Опубліковано СН
Ось уже впродовж 20 літ Сарненська дитячо-юнацька спортивна школа є кузнею спортивних талантів краю.
Не одне покоління охочих до занять із багатьох видів пройшли вишкіл саме цього закладу, і той багаж, який почерпнули звідти, супроводжує все життя, додає наснаги, рішучості й упевненості у своїх силах у дні грядущому. Вихованці ДЮСШ з любов’ю й трепетом у душі запевняють, що кращого заняття в роки юності, аніж відвідини тренувань, заповзятих і безкомпромісних змагань на різних рівнях, годі було й шукати. Багато хто з них продовжив спортивну кар’єру, а для когось спорт став не тільки невід’ємною частиною буття, а й покликанням власної долі.
Майже все своє свідоме життя присвятив спорту й ось уже впродовж двадцяти років віддає його своїм вихованцям директор ДЮСШ «Колос» Василь ПІСТОЛЬ, з яким зустрілися напередодні ювілею, щоб поговорити про останні досягнення, перспективи на майбутнє й про робочі буденні дні закладу.
- Василю Вікторовичу, розкажіть, з чого все почалося. Чому саме Сарненський край став для Вас тим життєдайним джерелом, біля якого черпаєте вміння вкласти свою любов до спорту в серця дітлахів, які відвідують секції? Як, власне, для Вас спорт став штурвалом, біля якого стоїте впродовж стількох років?
- З самого дитинства захоплювався футболом, і вже тоді зрозумів, що спорт для мене буде не просто захопленням, а й справою всього життя. А народився я в Кіровоградській області в м. Новомиргород, і саме в п’ятому класі вперше зіграв на серйозному турнірі, який мав назву «Шкіряний м’яч». До цього наполегливо займався спочатку на уроках футболу, а згодом у спортивній секції. Ім’я першого тренера – Івана Кулініча - закарбувалося назавжди в моїй пам’яті. Саме з його добрих порад і настанов вдавалося досягати високих спортивних показників. Він був не просто тренером із великої літери, а й хорошим другом. Уже у восьмому класі на тому ж таки турнірі мене визнали найкращим півзахисником і відразу запросили в склад збірної області, яка в тому ж році на чемпіонаті України зайняла п’яте місце. Тоді вдалося показати не скажу, що найкращу гру, але пристойну. Мене помітили тренери збірної України, тож знову отримав запрошення, але цього разу захищати кольори головної команди країни. У 1972 році в складі юнацької збірної України виграли срібні медалі в чемпіонаті СРСР. Це було дуже високе й серйозне, як для мене, досягнення на спортивній арені. Наступного року став студентом факультету фізичного виховання Кіровоградського педагогічного інституту ім. Пушкіна. Після року навчання у ВНЗ вибороли звання чемпіонів України серед студентів у чемпіонаті «Буревісник». У цьому статусі представляли заклад на змаганнях у Ташкенті, де посіли третє місце. Відразу після цих змагань став гравцем кіровоградської «Зірки», яка виступала в ІІ лізі чемпіонату Радянського Союзу.
Тоді повністю віддавався улюбленій грі, але отримав серйозну травму. Граючи в Ялті зі львівськими «Карпатами», уже на п’ятій хвилині травмував коліно. Оперували в Москві, та страшна звістка, яку сповістили лікарі, розділила моє життя навпіл. Вердикт московських ескулапів змусив серйозно задуматись над спортивною кар’єрою. Вирішив: якщо не зможу далі грати у футбол, то обов’язково присвячу себе навчанню цьому виду спорту всіх бажаючих.
Після закінчення інституту в 1977 р. отримав направлення на Рівненщину. Так уперше познайомився з Поліссям, його красивими краєвидами й селом Карпилівка, де розпочав свій трудовий шлях на посаді вчителя фізичного виховання. Минуло трохи часу, і в Сарнах відкрили спортивну школу відділу освіти. Колишній голова районного спортивного комітету Григорій Цупріян запропонував стати тренером із футболу.
- Чому саме Вам, учителю фізичного виховання Карпилівської ЗОШ? Хіба ж знали в районі про Ваші досягнення на той час?
- Звісно, про мої спортивні результати ніхто тоді не згадувався, окрім кількох нових знайомих і друга, з яким разом навчались і приїхали в Карпилівку. У той час за направленнями на Сарненщину, як і в усі інші регіони, приїжджало багато педагогів. А запримітили, коли одного разу, прибувши з Карпилівки на вихідних у Сарни, прочитав афішу про фінальний поєдинок місцевого «Металіста» й «Случа» із Чудля. З друзями пішли подивитися гру. У другому таймі два футболісти з чудельської команди отримали травми, а замін більше в них не було. І колега запитав: «Може, з вас хтось уміє грати у футбол?». Я відповів, що трохи розуміюся в цьому виді спорту. Так і вийшов грати з найсильнішою і найтитулованішою командою в районі. «Случ» після першого тайму «горів» - 2:0, а в другій половині гри мені вдалося двома влучними ударами зрівняти рахунок. Та все ж, у підсумку програли – 3:2. Уже під час поєдинку першими мною зацікавились партнери з команди та суперники. Мовляв, звідкіля такий узявся? А вже після матчу - й спортивне керівництво району. Згодом голова райвиконкому Іван Тєрехов після співбесіди запропонував очолити ще й футбольний клуб «Маяк», який створили на базі того ж таки «Металіста». Відразу двічі підряд у 1980 та 1981 рр. зуміли стати чемпіонами області, представляли Сарни й на чемпіонаті України в аматорській лізі. А перед тим кілька сезонів грав за березнівський «Случ», у складі якого став бронзовим призером серед аматорів і чемпіоном України по «Колосу».
Пізніше тут знайшов свою долю. Одружився з Ольгою Іванівною. Від взаємного кохання народилося двоє синів – Роман і Віктор. Старший Роман із дружиною вже подарували нам трьох онуків. Ось так Сарненщина стала для мене рідною домівкою, якій намагаюся віддати свій борг.
Згодом педагогічна дорога привела у відділ освіти, де працював чотири роки методистом із фізичної культури, далі завернула до нинішнього Сарненського педагогічного коледжу РДГУ, в якому трудився викладачем за спеціальністю з перших днів його існування. Саме в ті роки створили Міжрайонну спортивну школу «Колос», в яку входили Рокитнівський, Володимирецький, Зарічненський і Дубровицький райони з центром у Сарнах. На той час її відвідували всього 140 учнів з усіх п’яти районів, якими опікувались шість тренерів. Діяло лише два відділення – з футболу та волейболу. Коли ж фінансування з республіканського бюджету перевели на місцевий, вирішили працювати самостійно, бо ж фінансово були неспроможні утримувати під своєю опікою спортивне життя й сусідніх районів.
- То саме на базі Міжрайонної спортивної школи утворилась нинішня ДЮСШ «Колос»?
- Усе правильно. У 1993 році, коли почала діяти дитячо-юнацька спортивна школа, крім відділень футболу й волейболу, відкрили й нові – гирьовий спорт, згодом важку атлетику, а ще пізніше настільний теніс. Упродовж року в нас діяла й греко-римська боротьба та веслування у Великому Вербчому, яке відвідували п'ятнадцять дітей під наглядом Василя Кравчука. У той час тренером гирьовиків став Володимир Пінчук зі Степаня, з яким, практично, й почалось наше сходження на спортивний Олімп. Володимир Пінчук після закінчення Мирогощанського технікуму трудився в місцевому колгоспі, далі армія, в якій отримав перші навики тренера з фізичної підготовки. Згодом у Степані ввели посаду інструктора-методиста зі спорту. З місцевим населенням почав опановувати ази гирьового спорту. Саме тоді й запросили пана Володимира тренером у нашу школу. Володимир Сергійович і сам постійний член збірної області з цього виду. Та найбільше його досягнення – два чемпіони світу з гирьового спорту серед юніорів, якими стали Оксана Шульжук (Рабош) та Олександр Новак. Виховати чемпіонів - справа не з легких, адже в Україні існує досить багато сильних гирьових шкіл і високопрофесійних тренерів.
- А скільки дітей на початку створення школи відвідувало секції і зараз?
- У трьох відділеннях: футболу, волейболу та гирьового спорту - займаються 194 дитини, їх навчали п’ять тренерів - це вже у 1994 р., а з моменту створення – 140. З кожним роком до нас приходило все більше й більше хлопців і дівчат. У 2004-ому для спортивної Сарненщини сталася знакова подія. На спільному засіданні з керівниками владних структур вирішили «поділити» спортивні ігри між відділом освіти й «Колосом». Адже один і той же вид спорту культивувався і в нас, і в них. Дитина паралельно відвідувала секції двох установ і була в списках різних тренерів. Гадаю, що прийняли правильне рішення, і тепер за двома районними спортивними структурами закріплені певні види спорту. За «Колосом» в основному ігрові.
Великий стрибок за кількістю відвідування закладу припав на 2006 р. Якщо у 2005-ому було 830 задіяних у секціях вихованців, то вже в наступному – 1087. На сьогодні діють п’ять спортивних відділень: важка атлетика, волейбол, гирьовий спорт, настільний теніс і футбол - які відвідує 1191 дитина, з ними працюють 35 тренерів – це найбільший показник за всі двадцять років існування закладу. Якщо говорити окремо про відділення, то почну з наймолодших - настільного тенісу та важкої атлетики. У настільному тенісі маємо непогані результати. Тут займаються всього 16 спортсменів під опікою Анатолія Назарчука, проте всі дуже перспективні. Впевнений, що в найближчому майбутньому на них чекають великі перемоги. З важкої атлетики в минулому році вперше за всю історію школи наші вихованці в області посіли третє місце на молодіжних іграх. Це дуже високий результат, адже з Кузнецовськом, Здолбуновим і Рівним конкурувати практично неможливо. У цих містах важкоатлети досить серйозні, неодноразові призери не тільки області, а й України. Але ми, завдяки наполегливій праці тренера Володимира Рибачка, зуміли піднятися на п’єдестал пошани. Про гирьовий спорт і досягнення в ньому вже говорили, як і про Володимира Пінчука. Приємно, що нині його вихованка Оксана Рабош – чемпіонка світу, теж працює у нас тренером.
У волейболі - постійні призери області. Якби мали більше коштів, створили б клуб, як, наприклад, рівненська «Регіна», і змагалися б на вищому рівні. Тут працює одинадцять тренерів: подружжя Володимира та Галини Гочів (Степань), Василь Гольонко (Велике Вербче), Катерина Стахнюк, Оксана Новак, Костянтин Малаш і В’ячеслав Білобородий (Сарни), Володимир Козловський (Любиковичі), Олег Зіневич (Стрільськ), Володимир Титечко (Тинне), Іван Бережний (Корост). Найбільше ж наставників у відділенні з футболу. З усіх тридцяти п’яти фахівців – двадцять задіяні саме в найпопулярнішому виді спорту. Там, звичайно, й маємо найкращі результати. У футбол у нас грають не тільки хлопці, а й дівчата. Нині - 123 юнки з Тинного, Зносич, Немович і Сарн. Останні тренуються на базі Сарненського педагогічного коледжу РДГУ під пильним наглядом Миколи Антонюка. Цьогоріч, до речі, вони посіли друге місце в області. Свої знання, уміння й навички передають вихованцям Володимир Семенюк, Юлія Тищук (Зносичі), Віктор Добровольський (Велике Вербче), Костянтин Васильченко (Люхча), Анатолій Лєснік, Валерій Левшунов (Сарни), Василь Галушко (Стрільськ), Галина Гудімова, Любов Мичак, Анатолій Примак (Тинне), Володимир Ковальчук (Немовичі), Іван Комар (Корост), Сергій Шишковський (Степань), Олексій Бриж (Тріскині), Андрій Токов (Кричильськ), Микола Сечка, Микола Іваницький (Костянтинівка), Олександр Долід (Селище), Ігор Алімов (Клесів). Як бачите, у нас найбільша за кількістю учнів школа в області й одна з найчисельніших в Україні.
- А якими найкращими результатами за ці двадцять років пишаєтесь?
- Найкращі результати, як уже говорив, з гирьового спорту, де виховали двох чемпіонів світу, якими пишаємося не тільки ми, а й, напевне, вся Україна. Досить пристойні результати з футболу. Немовичанин Вадим Мельник встиг пограти в багатьох відомих клубах країни: «Борисфен» (Бориспіль), «Металург» (Донецьк)… Володимир Симончук зі Стрільська зараз випробовує себе в команді І ліги України – ФК «Кримтеплиця». Михайло Сергійчук із Костянтинівки грає за черкаський «Славутич», але найбільшого успіху досяг Андрій Тотовицький, уродженець Кричильська, який зараз захищає кольори багаторазового чемпіона України в прем’єр-лізі – донецького «Шахтаря».
- Як підбираєте тренерів, адже результат вихованців ДЮСШ напряму залежить саме від них.
- У нас дуже серйозна співпраця з Сарненським педагогічним коледжем РДГУ (дякую його директорові Петру Горкуненку). Майже всі студенти цього закладу займаються чи займалися в нас, на кращих із них звертаємо увагу, зокрема на їхні результати, старанність, а вже згодом пропонуємо роботу за місцем проживання. Тренери на місцях мають заохочувати талановиту молодь відвідувати спортивні секції, щоб вони повністю змогли реалізувати себе на заняттях. Бо ж, приміром, у селах кожен фахівець добре знає спортивні можливості своїх вихованців, їх соціальний статус, родину. Це дає можливість якомога ближче розуміти їх проблеми, часто навіть підтримати в скрутну хвилину й разом радіти перемогам.
Особливу увагу звертаємо на дітей-сиріт і «важких». Стараємося зацікавити їх спортом, щоб ту енергію, що в них аж вирує, направляли в потрібне русло: чи то брали в руки гирі, штанги, чи вправлялися з м’ячем.
- Є якісь свої методи тренерів ДЮСШ у підготовці спортсменів?
- Кожен тренер - індивідуаліст, знає, як краще підійти до дитини. Відомо, що в провідних фахівців є власна методика, підготовка до змагань. Над удосконаленням фахової майстерності працюють і молоді спеціалісти.
- Якщо говорити про внутрішні змагання, то в якому форматі вони проходять?
- Зазвичай їх проводимо двічі на рік у всіх вікових групах. Крім того, кожен тренер напередодні повинен у себе провести турніри з вуличного футболу чи волейболу, які нині дещо призабули, а саме в них і розкриваються майбутні таланти. Те саме можна сказати й про кущові змагання. Згодом проводимо обласні й республіканські. А в цьому році плануємо ще й започаткувати міжнародні турніри з футболу. Вже є домовленість з білоруськими спортсменами, до нас приїжджатимуть і з інших областей країни. В подальшому плануємо започаткувати такі ж з волейболу, присвячені світлій пам’яті колег, тренерів.
Маємо працювати разом і з учителями фізичного виховання, дирекціями закладів освіти, тому що без цього не буде результатів.
- Яка, на вашу думку, Василю Вікторовичу, найважливіша місія спортивної школи?
- У нас вона одна: щоб жодна дитина не почувалася ображеною, скривдженою, щоб її не відправили додому з тренування. Якщо хтось запізнився, не застосовувати взагалі будь-яких протиправних дій. Бо ж кожна дитина – це, насамперед, індивідуальність. Можливо, нині вона не зовсім готова до заняття і фізично, і технічно, звичайно, ніж інша. Не всі хлопці й дівчата однакові, не всім дано бути великими спортсменами. Основне, вважаю, - це виховувати юне покоління здоровим як фізично, так і морально. Бо ж такою в майбутньому буде наша нація. А найважливіша перемога – коли забираємо юнь із барів, відволікаємо від наркотиків, спиртного й паління. І чим більше дітей прийде до нас, згуртуємо їх, зацікавимо, тим важливішою буде наша перемога.
Хочу сказати й про тих, кому завдячуємо своїми успіхами й вагомими показниками. Це люди, які завжди йдуть нам назустріч: голова Сарненської райдержадміністрації Анатолій Остапчук, його заступник Тетяна Сухарева, яка є нашим куратором, голова районної ради Микола Драганчук, начальники відділу молоді й спорту РДА Віктор Михайлицький, відділу освіти РДА Людмила Макриця, міський голова Сергій Євтушок, директор КП «Ринок» Михайло Білецький, голова ВФСТ «Колос» Руслан Хомич, директор Сарненського педагогічного коледжу РДГУ Петро Горкуненко, депутатські корпуси районної та міської рад, керівники навчальних закладів району й інші небайдужі до спорту громадяни. Якщо й надалі всією громадою працюватимемо на благо наших дітей, то й результати будуть неодмінно хорошими й стабільними.
Розмовляв
Василь ТИТЕЧКО.