Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Він не гнівався на Бога за свої муки, не докоряв долі. Господь дав йому прометеєвих безмірів і послав нам апостола правди і свободи для того, щоб він міг сказати своєму народові: «Та підведися ж нарешті з колін! Ти ж – народ! Ти на своїй землі!»
. Кайдани розкуто. Ланцюги відкинуто. А над землею предків - непорушно височить осяйна постать вождя та генія, мученика й пророка – Великого Кобзаря. З 1918 року вшанування його пам’яті 9 березня стало в нашій країні щорічним і всенародним. За рішенням ЮНЕСКО ювілеї Тараса Шевченка відзначають у всіх державах світу. А твори перекладені не тільки слов’янськими, а й англійською, бенгальською, вірменською, в’єтнамською, грузинською, датською, казахською, французькою, німецькою, іспанською, італійською, японською та іншими мовами. Минулої п’ятниці на урочистостях до 200-річчя від дня народження великого українського діяча в залі районного Будинку культури ведучі чимало розповіли про великого сина України, а митці Сарненщини читали твори геніального поета, презентували роботи художника Тараса Шевченка.
Його називають нескореним борцем за волю України. Проте він потребує не стільки високих і пафосних слів, як вдумливого прочитання, розуміння та усвідомлення. Звичайно, Шевченко до кожного приходить по-різному і в кожного - свій. У цьому могли переконатися на виставці, що діяла в закладі культури. Виставлені на ній «Кобзарі», видані в різні роки, портрети Тараса, виконані майстрами Сарненщини олівцем і фарбами, серед яких Сергія Іваницького та Сергія Захарчука (копія автопортрету поета), ілюстрації до його творів, вишивки цілої плеяди вмілиць (найбільше поціновувачів зібралось біля рушників Надії Ліневич). Не обійшлося й без робіт віртуоза різьби по дереву Василя Мисанця. Вироби з бісеру, дерева, лози, вишивки, портрети й рушники народних умільців, яких об’єднало спільне бажання – допомогти ближньому, творити добро на землі, можна було також придбати за символічну ціну на благодійному ярмарку.
На сцені учасники дійства представили Тараса Шевченка не тільки як національного пророка, неперевершеного митця-романтика, а й як живу людину зі своїми смаками й уподобаннями, освіченого чоловіка, тонкого знавця світової культури. Як талановитий вихованець видатного художника К. Брюллова, міг успішно працювати в малярстві, натомість іде за покликом серця – пише мовою поневоленого народу, прагне словом виборювати кращу долю для українців.
Уже для багатьох поколінь Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби про нього знаємо все. Та це лише ілюзія. Щиро захоплюємося високим образом, його громадянською принциповістю та моральною чистотою, почуттям соціальної та національної справедливості… Та чи можемо уявити сповна, що за цим стояло, скільки вимагало душевних сил і боротьби, коштувало мук і болю, треба було прозрінь думки й висоти духу? Рано залишившись круглим сиротою, зазнав і горя, і принижень, і поневірянь, однак вони не пригасили жадоби знань та великого прагнення волі. Змалку відчуваючи непереборний потяг до малювання, шукав науки в місцевих живописців, збирав лубочні картинки, які тоді розповсюджували серед народу. Буваючи в навколишніх селах, слухав мандрівних кобзарів і лірників — живих носіїв української історичної пам’яті. Вразлива душа хлопця жадібно вбирала красу мальовничої природи. Так формувався той внутрішній дитячий світ, у якому вже жевріла іскра Божого дару.
Затамувавши подих, і дорослі, і діти, ніби вперше слухали розповідь про Великого Кобзаря, що звучала зі сцени. У 1828 році чотирнадцятилітнього юнака бере до своєї обслуги «козачком» його пан Павло Енгельгардт. Роль хлопчика на побігеньках тяжко пригнічувала Тараса, який вже мав почуття особистої гідності. Від лютого 1831 року починається петербурзький період у житті Тараса Шевченка. Енгельгардт, який хотів мати свого придворного живописця, віддає його в навчання до майстра Василя Ширяєва. Тарас уперто навчається, але мріє про волю. І зрештою дістає її, завдяки українським і російським друзям, які оцінили його талант і знайшли високих покровителів. Писати вірші Тарас почав ще до викупу з кріпацтва, який стався 25 квітня 1838 року, коли в петербурзькій майстерні К. Брюллова В. Жуковський вручив Шевченкові відпускну. Настали найщасливіші дні творчості й навчання в Академії мистецтв, у колі видатних майстрів, в атмосфері високих духовних прагнень.
18 квітня 1840 року в Петербурзі побачила світ перша збірка поета під назвою «Кобзар», рукопис якої до друку підготував Є. Гребінка. До книжки ввійшли вісім творів: «Думи мої, думи мої…», «Перебендя», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови…»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Катерина». Фрагмент із останньої оживили на очах у глядачів, які переживали разом з героями, Зоя Федорчук, Наталія Жук і Микола Угрин.
Уривок із твору «Гайдамаки» презентували Віктор Савчин (Залізняк), Вадим Бублій (Перебендя), Петро Мась (Ярема) та ще троє «гайдамаків» - Павло Миронець, Василь Катеринич та Ігор Ткачик. Ніби повернули події минулого трагічним боком й змусили присутніх переосмислити враження й «свідчення» учасників Коліївщини. Гайдамацький «червоний бенкет» по всій Україні — для Шевченка не лише справедлива помста за гноблення й знущання, а й глибока рана в душі та свідомості українського народу.
Дух козацької звитяги відчувався під час виконання пісні на поезію Шевченка Леонідом Давидюком, і не могли не зворушити композиції викладачів та їх вихованців Сарненської дитячої музичної школи. Велично звучала «Вітре буйний», яку презентували учасники хору працівників культосвітніх закладів району під керівництвом Жанни Ковлєвої. Одно слово, масштабне театралізоване дійство ще раз показало, які талановиті читці-декламатори, майстри художнього слова, вокалісти, музиканти й хорові колективи у нас на Сарненщині.
І буде Україна
У кожної людини є щось своє, найсвятіше, в душі. Для неї воно настільки величне, що навіть думкою не осягнути. Таким було ставлення до рідної землі неперевершеного Поета від Бога Тараса Шевченка. Кобзар безмежно любив і своїх пращурів, і своїх сучасників, і майбутнє покоління роду українського. Та любити, щиро вболіваючи за долю співвітчизників, – це одне, інша ж справа – поетичним гарячим словом пробуджувати їх та спонукати до боротьби за щастя. Він свідомо обрав інший шлях - упродовж життя проніс у своєму серці чисту, щиру любов до своєї Батьківщини, народу, мови, культури, традицій. Пройшов свій мученицький шлях і не зламався. Вражаючу звістку про смерть поета підсилив спів вокального дуету у складі Любові Сороки та Сергія Гаврилюка. А читання «Заповіту» українською, російською, польською, англійською та німецькою мовами уже вкотре підтвердило, що немає різниці, хто ми за національністю, та бажання жити в одній країні – неподільне.
Продемонструвати свою єдність, вшанувати пам’ять Великого Кобзаря, який не ділив Україну на частини, закликав голова районної ради Микола Драганчук. Процитував полум’яні Шевченкові «борітеся – поборете», що стали пророчими й надихали учасників Євромайдану. Україна ціною сотень життів своїх синів і дочок отримала унікальний шанс стати справді європейською державою, де життя й гідність людини цінуються понад усе, підкреслив Микола Драганчук. Висловив бажання, аби здійснилися поетові слова та
ожила «добра слава, слава України»… Відзначив естафету, що проходила в районі до 200-річчя від дня народження поета, до якої долучилась кожна рада. Насамкінець, прочитав безсмертні рядки:
«У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим»,
які доводять, що все найкраще на землі пов’язане з іменем жінки. Тож у переддень жіночого свята привітав і жіноцтво району з 8 Березням.
Аби внести свою маленьку часточку в об’ємний вимір любові до величного Кобзаря, майстрині району розшили «Заповіт», що прикрасив сцену. 1 жовтня 2013 року стартувала в районі естафета від села до села «В його слові – наша правда, і сила, і воля» в Немовицькій і Карасинській сільських радах. Упродовж 5 місяців разом із проведенням літературно-мистецьких заходів вишивальниці розшивали дві частини полотна (кожне довжиною 3 метри), аби увіковічнити слова поета, про що свідчили відеомиті на екрані. Самі розробили й макет, підібрали червоно-чорний орнамент і техніку виконання. Присутніх у залі - тих, хто подарував нинішнім і майбутнім поколінням заповідний скарб, Микола Драганчук і в. о. голови РДА Олексій Хомич нагородили пам’ятними подарунками («Кобзарем» — книгою, яка завжди буде в кожній українській родині) та квітами. Їх імена неодноразово з’являлись на сторінках «Сарненських новин».
Лейтмотивом виступу Олексія Хомича стали побажання всім мудрості й виваженості, бо попереду нас чекають великі справи, які потрібно вирішити так, щоб рано чи пізно на землі настали мир, спокій і добробут, а люди були здорові та щасливі. Він також зичив, аби праця, вкладена в рушник, повернулась трудівницям здоров’ям і силою, привітав усіх з Міжнародним жіночим днем.
Як гімн життю прозвучали пісня «Встань, пробудися, Україно» в супроводі кадрів подій, що сколихнули Україну та світ, і молитва за Україну «Боже великий, єдиний». А ще десятки маленьких свічечок, що пломеніли в дитячих руках. Після урочистостей аматори сцени та глядачі вирушили ходом до пам’ятника Великого Кобзаря, аби до його підніжжя покласти квіти.
Тараса Шевченка знаємо настільки, наскільки розуміємо себе, свій час і Україну в ньому. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти в його епоху. Лише так між нами й ним буде глибше взаєморозуміння. Тому кожен просто зобов’язаний хоча б раз у своєму житті прочитати «Кобзар», це як мінімум.
Марія КУЗЬМИЧ.