Опубліковано СН
Щоразу, коли заходить мова про Чорнобиль, чомусь згадую фільм Андрія Тарковського «Сталкер».
Пам’ятаю, навчаючись у столичному інституті, дозволила собі пропустити пари, аби спочатку вистояти три години в черзі кінотеатру, щоб потрапити на сеанс, а потім ще стільки ж часу на його перегляд. На перший погляд, фільм нудний, без особливих спецефектів. Десятихвилинні перегляди сміття й брудної плитки надовго залишаються в пам’яті глядача. Але це - зона, територія, де людина більше не мешкає. Життя сталкера суворе й сіре. Саме це вдалося передати режисеру з допомогою чорно-білих сцен. Натомість у зоні вони нас радують кольоровою гамою. Тут сталкеру добре, він бачить світ у фарбах. Але це ще не вся ілюзія зони. Фільм, виявляється, зовсім не про неї. І не про сталкера, його сім’ю чи мандрівників, що йдуть у її глибину.
Як сказав сам Андрій Тарковський, при всьому тому, що зовні герої, здавалося б, зазнають фіаско, насправді кожен із них знаходить дещо неоціненно важливіше: віру, відчуття в собі найголовнішого, що живе в кожній людині.
Тоді, в 1986-ому, багато людей також вірили тому, про що їм офіційно повідомляли в газетах, по радіо й телебаченню. Лише на третій день «Правда» нарешті розповіла, що в Чорнобилі сталося лихо. «Інцидент трапився на Чорнобильській АЕС. Один із реакторів пошкоджений. Ми вживаємо заходи. Урядова комісія веде розслідування…». Разом із іншими слухала радіо «Голос Америки», з якого поінформували про серйозну ядерну аварію, й сотні, навіть тисячі вбитих і поранених у Чорнобилі…
Що спонукало написати цю статтю? Як кажуть, невтішні новини. Коли дізналася, що в багатьох населених пунктах Сарненщини вже не залишилося жодного з ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Лише в минулому році з цього світу пішли 12, розповів голова Сарненської районної громадської організації «Союз Чорнобиль» Валерій Нестерук.
Вони бачили евакуації населених пунктів, відчай і мужність людей, що будували саркофаг і голими руками очищували радіоактивні блоки. Бачили кладовища техніки, забруднені сади й городи, села, де ніколи не житиме людина. А про Чорнобиль знали не з чуток. Не раз розповідали, як дали годину на збори, повідомили, що їхати доведеться на Київщину ліквідовувати наслідки якоїсь аварії. Нічого особливого, запевняли рідних, просто відрядження. Ані страху, ані небажання їхати. Безперечно, мінімум інформації про катастрофу на атомній електростанції все-таки ширився у формі чуток і здогадів. Проте, вирушаючи з дому, достеменно не здогадувались, куди саме прямують. У травні, коли буяли наповнені соком землі трави, а крони дерев тягнулися до сонця, всім здавалося, що життя не спинити нічим.
У Чорнобилі, вперше випробовуючи дозиметр, з превеликим подивом спостерігали за його показниками. Випромінювання було настільки потужним, що пристрій зашкалював, але цього не боялися. Адже радіації не відчуваєш на смак чи дотик, навіть поглядом неможливо окинути. Та коли під час шикування після чергового завдання хтось упав знесилений, а вухами, носом і ротом пішла кров – страх пронизав неймовірний. Відтоді раділи кожному прожитому дню.
Бойові машини й маса військових, немов на полігоні, – саме таку картину малює дотепер уява, коли йдеться про ліквідацію наслідків на ЧАЕС. Кожен із тих, кого немає з нами поруч сьогодні, вніс у ту невидиму війну свою лепту. А потім нічого в житті, окрім народження дітей, не чекали з таким нетерпінням, як від’їзду з зони відчуження. Сподівалися, що там зостануться всі страхи. Додому поверталися фізично виснаженими, а душі їхні по вінця були наповнені чорнобильською гіркотою.
Хто одразу, інші згодом потрапили в лікарню – похитнулося здоров’я. Всупереч цьому, не уявляли себе без улюбленої справи, родини. І хоча наслідки катастрофи пронизували душу й тіло, не переставали любити життя. Разом із дружинами виховували дітей, плекали сади й городи. Дехто сподівався нарешті оселитися в омріяній квартирі, а допоки тулився в старенькій батьківській хатині.
Вони вірили - життя переможе
Адже навіть чорнобильська земля повертається до життя всупереч похмурим пророцтвам. І колись, через років двісті-триста (саме стільки, переконують учені, необхідно часу, аби радіонукліди трансформувалися в безпечніші хімічні елементи), зона відчуження стане придатною для проживання прийдешніх поколінь, які навчаться існувати без атома.
Коли ліквідатори наслідків аварії на Чорнобильській АЕС запитували про ризики для організму після перебування в Чорнобилі, то лікарі говорили: добре до себе будете ставитись, піклуватись про здоров’я, то можна нормально жити. Тобто жодної цигарки, правильне харчування. Намагалися так і робити. Але опухали суглоби, зуби посипались одразу. Справа в тому, що радіоактивний стронцій витісняє кальцій. Цезій виштовхує калій, страждають хрящі, серцевий м’яз – це ще одна проблема. Основна ж – онкологія. Перша її хвиля - інфаркти й інсульти, багато померло чоловіків. Практично в усіх згоріли судини, особливо головного мозку через перепади тиску.
Щороку 26 квітня після опівночі розливаються тривожні удари дзвону, встановленого в діючому храмі в зоні відчуження. Він лунає стільки ж разів, скільки років минуло від часу катастрофи. Цього року 27… По кому цей дзвін? По тих, хто віддав себе до останнього подиху, останньої краплі поту на порятунок людству, чиє життя розділилося на «до» та «після» Чорнобиля. Хто залишив рідну оселю, але й дотепер не може приборкати тугу за землею. І хто вже після аварії рушав в атомне пекло для подолання наслідків страшного лиха, а нині дорогою ціною платить за перебування в зоні відчуження.
Сьогодні, у 27 роковини від дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції, поминаємо загиблих унаслідок найбільшої техногенної катастрофи XX століття. Вони пішли з життя, самовіддано захищаючи людство від Чорнобильського лиха. Вічна їм і світла пам’ять.
На початку статті згадала про фільм «Сталкер». Тепер сталкерством називається явище, коли молоді люди гуляють забороненою зоною. Кажуть,
неймовірний екстрим. Деякі з героїв моєї розповіді на десятилітню річницю мали нагоду туди поїхати. Просто подивитись. Це було ніби повернення в молодість. Вигляд міста в бур’янах їх шокував. Щойно в’їхали, як дуже гостро відчули радіоактивне сонце. Стало важко дихати. Тобто там залишилось достатньо радіації!
Тож не думаю, що сталкерство – розумне заняття, особливо для молоді. Це відсутність турботи не тільки про своє здоров’я, а й майбутніх дітей.
Марія КУЗЬМИЧ.