Опубліковано СН
Минулої суботи в Гуті Костопільського району, що за селищем Степань, було багатолюдно й вирували емоції. Вшанувати пам’ять жертв Волинської трагедії 1943 року приїхали українські та польські громадяни,
генеральний консул Республіки Польща в Луцьку Беата Бживчи, міністр з охорони історичної пам’яті, професор Анджей Кшиштоф Кунерт із представниками канцелярії президента, організатор і меценат Януш Горошкевич, представники Сарненського і Костопільського районів, місцевої влади і райдержадміністрації, а також керівник Сарненської ГО «Польсько-Українська Дружба» Андрій Данильченко та члени громадської організації, представники українських і польських ЗМІ та телебачення. Окрім того, духовенство різних конфесій, пресвітер церкви християн-бабтистів, православні московського патріархату, представник єврейської громади з Рівного. Єпископ Станіслав Широкорадюк, апостольський адміністратор Луцької дієцезії, очолив Святу Літургію. Йому співслужили отець Римсько-католицької церкви Преображення Господнього в Сарнах Владислав Лукашевич і співочий гурт костелу, ксьондзи окружних парафій Рівненщини й Волині. У богослужінні взяв участь і декан обласного деканату, керівник релігійної громади парафії святих апостолів Петра і Павла Луцької дієцезії римсько-католицької церкви ксьондз-декан Владислав Чайка. Поляків вирізняла національна символіка, у тому числі червоно-білі прапори, які вони тримали в руках. Серед присутніх - польські харцери та українські пластуни.
Власне, це була спільна молитва, вшанування пам’яті невинно убієнних. Жертвами Волинської трагедії за різними підрахунками науковців стали понад сто тисяч мирних жителів - українців і поляків. Багато журналістів і простих людей запитують, як оцінювати події 70-річної давності – Волинської трагедії і для чого цей спомин? Що він нам дає, і чи варто постійно ятрити рани, які болять багатьом? Чи треба згадувати, а когось навіть дражнити? Але люди збираються разом на молитву не для того, аби щось робити не так. Навпаки, щоб чинити правильно. Бо молитва найбільше єднає людей, які виконують християнський обов’язок – пам’ятають усіх, хто загинув. І сьогодні, коли, для прикладу, згадуємо щороку початок і кінець війни, вшановуємо її жертви, ніхто не цікавиться, чому це робимо, для чого шукаємо могили невідомих солдатів, перехороняємо останки, молимося за них…
Років 10 тому освячували кладовище, що відкрили біля Віти Поштової під Києвом для понад 70 тисяч німецьких солдатів, які загинули під столицею. Поставили величезні кам’яні плити з іменами. Приїжджає багато німців, які відвідують це кладовище. На ньому відбуваються Божі служби і ніхто не запитує: чому? Так дозріваємо для того, щоб уміти не тільки єднатись і прощати, а й приймати все по-людськи, по християнському.
На жаль, на Волині ці питання звучать досить часто, сказав у своїй проповіді єпископ Станіслав Широкорадюк. Щоб пам’ятати померлих, які загинули, наголосив, треба зрозуміти християнську відповідальність за життя. Цей дар – найбільший із того, що Бог дав людині. І вона відповідальна за власне, так само як і свого ближнього. Воно оцінюється вчинками. Дорога, переповнена добрими справами, веде до спасіння, до якого покликаний кожен християнин. А будь-який гріх є величезною перешкодою до нього. Окрім семи основних, якими люди часто ображають Бога, є 4 смертельних, що волають про помсту з неба. Серед них - свідоме вбивство людини, содомський гріх, кривда чи утискання сиріт і вдів, затримка заробітної плати робітникові. І чим більший гріх, акцентував єпископ, тим важче його усувати зі свого життя. Але є совість, каяття, твердий намір не грішити, щира сповідь і відшкодування Богові і ближньому за гріхи. Все разом допоможе людині їх позбутися. І це ще одна відповідь, чому збираємося й молимося на місцях, де земля просочена людською кров’ю. Молитва і зібрання більше необхідні живим, бо померлі вже в руках Господа, і перед милосердям Божим вони виправдані. Ми ж, які живемо на землі, мусимо багато покутувати, молитися і йти дорогою, що веде до спасіння. Сьогодні людина легко звикає до всього. Дивимось по телевізору повідомлення про аварії та катастрофи, в яких гинуть тисячі людей, і спокійно «заїдаємо» новини чи п’ємо чай. Скажете: цинізм і легковажність? А як щодо людиновбивства, що легко виправдовується потребою, виконанням наказу, завданням, національною ідеєю тощо? Не веду мову вже про гріх содомський.
Трагедія 70-річної давнини знову стала приводом для гострих заяв як польської, так і української сторін. Не візьмусь коментувати події, очевидцем яких не була.
Погоджуюсь із благочинним Сарненщини Олександром Кокорою, який проповідував: «Дамо право історикам - нехай досліджують документи, опитують свідків, яких так мало залишилось. Але ніхто краще за Бога не розсудить. І жодна волосина не впаде з голови людини без його волі. Отець Небесний – найсправедливіший суддя. Тож нехай світло віри завжди перебуває над братніми народами, бо ми – слов’яни. Тим, кого поминаємо, нехай Бог дає царство небесне, а живим – добре здоров’я, мир і Боже благословення».
Сімдесят раз і по сім раз
Академік Ігор Юхновський, маючи відношення до створення незалежної Української держави, глибоко жалкує, просить вибачення у поляків за дії українців і пробачає полякам за їхні дії проти них. Але в нього виникає здивування: «Вибачення і пробачення вже зробили наші президенти, то чому ми знову повертаємося до цих подій? Чому це роблять у Польщі? Не дай Боже, це почнуть повторювати в Україні, бо розгортання конфлікту не буде вигідним для українців. На Україну здійснюється шалений агітаційний і політичний тиск як з боку Росії, так і низки європейських держав. Поширюється думка, створюється враження, що Україна, яку колись підірвали трагедією масового вбивства - голодом, ніби була у війні джерелом гітлерівського антисемітизму. Що Україна не мала права на свою Українську повстанську армію, яка боролася проти загарбників, воювала не на польській, не на російській, не на німецькій, а на своїй, українській стороні…».
Пережите і сьогодні не дає стати лицем до історії ні полякам, ні українцям, вважає професор Українського католицького університету Ярослав Грицак:
- Часто запитують: «І скільки маємо вибачатися?!» Так, як сказав Ісус Христос: сімдесят раз і по сім раз. Немає примирення як такого раз і назавжди. Про це дуже добре сказала свого часу Маргарет Олбрайт: «Примирення — це як їзда на велосипеді. Треба весь час крутити педалі. Щойно перестаєш — падаєш». Бо завше, і з обох боків, будуть люди, які не хотітимуть примирення. І значення акції, котра відбувалася в українській Павлівці та польській Сарині, в тому, що вона проходила на Волині, в епіцентрі тих трагічних подій. Бо завше мирилися поза нею: дискутували у Варшаві, Києві, Львові… Цей акт ще важливий тим, що він громадський, має церковну основу. А коли говорить слово молитви, політика має замовкнути. Коли всі разом українською чи польською промовляють «Отче наш», це змушує думати, усвідомлювати слова «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватців наших».
Марія КУЗЬМИЧ.