Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Минулої середи на засіданні президії районної ради представник харківської громади, що завітала на Сарненщину, Микола Біловицький розповів, що змусило людей покинути обжиті землі.
Того ж дня, на прес-конференції в Харкові голова облдержадміністрації Ігор Балута спростував інформацію про те, що мешканці Кегичівського та Зміївського районів покидають свої домівки і переїжджають на Рівненщину, бо бояться введення російських військ. Губернатор запевнив, що кордони з Росією надійно захищені, кількість прикордонників збільшили утричі.
- Всі необхідні заходи з прикриття державного кордону Харківська область виконала вчасно. Проблем із утриманням техніки не було. Міністерство оборони ніяких претензій не має, - зазначив Ігор Балута.
А заступник голови Харківської ОДА Василь Хома оповістив, що на території прикордонних районів РФ справді проходила антитерористична операція «Вихор-Антитерор». Посилили прирубіжні наряди. Як з’ясували, в районах і прикордонних населених пунктах створили громадські формування для охорони державного кордону. Водночас, за його словами, упродовж останніх двох тижнів до України не пустили понад 3,5 тисячі громадян Росії, які хотіли провезти на територію держави військову форму, деталі від зброї тощо.
Наступної днини, у четвер, вирушили в Степань, аби особисто поспілкуватися з людьми, які все ж поселились у районі. Вони змушені були продати своє майно або віддати на поруки родичам, а самі приїхали освоювати нові території. Щойно зайшли в гуртожиток санаторію «Горинь», де розмістились 42 дорослих і дітей, в основному віруючих, як сюди завітав і голова Сарненської районної ради Микола Драганчук. Запитав гостей про проблеми, поцікавився, чи ніхто їх не ображає й чи тепло в помешканні. Згодом заглянув на кухню та в кімнати й пообіцяв допомагати харків’янам.
Ми ж розговорилися з Тетяною та Надією, які люб’язно погодилися вділити свого дорогоцінного часу й поспілкуватися зі мною. Одразу скажу, що нас тут не чекали, чесно кажучи, люди вже втомилися від постійної уваги преси та телебачення. Незважаючи на це, увійшовши в заклад, побачили восьмикласниць Катерину та Яну, які закінчували мити підлогу в коридорі. Звісно, дівчатка сумують за однокласниками, але сподіваються, що й у новому закладі освіти знайдуть собі друзів серед однолітків.
Жінки з хвилюванням говорили про добрих і душевних степанців, які прийняли їх, як своїх, а потім щодня приносили продукти. Адже їхали в невідомі краї й боялися, з неспокоєм на душі вселялися в нове тимчасове житло. Але навіть теплий прийом наших земляків не може зняти емоційну напругу, що виникла на маленькій батьківщині. Загроза війни, тривожна обстановка і, найголовніше, страх за власних дітей і онуків стали основною причиною того, що вони залишили домівки й нажите роками добро. Страшно, кажуть, коли в мирний час стріляють, убивають чоловіків, молодих хлопців, а ще страшніше, коли люди починають до цього звикати, ніби так і треба.
Всі прекрасно розуміють, що нині дуже важко знайти роботу. Чоловіки й удома перебивались випадковими заробітками. Жінки ж займалися домашнім господарством у селі, де проживали, хтось уже на пенсії, інші доглядали власних дітей. Багатодітні сім’ї виховують по шестеро дітлахів. Нині, на перших порах, у гуртожитку є і посуд, і бойлер із гарячою водою. На облаштованій, проте маленькій кухні готують обіди, а харчуються по черзі. Велика багаточисельна харківська родина живе хоча і в тісноті, але в любові та злагоді. До речі, переважна більшість чоловіків у цей день поїхали в село Грушівка, щоб оглянути двоповерхову будівлю навчального закладу, що декілька років не використовується за призначенням, але також може слугувати тимчасовим житлом.
Завжди шукаємо в житті те, що жи¬вило б душу й надавало духовні сили, бо не хлібом єдиним живе людина. Так думають і харків’яни, які створили ансамбль християнської пісні під назвою «Перлина». Спів супроводжують грою на музичних інструментах – гітарах, саксофоні, флейті, ударних. Сім’ї дбають про те, щоб їхні діти зростали добрими, чуйними, дивувались першій весняній кві¬точці, милувалися світанком, захоплюва¬лися солов’їним співом, а в душах завжди звучала пісня свого народу. Щоб вони любили рідний край, шанували ро¬дину. А ставши дорослими, своїми спра¬вами сприяли процвітанню добробуту України.
Кожна людина надіється на краще, сказала Тетяна Іванівна, проводжаючи, духовно – не сподіваємось ні на кого, окрім Господа Бога, і віримо, що український народ все одно переможе, як добро перемагає зло.
Марія КУЗЬМИЧ.