Опубліковано СН
Ім’я немовицької майстрині Марії Ярмушко, завдячуючи районній акції «Від села до села», стало відомим усій Україні. Нагадаю, що до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка його «Заповіт» відтворюють на полотні вишивальниці Сарненщини.
І подібного в країні ще ніхто не робив. Вишите червоними й чорними нитками величезне полотнище мають презентувати в Сарнах у день народження Великого Кобзаря - 9 березня.
Марії Ярмушко випала честь розпочати вишивати першу частину рушника. І хоча в запасі було 10 днів, роботу виконала за три. Майстриня створила чимало шедеврів власними руками й неперевершена у своїй справі. В її колекції – рушники й серветки, подушечки, постільна білизна, жіночі й чоловічі сорочки. Лише останніх вишила понад 20. Вправно володіє і в’язальним гачком. Безвідмовна, відповідальна, відкрита в спілкуванні. Коли почула про цьогорічну акцію «Врятуй дитині життя», за декілька днів розшила молитву «Отче наш».
- Маріє Григорівно, коли захопилися вишивкою?
- Ще з дитинства, зі школи. Чесно кажучи, дівчата нашого покоління вишивали всі. В кожній родині по жіночій лінії передавалось це мистецтво. Спостерігала, як шиють вечорами хрестиком і гладдю старші рукодільниці, вкладаючи у свої роботи натхнення, любов і мудрість. Згодом навчилася й сама. Донині зберігаю й мамині роботи, серед яких ткані на кроснах полотняні рушники. Напевно, в кожної людини є якесь захоплення, улюблене заняття. Присвячений йому час пролітає непомітно. Так, наприклад, за створенням чергової вишивки можна й незчутися, як минає день. Закінчуючи витвір, розмірковую над наступним, аби новий розпочати із нього.
- А що пам’ятаєте з дитинства?
- Коли не можу, буває, заснути, перед очима, ніби у фільмі, проходять минулі роки. Як весело хлопці й дівчата з’їжджали з льодяної гори (спеціально поливали її водою), грали в хокей, сніжки. Своїх лиж не мали, тож на вихідні просили їх в учителя фізкультури й ходили на них із задоволенням. Пригадую, коли поверталась додому, то свою шубку не вішала, а «ставила» на підлогу, бо вона була мокрою й замерзлою. Сучасні хлопчики й дівчатка, яких не можна відірвати від комп’ютера чи планшета, чесно кажучи, дуже багато втрачають від того, що не спілкуються з природою.
- Пані Маріє, у Вас є улюблений виріб?
- Так, це подушечка з двома котиками. Тоді працювала в Рівному на величезному хімічному підприємстві «Рівнеазот». Оскільки трудилася апаратником по 12, 8 годин на добу, в три зміни, не тільки вдень, а й уночі (здійснювала хімічну очистку води), то як тільки випадала вільна хвилина, бралася за голку. В гуртожитку мешкала в кімнаті з білорускою Станіславою. Цікаво було дізнатися, що в сусідній державі рушників не вишивали. Так от, я вигаптувала подушку, як уже сказала, а подруга – картинку з котиками. Згодом розповідала: «Коли поставила дома під ікони, все село приходило дивитись».
Кожен витвір брала в людей, або купувала зразки, але обов’язково добавляла й свої елементи.
- Знаю, що дуже багато вишивок даруєте родичам, друзям, навіть, просто знайомим. Знана людина в області Федір Наконечний, батько Рівненського телебачення й Ваш хрещений, також може похвалитися таким безцінним подарунком.
- Так, це правда, а мої рушники є й у Москві, куди раніше їздила на Різдвяні свята.
- Споглядаючи Ваші роботи, мимоволі виникає думка про внутрішній зміст. З-поміж інших вони вирізняються колоритом кольорової гами. У чому секрет? Власна ідея приходить разом із натхненням?
- Люблю кожну травинку, стеблинку, мурашку, коли цвітуть садки, зеленіють луки, на столі пахне хліб, прилітають після довгої зими з вирію птахи, на сонці виграє позолотою пшениця. Так і в своїх роботах намагаюсь відтворити красу та велич матінки-природи.
- А кому вишили першу сорочку?
- Внучці Марині, коли ще в дитячий садочок ходила, тепер уже доросла, закінчила Сарненський педагогічний коледж, працює. Нині вміє все робити сама – і плести, й мережити. Потім – Дмитру (цілу ніч гаптувала, аби на ранок була готова), бо виступав на Шевченківському святі.
- Сорочка – це свого роду оберіг, чи не так?
- Вишита сорочка здавна в Україні служила як прикрасою, так і оберегом. До речі, за старослов’янськими традиціями чужу вишиванку одягати не можна. Вважається, що так можна «перебрати» на себе чужу долю. Існує повір’я, якщо сорочка вишита на добре життя близькою людиною, то вона оберігатиме й принесе власнику спокій і щастя.
Вишиванка - національна святиня, бо символізує й несе в собі духовне багатство, високу мудрість і традиційний зв’язок багатьох поколінь, що не переривається віками. Її передають з роду в рід, зберігають як безцінну реліквію. За формою - це біла вишита сорочка, виготовлена з лляного чи конопляного полотна домашньої роботи. А візерунок залежить від того, кому призначається: батькові чи братові, нареченому чи другові, парубку чи одруженому - кожному вручали із візерунком відповідної символіки.
Вишиванка - це також оберіг людини від лихого ока та злих духів, а стає ним тоді, коли її вишиває мама, сестра, дружина, рідна людина. Маємо до всього прикладати волю, любов, духовну силу.
- Бачила Вашу персональну виставку на святкуванні Дня молоді в Немовичах. Окрім того, під час проведення районної мистецької акції «Мистецтво одного села» в Сарненському історико-етнографічному музеї. Тоді представники влади району нагородили Вас грамотою. А що, Маріє Григорівно, вкладаєте в слово «щастя»?
- Здоров’я. Ні на що ніколи не нарікаю. Усе сприймаю, як є. Часто доводиться чути: «От якби почати все спочатку…». Впевнена, що все було б так само, бо життєва стежина кожної людини пишеться при народженні.
- А що побажаєте нашим читачам, молоді?
- Мирного неба.
***
Нині майстриня Марія Ярмушко готується вишити портрет Великого Кобзаря. За допомогою вмілих рук, голки й ниток, та за наявності певних ідей перетворить звичайнісінький шмат тканини на незвичайну картину. Вишиті квіти, портрети, пейзажі або ж навіть ікони можна дарувати близьким людям чи виготовляти їх на продаж, розповідає. До того ж, як запевняє Марія Григорівна, такий вид занять чудово заспокоює нервову систему та зосереджує.
Марія КУЗЬМИЧ.