Сама ж історія навчального закладу почалася ще в 1884 році, коли його реорганізували з Київського училища сліпих (створеного під патронатом імператриці Марії Олександрівни). Нині сюди приймають дітей із гостротою зору 0-0,004 з 6–7 років (випускний клас - 12-й).
Спілкуючись із Романом, дізнаюсь про подію, що запала хлопцеві в душу, хоча й минуло з того часу понад три роки. Мова йде про благодійний концерт «Бачимо світ серцем», під час якого твори української та світової класичної музики виконували непрофесійні артисти – 300 юних музикантів із вадами зору в супроводі симфонічного оркестру. З нагоди Міжнародного дня захисту дітей і спільного проекту Міжнародних благодійних фондів «Україна-3000» і «Приятелі дітей» він відбувся в ДП «Український дім». А підготували його педагоги-волонтери Міжнародної благодійної організації «Music Camp International» під керівництвом Констанції Фортунато (США). Унікальна методика Фортунато дозволяє впродовж тижня навчати дітей, які не мають спеціальної музичної підготовки, хоровому співу та грі на музичних інструментах (тоді хлопчик грав на ударних). Тож ще раз переконалась: можливості кожної людини необмежені, незалежно від її фізичного стану.
А чи бачили ви коли-небудь, шановні читачі, як ланцюжком, поклавши одне одному руки на плечі, незрячі діти після концерту виходять із залу? Якщо так, то, напевне, розумієте тепер, що означає фраза «підставити плече другові». У темряві воно найнеобхідніше. Бо варто простягнути руку - й пітьма відійде. Вони не бачать одне одного, але відчувають невидимий зв’язок.
Магія дотику
Аби прочитати текст, нам достатньо лише пробігти його рядки очима. Вчимося також осягнути основний зміст, переглянувши його по діагоналі. У Романа та його друзів - усе інакше. Крапка, дві горизонтальні, три вертикальні… Тонкими ніжними дитячими пальчиками освоюють мистецтво, знайомляться з рослинним і тваринним світом, декламують поезію й промовляють прозу. Одно слово, усе, що ми бачимо й читаємо, для них воскресає лише з допомогою дотику до літер шрифту Брайля. І лише такі діти, як Роман, знають, наскільки втомлюються пальці, коли доводиться не лише писати й читати, а й пізнавати світ, що їх оточує. Навіть важко уявити, скільки праці треба їм докласти, аби створити коротеньку записку…
Педагоги інтернату на спеціальних уроках із орієнтування в просторі вдосконалюють їх мобільність, готують до самостійного життя в соціумі. Й не лише вчителі на заняттях. Тато Романа проводить їх також, коли син приїжджає додому. На базі навчального закладу працює музична школа з класу баяна, акордеона, гітари. Роман вчиться в ній уже третій рік. Окрім того, може відвідувати гуртки, що йому подобаються, навіть ліпити з глини. Загартуванню здоров’я сприяють спортивна база, кабінет лікувального масажу, вже названа сенсорна кімната, лікувальної фізкультури. У вільний час можна призвичаїтися працювати на спеціальному озвученому комп’ютері, а в шкільній бібліотеці є література з рельєфно-крапковим шрифтом, аудіокнижки. Коли Роман на вихідні залишається в Києві, разом з іншими учнями ходять на екскурсію. Так, нещодавно відвідали музей води. Педагогічний колектив спеціальної школи-інтернату № 5 докладає всіх зусиль, аби їхні вихованці, позбавлені зору, повірили в себе, свої можливості, відкрили в собі сили жити повноцінно.
Аби мої рідні були здорові...
Роман не знає, але відчуває, як усміхається мама, як його люблять старші сестра й брат. Юля, після закінчення Сарненського педколеджу, продовжує вчитися в Рівненському державному гуманітарному університеті й працює в Чемерненській ЗОШ І-ІІ ступенів. До речі, саме тоді, коли майбутній учитель грала на баяні в коледжі, вперше спробував приручити інструмент і Роман. Брат Олександр опановує спеціальність будівельника у ВПУ-22.
Щойно приїхали в Чемерне, назустріч вийшов Павло Леонідович, міцно стискаючи сина за руку. Роман біля батька почувався впевнено, як і в районному Будинку культури, куди приїхали, аби хлопчик пограв на баяні. Піднімаючись на другий поверх, тато попереджав, де була сходинка. Перебираючи клавіші й натискаючи кнопки, юнак зіграв декілька музичних творів, а на наше прохання - пісню «Ніч яка місячна...». Виконав свою улюблену - «Демобілізація». Йому подобається музика, котру не почуєш по радіо. Скажімо, група «Осколки», в яких жодна пісня в альбомі не схожа на попередню ні за стилем, ні настроєм. І, послухавши тільки одну з них, неможливо зробити висновок про творчість групи в цілому.
«Сліпота думки гірша за сліпоту очей», – навчає східна мудрість. Роман більше не запитує, як у дитинстві: «Тату, а чому я не бачу?». Слава Богові, він живий і змістовно живе, ділиться посмішкою, як промінчиком світла, з кожним, із ким спілкується.
Залишився позаду нескінченний перелік переїздів на лікування, опромінення. Попереду - батьківська віра в те, що їх наймолодший талановитий син стане дорослим, обере собі професію й зуміє прожити достойно, ніколи не забуваючи про тих, хто допомагав йому сприймати цей кольоровий світ у нічній темряві.
Незабаром прийде весна, на лісових галявинах розцвітуть перші весняні квіти, яких Роман Крупинський ніколи не бачив, як і всього іншого, від чого теплішає на серці. Але в цього хлопчика світло – зсередини. Він щиро просив передати ще раз велику подяку Миколі Губені за подарунок. А на моє запитання про його найбільше бажання відповів: «Хочу, аби всі мої рідні були здорові й у них усе було гаразд».
Марія КУЗЬМИЧ.